Це історія Валерії Ісай, дівчинки з Краматорська, чиє життя війна зруйнувала двічі: 2014 і 2022 року. Її дитячі й дорослі переживання, події навколо, спогади й сум за домом — одна з тисяч історій дітей Донеччини, яких війна позбавила дитинства та змінила їхні життя назавжди.
Про це повідомляє “Український тиждень”.
Вибухи гатили по вухах, наче грім по весняній землі. Краматорськ тремтів від ворожих снарядів, коли 12-річна Валерія вночі скулилася в куточку свого дитячого ліжка. Її життя розколювалося на друзки під оглушливі звуки снарядів і вибухів над містом. Саме так у квітні 2014-го починалася війна для цієї юної донеччанки — раптово й жорстоко.
Вибухова хвиля підкидала маленьку Валерію в повітря, мов тендітну дитячу іграшку. Світ обертався в шаленому вируванні куряви, диму та криків. Смерть клекотіла в її вухах. Та дівчина люто відбивалася від своєї нової «знайомої», намагаючись сховатися в батьківських розпростертих обіймах.
Невдовзі сімʼя Валерії вирішила тікати з пекельного Краматорська, до якого наближалися сепаратисти й «апалчєнци». Валерія ніби востаннє поглянула на рідний дім, у якому плекала мрії про щасливе майбутнє, і на школу, навчання в якій вона так і не змогла завершити того року. Перший її табель з відзнакою не видали на урочистій лінійці, а новина про відмінне навчання прозвучала сухо по телефону від класної керівниці, дуже скупої на емоції жінки.
Тепер ті мрії розсипалися уламками по велелюдних краматорських дворах, а нові досягнення здавалися непотрібними й безглуздими. Вона прощалася подумки з кожною вуличкою і навіть не уявляла, що з її домом трапиться 2022 року. Потреба покинути дім розривала серце дівчини, змушуючи забрати із собою всі дрібнички, які можна було врятувати.
Отже, Валерія збирала родинні фотографії, улюблені іграшки, що нагадували про затишок, книжки, які обіцяла мамі прочитати, подарунки від друзів на дні народження й головне — ключі від дому, у який вона мріяла невдовзі повернутися.
Їх тимчасовим прихистком став Київ, куди навесні 2014-го сімʼя дісталася чи не останнім поїздом. Вулиці міста зустріли їх похмурою міццю та глузливими поглядами перехожих. Утім, вони врешті-решт змогли вирватися із самісінького пекла війни в Краматорську. Тут їм випало чимало доленосних випробувань. Через стрес дівчина набрала зайву вагу й дуже спохмурніла. Більше не було видно усмішки, яка раніше не сходила з її обличчя.
На запитання про спогади про це літо вона змогла дати тільки таку відповідь: «Пам’ятаю звуки з будівельного майданчика, які нагадували вибухи в Краматорську. Це були найжахливіші сни за все життя. А потім була природа… І все… Таке враження, ніби більше нічого не було». Її дитяча пам’ять вирішила викреслити ці всі болючі події і не паплюжити надію на повернення додому.
Невдовзі хвороба матері Валерії дала про себе знати. Пухлина, виснажена роками хімієтерапії, почала стрімко зростати на тлі стресу від війни. Жінка за лічені тижні геть знесиліла й ледь пересувалася вдома. Її мучили безсонні ночі в новому чужому місті, погані сни, спогади про ту краматорську потвору з вогню й заліза. Лікарі радили терміново робити операцію, поки пухлина не перейшла у фінальну невиліковну стадію. Тому батьки поїхали до Харкова, а дванадцятирічна Валерія залишилася сама в родичів. Її руки тремтіли, мультфільми були вже нецікаві, замість снів вона бачила жахіття, але причини тоді так і не зрозуміла. І навіть через десять років Валерія тремтливим голосом згадує те прощання з батьками на пероні:
«Мама з татом усміхалися, але очі не брехали. Вони обіцяли повернутися через кілька тижнів з Харкова. Як потім виявилося, вони все-таки через ті кілька тижнів поїхали не до мене в Київ, а додому в окупацію… На їхню думку, це було найкраще рішення й можливість тимчасово приховати від мене погані новини».
Після деокупації Краматорська 5 липня 2014 року сімʼя повернулася додому й намагалася відновити звичну рутину. Краматорськ встиг трохи перепочити після виснажливих боїв. Валерія знову почала ходити до школи й зустрічатися з друзями на дитячих майданчиках. Поступово жахи війни відступали в забуття, змінюючись звичною підлітковою безтурботністю.
Того лютневого дня 2015 року дівчина пролежала в ліжку до півдня. Її любов до сну у вихідні не могло перебороти ніщо, окрім звуків ракет. Валерія на мить скам’яніла. Досвід минулого року прокинувся в її свідомості.
Валерія метнулася до ванної кімнати — єдиного безпечного місця в їхній двокімнатній квартирі. Затамувавши подих, вона дослухалася до звуків стрілянини й вибухів, що наближалися до її двору. Ванна тряслася від ударних хвиль. А потім — жахливий цівкий рев ракети, що влучила в сусідній двір.
Зв’язку не було, і батьки не знали, що сталося з донькою, а вона нічого не знала про них. Згодом усі повернулися додому живі й цілі, а до їхньої квартири постукали сусіди, щоб повідомити про смерть їхньої знайомої Галини, яка жила в будинку поруч і працювала в дитячому садочку, у який раніше ходила Валерія… Війна знову нагадала про себе, жорстоко виводячи дівчину з підліткового дрімливого існування.
Узимку 2022-го війна вдруге постукала у двері Валерії. Дівчина тоді приїхала до друзів у Харків. Вона скасувала всі плани вдома, навіть відмовилася від бронювання столика з нагоди її дня народження у Ria Pizza, по якому 27 червня 2023 року вдарять росіяни й уб’ють Вікторію Амеліну — відому українську письменницю. Протяжний сигнал сирени розідрав передсвітанкову тишу. Валерія підскочила, наче ошпарена. З вікна їй відкрилася жахлива картина: десятки спалахів освітлювали нічне небо над Харковом. «Невже знову? — з розпачем подумала дівчина. — Чому від цього жахіття немає порятунку?”
Вісім років тому на Донбас прийшла війна, забравши у Валерії дитинство. Тепер вона чатувала на дівчину в Харкові, за день до її двадцятиріччя. За вікном звучала симфонія вибухів, автоматних черг і військової техніки. Валерія судомно стискала в руках мамину каблучку та… чекала. Вона знову лишилася сам на сам з війною, як у ті темні часи далекого дитинства. Лише тепер ніхто не прийде їх рятувати. Бо її мама, Марина Ісай, після довгих одинадцяти років боротьби з раком і метастазами, місяців виснажливої хімії померла 29 січня 2020 року, коли дівчині було сімнадцять років. А тато й дідусь тоді були далеко, у Краматорську, і ніяк не могли допомогти доньці й онуці.
Разом з друзями дівчина подалася шукати укриття у підвальних приміщеннях будинку. Три наступні доби вони пересиділи в тісному підвалі, поїдаючи скупі студентські запаси. Вода та їжа невдовзі скінчилися, а надворі тривали обстріли. Ситуація ставала критичною. Врешті-решт Валерія з приятелями наважилися на відчайдушний вчинок — спробувати вириватися з міста на авто. Їхати довелося вкрай обережно, об’їжджаючи барикади та руїни. Шлях, що зазвичай вони долали за три години, розтягнувся на виснажливі сім годин подорожі з ризиком натрапити на російських окупантів.
Коли Валерія нарешті дісталася рідного Краматорська, їй відкрилася картина спустошення.
Розбомблені будинки, окопи й блокпости на кожному розі… Рідні вулички були пустими й непривітними. Найулюбленіші заклади Ria Pizza й SOVA були зачинені, місто потопало в хаосі. Одразу почали спливати спогади про купівлю святкової сукні до дня народження, вибір закладу, запис на макіяж і зачіску… Це ніби абсолютно чуже життя, яке не мало нічого спільного із сьогоденням.
Батько привітав доньку з полегшенням, але відразу ж наполіг: треба їхати на захід, у безпечніший Львів, до далеких родичів.
8 березня 2022 року стало для Валерії днем ще однієї втечі. На евакуаційному поїзді, що їхав до Львова понад добу, вона зі сльозами на очах дивилася на залишені далеко позаду руїни Харкова й Краматорська. Тепер уже остаточно зрозуміло: немає більше рідного дому, до якого можна повернутися. Наче біженка, Валерія опинилася в чужому світі, де доведеться все починати спочатку.
