Журналісти PRO100MEDIA поспілкувались з полоненим окупантом, який дезертирував під Авдіївкою та 4 доби втікав до позицій ЗСУ.
Сергію Колобову, 52 роки. Він народився в м. Горькій РФ. Полонений ще пару місяців тому відбував покарання в російських таборах на території Забайкалля, однак дізнався, що його мобілізують. Про те, чи хоче він воювати, чи сидіти далі до кінця строку, в нього ніхто не питав. Більше 4 діб він втікав по сірій зоні аби дістатись позицій ЗСУ та здатися в полон. Про те, що планує дезертувати Сергій знав завчасно, коли його ще не привезли на територію України. Причина була банальна — жага до життя та свободи. Адже життя в російському таборі — це тотальна безправність та приниження, де людина, що б вона не вчинила, постійно потерпає від знущань тюремних охоронців.
Загалом Сергій відсидів 32 роки за різними статтями. Вчиняв розбій, крадіжки, також був засуджений за бандитизм, вбивство через необережність та умисне вбивство. Полонений визнає, що на волі вбивав людей, на його рахунку 4 вбивства. Проте одна справа — це злочин, на який людина йде свідомо, а коли тебе змушують вбивати невинних людей, які ще й захищають власну землю — це геть інший рівень злочинності. Це для себе зрозумів навіть кримінальник-рецидивіст.
– Як ви потрапили на війну проти України?
– У Росії оголосили повну мобілізацію та з таборів почали набирати засуджених. Я відбував покарання на Кузбасі, у таборі особливого режиму міста Кемерово. Без моєї згоди мене мобілізували та відправили мої документи на Москву. Вже 19 вересня нас з зони вивезли до військового аеродрому та транспортували двома літаками Іл-76. Звідти полетіли до Новосибірську, де знов забрали засуджених. Далі був Томськ, там літаки були забиті засудженими під зав’язку, звідки їх доправили у Ростов-на-Дону. Звідти більше 600 людей забрали транспортом на околицю міста, переписали дані військових квитків та видали банківські карти, на які мала б надходити зарплата.
– Де сами ви брали участь в боях на території України?
– Я взагалі в боях не брав участь. Ніде. На з-під Ростова повезли на якийсь полігон у Запорізькій області. В 7 км від Азовського моря. Дали обмундирування, ганяли нас там 10 днів. Потім звідти повезли за Донецьк. Там передали комбату Шторма («Шторм-Z» – штрафні батальйони в складі ЗС РФ, створені у 2023 році). Я у нього побачив шеврон з таким надписом.
– Куди вас повезли далі та що сказали робити?
– Привезли під Авдіївку. Там ще були люди та техніка. Стало темно, а наш старший інструктор Кузя сказав, що буде штурм на Авдіївку. Всім лише йти вперед, не зупинятись, інакше свої ж пристрелять. Каже, якщо попадеться юнак цивільний від 15 та старше, то стріляйте не замислюючись, бо якщо ви не вистрелите, він вам у спину вистрелить. Все в такому роді. А потім наказує аби ми розбіглись по лісу та окопались та чекали на штурм. Всі розбіглись хто куди. Я теж, але окопуватись не став.
– Як саме виглядала ваша втеча?
– Я обрав час, коли треба йти, потроху почав просуватися і вийшов на місцеве селище. Назв я не знаю, та й не було надписів. Він був під горою в 5 км. Там дізнався в жінки як вийти на українську територію. Просувався так аби ніхто мене не побачив. Йшов чотири з половиною доби поки не здався в полон українським військовим.
– Яке ставлення було до «штрафників» з боку російських військових?
– Розстрілювали та погрожували розстрілом. При мені вбили людину. Це був мій товарий, з одної колонії нас забрали.
– За що його розстріляли?
– Він відмовився йти на штурм. Вже під Авдіївкою. У нього старший цей Кузя спитав, чому? Той відповів: “Чому я маю стріляти в українців? Вони такі ж люди”. Без жодний слів той дістав пістолет та вистрілив у голову.
– Чому ви прийняли рішення якмога швидше здатися в полон?
– Це рішення я прийняв ще в таборі. Мав дві мети. Піти з “бєспрєдєльних таборів” Кузбасу. І одразу перейти на бік українських військ.
– Хочете ви повернутися до Росії у майбутньому?
– Якщо чесно, якщо мене повернуть до Росії, то я там бачу себе м’ясом, кажу як є. А, якщо лишать в Україні, то хоча б оте все, що зруйнували російські військові, то це все будувати й відновлювати можна. Щоб хоч якесь мало-мальськи життя прожити. Мені вже 52 роки, здоров’я погане.
