Більше півтора року тому пані Тамара вимушена була залишити свій рідний Краматорськ, який постійно обстрілювали окупанти, і евакуюватися до більш безпечного місця. Так вона опинилась у Біляївці Одеської області. Жінка говорить, тоді їй здавалося, що вона знаходиться на краю прірви, а вантаж пережитих трагедій і нових випробувань ось-ось розчавить. Але в цей час вона зустріла людей, які її врятували, вилікували в першу чергу душу. І зараз хоче поділитися вдячністю і добротою, яку отримала від них. «Біляївкою можна пишатися», – зазначає жінка, -«бо тут дуже тепло від сердець людей. Коли ми повернемося додому, будемо сумувати за цим містом», – пише Біляївка.city.
На наше подвір’я прилетіла ворожа ракета
Пані Тамарі майже 70. Багато років поспіль вона працювала викладачкою в одній з академій свого рідного Краматорська. Місто знаходиться за 40 кілометрів від лінії фронту, пережило окупацію бойовиками ДНР у 2014 році. Але після звільнення повернулося до нормального життя і ще більше розквітло, поки у 2022 росія не розвʼязала повномасштабну війну.
– У березні на наше подвір’я прилетіла російська ракета, і дім частково пошкодився. Діти, які на той час жили вже в іншому місті, наполягли, щоб я виїхала, – згадує жінка. – Я не дуже хотіла. Кому і де ми потрібні? І ще мій вік. Але зійшлися, що це всього на декілька тижнів. Мовляв, треба перечекати. Ми поїхали, а наступного дня по вокзалу Краматорська прилетіла ворожа ракета, там загинуло дуже багато людей.
Пані Тамара добре пам’ятає окупацію Краматорська у 2014 році, тоді вона залишалась у місті. За її словами, за лічені дні велике промислове та багатолюдне місто стало порожнім, містом-привидом.
– Коли Краматорськ у 2014 звільнили, до нас приїхало багато родин з так званої ДНР, люди рятувались, бо тут було найближче. І тоді вперше за довгий час я почула дитячі голоси, це був як знак, що життя нарешті налагоджується, і ось у 2022 ці голоси знову зникли, – говорить пані Тамара.
Переїзд до Біляївки
До Біляївки жінка приїхала у квітні 2022 завдяки знайомим. Останні оселилися в Одесі, але мали друзів, в яких була квартира у Біляївці.
– З собою у нас майже нічого не було. Взяли те, що на себе можна було одягнути, і зубну щітку, мило, тарілку, ложку, чашку, – згадує жінка. – Господарі зустріли нас дуже добре. Не встигли ми зайти, а на порозі вже стояла сусідка з лотком домашніх яєць і пакетом макаронів. Інша сусідка принесла електродуховку, ліжко розкладне. Ми не просили, люди просто дізналася, що ми є, і бігли нас підтримати. Нам дуже пощастило, ми зустріли тут гарних людей.
– Квартира знаходиться неподалік парку Ялинки, і я почала прогулюватися ним. На майданчику, на стадіоні, у місті я бачила багатьох дітей, чула їх голоси і згадала 2014 рік, це ніби знову говорило, що все налагоджується.
Бажання жити згасало – врятували біляївські лікарі
Через деякий час у пані Тамари почалися проблеми зі здоров’ям. Їй важко було самостійно пересуватися, довелось взяти палицю.
Жінка говорить, що завжди вважала себе здоровою людиною і до лікарів раніше майже ніколи не зверталась. Ця ситуація, коли не можеш ходити, не можеш займатися звичними речами і обмежуєш себе, наклалася на ще не пережитий біль від втрат та вимушеного переїзду.
– Я була на межі зриву. Здавалось, бажання жити згасало. І в цей момент я зустріла у Біляївці чудових людей, які мене врятували, – говорить жінка.
– Мій сусід побачив, що я ходжу з палицею, і спитав, чому я не йду до лікарні. А мені тоді вже хтось з місцевих сказав, що у Біляївці немає травматолога. Він здивувався і наполіг найшвидше піти до лікарні, запевнивши, що необхідні фахівці є.
Так у Біляївській лікарні я зустріла двох лікарів: Олександра Гончаренка і Володимира Щєткова. Саме такими, як вони, в моєму розумінні мають бути усі лікарі. Мене проконсультували, вони допомогли пройти інших фахівців. Призначили лікування у стаціонарі.
Важливо те, що вони зцілили мене не лише фізично, а вилікували мені душу.
– Стільки уваги, терпіння, чуйності, добра було від них. І не лише до мене, з великою повагою говорили про цих лікарів й інші пацієнти палати.
Мені так хочеться віддячити їм. Я подумала, чомусь частіше люди можуть скаржитись на щось чи на когось, а сказати спасибі інколи забувають. Так, це їх робота. Але вони її роблять чесно і від душі. Нехай цими людьми пишаються їх батьки, нехай біляївці знають, які в них чудові лікарі.
Моральна підтримка важлива, зазначає пані Тамара. Ставлення лікарів, на яке вона навіть не розраховувала. Медсестри, яка турбується і звертається з розумінням. Жінки, яка розносить обід і хвилюється, як мама, щоб ніхто не залишився голодним.
– Мене жінка, яка розносить їжу, вмовляла поїсти, ще й добавку пропонувала. І так смачно там готують. Я навіть попросила набрати телефон кухарки і подякувала їй. Розумію, що в такому ставленні до пацієнтів є заслуга і керівництва лікарні. Я вдячна всім, – ділиться пані Тамара.
Зізнатися, я до лікарні йшла як на Голгофу, а виявилось, що отримала там надію на нормальне життя.
Біляївка – найкращий варіант для ВПО, але хочемо додому
Пані Тамара наголошує, що дуже рада, що опинилася саме у Біляївці. Найкращого варіанту для тимчасового місця проживання вона не уявляє.
– Коли важко, ходжу парком Ялинки, згадую наш Святогірський ліс, його запах. Зі мною вітаються місцеві, є вже знайомі продавці в магазинах. І я розумію, що мені потрібно було вирватись з того жаху сюди, – ділиться жінка. – Треба приймати життя таким, яким воно є, і шукати кращі його сторони, а не акцентуватись на поганому. Мені зустрічались тут різні люди, але пам’ятаю я лише хороших.
– Людина звикає до всього. Хто б мені сказав, що я буду жити тут півтора роки – не повірила б. Мене питають: а ви що, будете повертатися? А як не повертатися? Я там залишила все своє життя. І тепер ти особливо розумієш цінність дому та людей, які тебе оточують.
Ми один раз приїжджали у Краматорськ, щоб взяти теплий одяг, деякі речі, бо купувати все дорого. І сусіди, побачивши нас, з такою надією запитували: ви повернулись? Вони пропонували нам обід, який щойно приготували. Раділи, що ми живі. Це люди, яких раніше ти вважав просто сусідами, а зараз вони стали, як рідні.
Багато хто з краматорців повернувся до міста. Деякі живуть у напів зруйнованих будинках, але в себе вдома, бо людям важко виживати в іншому місці.
Я продовжую підтримувати зв’язок з моїми земляками переселенцями, люди сумують за домом. Всі хочуть повернутися у свої стіни, дуже хочеться піти на кладовище до батьків.
Однак сум за домом трішки компенсують люди, які тут підтримали, не дали впасти, допомогли вижити. Я хочу, щоб у Біляївці знали, що тут живуть добрі люди, які готові зрозуміти, прийняти, врятувати.
Як казала моя знайома: повернемося додому і будемо сумувати за Біляївкою.
