Анатолій Леоненко із позивним «Буйвол» став військовим ще у 18 років. Бойовий вишкіл пройшов у полку «Азов», а коли почалася повномасштабна війна, йому ледь виповнилося 20 років.
У програмі «Станція Краматорськ» «Буйвол» розповів про справжнє пекло, яке йому довелося пережити у перші дні повномасштабної війни в охопленому вогнем Маріуполі.
«Я стояв у дворі, а навколо всюди… знаєте, як гриби на поляні…, так само повсюди валялися вбиті люди. Будинки горіли, а вночі не було потреби навіть ліхтарики вмикати – так вогонь освітлював місто, палало все», – розповів боєць.
Найважче, за словами військового, було від розуміння, що нічим не можеш допомогти цивільним. «Уявляєте, мені 20 років, а до мене підходить чоловік з немовлям на руках і питає, що йому робити. А вже нічого не можна зробити, бо думати треба було раніше, коли всіх закликали евакуюватися!» – не приховуючи емоцій, ділиться спогадами Леоненко. Він упевнений, що багато маріупольців могли б залишитися живими, якби не сподівалися, що «русский мир» прийде без «Градів» та КАБів, а про цивільних хтось дбатиме.
За словами «Буйвола», його підрозділ захищав маріупольський меткомбінат ім. Ілліча та виконував різні завдання. Під час одного з таких він не встиг добігти до своїх, прилетіло за п’ять метрів від нього та побратима.
Від вибуху 120-міліметрової міни хлопцю відірвало ногу, і якби не професійна домедична підготовка азовців, навряд чи би він згодом давав інтерв’ю. Бійці наклали «Буйволу» два турнікети, витягли уламок, а потім вже на меткомбінаті його прооперував лікар. Та найбільша пригода чекала хлопця попереду, коли через два тижні їх повезли КамАЗом на евакуацію.
«Спочатку вивантажили БК, а потім почали переносити поранених. Я був у найдальшому кутку вантажівки, було темно, і мене не помітили», – пригадав воїн. За словами Леоненка, кричати він не міг, бо зв’язки пошкодило вибуховою хвилею. Тоді від удару у нього навіть пломби повилітали, тож з горла виривались лише хриплі звуки, а гул від гвинтокрила стояв такий, що і голосного крику не почули б.
«Я вже подумки сказав собі: прощавай щасливий квиточок додому, буду спати в “Азовсталі”», – жартома згадує «Буйвол». Але в долі були інші плани, і коли гвинтокрил вже завантажили, хтось із бійців помітив у КамАЗі хлопця.
Однак, як пригадує Леоненко, у гелікоптері на той момент уже не було місця, тож його могли і не взяти, якби був здоровіший. «Без однієї ноги та з великою втратою крові я мало що важив, тож вирішили покласти мене просто зверху на інших поранених», – пояснив азовець. Так і долетів, лежачи на побратимах, до Дніпра.
Про все, що з ним відбулося, молодий воїн розповідає, сміючись, а сум навертає на його обличчя лише від згадки, що на війну йому піхотинцем більше не можна.
Про те, як «Буйволу» вдалося знову стати на ноги, хоч і не на свої, та чому він вважає свою нинішню роботу в реабілітаційному центрі «U+ System» дуже важливою – дивіться у випуску «Станції Краматорськ» на Ютуб-каналі Укрінформу.
Анатолій «Буйвол» Леоненко – боєць полку «Азов», старший сержант, командир відділення. Родом з Чернігова. З перших днів війни боронив Маріуполь. Після поранення та реабілітації навчав молодих бійців «Азову». Працює у реабілітаційному центрі «U+ System», де ветеранам, які втратили кінцівки на війні, безкоштовно ставлять протези.
