Я обрав службу в лавах ДСНС, бо тут я можу реалізуватися як фельдшер, медик та рятувальник. Тут я можу допомагати людям”, – Максим Сиса, фельдшер рятувального відділення 30 державної пожежно-рятувальної частини (м. Краматорськ). Народився та виріс в місті Краматорськ. Після строкової служби у 2016 році приєднався до лав рятувальників в місті Запоріжжя, але через рік перевівся до міста Слов’янськ, а у 2018 році повернувся до рідного міста, де й наразі продовжує службу.
Про це повідомляє Головне управління Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) у Донецькій області.
24 лютого 2022 року о 5 ранку Максим прокинувся від гучного вибуху. Спочатку він не зрозумів, що відбувається, але після другого вибуху зрозумів, що це обстріл. “Я швидко встав з ліжка та поїхав заправляти машину і вже о 6 ранку керівництво оголосили “збір-аварію””, – пригадав рятувальник. В той же день заступив на посилений режим несення служби. Ніхто нічого не розумів, телефон Служби порятунку розривався від дзвінків. Люди питали, що робити, але відповіді ніхто не знав. Попри те, що вибухів та викликів у той день більше не було, атмосфера залишалася напруженою.
Максим виїжджає разом із піротехнічним розрахунком, щоб у випадку позаштатної ситуації, несанкціонованого підриву вчасно надати домедичну допомогу та доставити до лікарні постраждалих. Ще з осені 2022 року, після звільнення Харківської області від окупаційних військ, вони почали проводити роботи на автошляху Київ-Довжанський. “Відчуття першопрохідця після деокупації з одного боку цікаво, а з іншого боку лячно, бо ти бачиш ці наслідки окупації”, – ділиться Максим.
“Мене дуже вразили села Долина та Богородичне Краматорського району, які були вщент зруйновані й забруднені вибухонебезпечними предметами кожний клаптик землі, так, що вже 2 роки поспіль ми з хлопцями там працюємо, розміновуючи території. Також місто Лиман, яке дуже сильно постраждало в окупації та й досі знаходиться під обстрілами”, – згадує фельдшер.
Максим запам’ятав 8 квітня 2022 року, бо того дня ворог нещадно обстріляв залізничний вокзал міста Краматорськ. “В цей день я перебував на добовому чергуванні, почувши вибух нам майже одразу повідомили, що треба їхати до залізничного вокзалу. Прибувши до місця обстрілу, першим, що я побачив: паніка, люди кудись біжать, машини горять, вибиті шибки, багато скла та крові, вагони були посічені осколками, а сам вокзал залишився цілим. На момент обстрілу люди на вокзалі чекали евакуаційний потяг. Оцінивши більш ретельно ситуацію навкруги, до нас підбіг хлопець і сказав, що там дівчинка отримала поранення й попросив її оглянути та допомогти. Підійшовши до дівчини я побачив, що вона не подає ознак життя, а поруч в шоці стояла її мати з молодшим братом, щоб вона зовсім не впала духом я не подав виду, що з її донькою сталось жахливе. Я завантажив дівчинку до машини бійців ЗСУ, які відвезли її до лікарні, там вже мати дівчинки дізналася страшну правду. Увійшовши всередину залізничного вокзалу я побачив дівчинку років 8, з пораненням стегна. Люди наклали їй турнікет з того, що було, а я вже наклав пов’язку та відправив її до лікарні. Потім я надавав допомогу всім іншим пораненим. Надавши всім допомогу хто її вимагав, почали складати та вивозити тіла загиблих. Їх було понад 50 – переважна більшість діти, жінки. Найстрашніше, що я побачив, це тіло загиблої жінки, а в неї у кишені дзвонить телефон. Хтось із родичів напевне мав надію, що вона жива. Це дуже тяжко”, – розповів Максим Сиса.
У квітні 2024 року Максима відрядили до міста Торецьк Бахмутського району, де він з колегами виїжджав до селища Нью-Йорк та місто Залізне для транспортування поранених цивільних осіб. “Після обстрілів ми виїжджали на місце події та надавали пораненим першу домедичну допомогу, після чого транспортували їх до медичного закладу”, – пригадує фельдшер.
Максим Сиса неодноразово потрапляв під ворожі обстріли під час виконання своїх службових обов’язків. “Разом із піротехніками ми потрапляли під ворожі обстріли в місті Костянтинівка та Лиман”, – розповів рятувальник.
Максим вважає, що найскладніше в його професії це те, коли гинуть діти. Це важко.
Батьки пишаються своїм рятувальником та підтримують його вибір. Ще з початку повномасштабного вторгнення батьки Максима переїхали до Черкаської області, де й мешкають зараз.
“Я мрію про найскорішу перемогу. Також хочу подорожувати світом та навчитись чомусь новому”, – Максим.
