Із занедбаного на показовий лише за 3 роки перетворився дитячий оздоровчий табір «Яструбок», що у Святогірську. Дітей та їхніх батьків приваблювали організацією змістовного дозвілля та новаторськими ідеями. Багатьом доводилось заздалегідь ставати у чергу, аби отримати путівку на літній відпочинок.
Про це повідомляє Антикризовий медіа-центр.
За словами директора ДОЛ «Яструбок» Олега Шевченка, все було спрямовано на подальший розвиток. Повномасштабна війна (тимчасова окупація, розбитий та розграбований табір) поставила плани на паузу, але не вбила мрію…
Багато родин з різних міст Донеччини знають, яким був табір до війни, адже щороку привозили до вас дітей. Але ж так було не завжди. Як все починалось?
Коли у грудні 2016 року я прийняв табір, було доволі складно, адже потрібно було міняти абсолютно все. Репутація була не дуже хорошою, дітей приймали лише дві зміни за весь сезон. Складно було, але саме це і спонукало щось робити. Тож власним коштом вклався в табір, зробив ремонт, придбав деяке обладнання. У мене був невеличкий бізнес (мережа зоомагазинів та крамниць побутової хімії на ринках). Продав – і всі кошти вклав у свою мрію.
А потім сідав в автівку, об’їжджав усі профспілки, заводи, дитячо-юнацькі спортивні школи, танцювальні колективи та гуртки і спілкувався з керівниками — пропонував їхати в табір. Далі пішли кошти від продажу путівок, і ми вже їх акумулювали на розвиток. Купили ліжка з ортопедичними матрацами, запустили 25-метровий басейн. Колись я тут відпочивав, потім працював вожатим і пам’ятаю його, тож для мене було шоком, коли побачив на цьому місці сосни. За півтора року ми його запустили й тут навіть дівчата з краматорської команди, чемпіонки України з водного поло, тренувалися.
Хто вам допомагав?
Команда. Можу сказати, що команда вирішує 90% всіх справ, веде до успіху, і мені вдалося підібрати саме таку. Я багато і довго працював вихователем, вожатим у таборах на Чорному та Азовському морі, у Святогірську. Тобто було вже коло однодумців, які підтримали, приїхали, тому і вийшов такий крутий результат. Можна зробити шикарні умови, але якщо немає команди, класного контакту з дітьми, цікавих заходів — нічого не вийде.
Так з досить скромного табору ми зробили дуже цікавий формат. І коли приїжджали потім на різні семінари та заходи, де всі табори збиралися, ми вражали їх своїми новаторськими програмами. І вони з радістю запозичували у нас все це. Тоді ми вже розуміли, що знаходимося на досить пристойному рівні, а у 2019 році просто були переповнені. Наші ліжко-місяця — це десь 240, але в одну зміну змогли розмістити 350 дітей. Динаміка була дуже крута, багато цілей, ідей, цікавих програм, з’явились постійні клієнти.
Ви чи не єдині витримали обмеження, пов’язані з коронавірусом. Як це вдалось?
Так, у 20-му році ми одні з небагатьох відкрилися. Лише у серпні нам підписали акт приймання, хоч і з «драконівськими» умовами. Тобто були обмеження на ліжко-місця, проведення заходів. Тільки пов’язок 5 тисяч купив, бо їх потрібно було міняти п’ять разів на день.
Ми мріяли продовжувати роботу табору, тож зробили ще й зимову зміну. Поставили у двох єврокорпусах твердопаливні котли та запустили проєкт «Тематична зміна на вихідні» — з п’ятниці до неділі. Таким чином відзначали Масляну, Новий рік, Гелловін, день Святого Миколая. Планів та ідей було дуже багато… Все зруйнувала війна.
У росіян інші плани щодо наших мрій та розвитку. Яким для вас був початок цієї війни?
Війну я зустрів у Харкові. Якраз поїхав на конференцію, думав про міжнародні гранти для табору, але не склалося. Насамперед, що зробили у той день — з’їхалися з друзями у Святогірськ, бо тоді у мене там були твердопаливний котел, запас харчів, різна «хімія» і можна було якийсь час жити. У перші ж дні зателефонувала Святогірська адміністрація — треба було приймати біженців з Волновахи та Ізюма. Ми приймали всіх, готували, своїми коштами сплачували за все, бо мали можливість. Зазвичай люди виїжджали або виходили з гарячих точок, перебували у нас 2-3 доби, а потім їхали далі. Були й такі, яким нікуди було їхати.
Крім того, спільно з БФ «Слов’янське серце» допомагали з евакуацією, розмістили склад продуктів та фасували продуктові набори. Надали свої ліжка та матраци для приміщення у село Маяки для розміщення біженців. Коли почало прилітати у сам табір, вивезли на залізничний вокзал тих, хто залишався, і самі виїхали. Потім була окупація.
В якому стані був табір, коли ви його побачили та чи вдалось хоча б щось полагодити?
Після звільнення ми з друзями купили у Дніпрі матеріали, щоб хоча б вікна та стелі закрити, та приїхали у Святогірськ. Табір ще не було розміновано, ходили дуже обережно, бо на землі було багато мін «Пелюсток», що не розірвались. Я написав заявку у ДСНС, і вони розмінували. Що побачив? Табір винесли вщент. В їдальні був зроблений капітальний ремонт, був шикарний зал на 250 міст — вона розбита прямим ударом. По території їздив танк. Паркани пошкоджені. Майно винесли мародери. Це був жах.
Ми почали латати вікна, двері. Закінчили вже вночі, а через півгодини прилетіло поряд… Коли почало світати, побачили – все, що за день зробили, винесло хвилею. Розвернулися і поїхали, бо у таких умовах тут нічого не вдієш.
Хтось доглядає табір зараз?
Якщо чесно, у мене немає змоги платити за охорону, бо ще тоді витратив всі кошти. Зараз працюю в інших таборах, щоб просто жити. Ми за цей час з дружиною та дитиною переїжджали Україною дев’ять разів — де згодилися, там і працювали. Я продовжую займатися своєю улюбленою справою в інших локаціях, але там залишилася частина мого життя, мого серця.
Відбудуємо і зробимо ще краще. Які плани на майбутнє?
Хочу, щоб скоріше закінчилася війна нашою перемогою, щоб ми могли повернутися та почати відновлювати табір. Так, буде важко і, навіть якщо говорити про міжнародну допомогу на відновлення та підтримку, то поки не буде безпеки, ніхто кошти на табір не дасть.
Але я вірю, що перемога буде, і що все відбудуємо. Я і зараз бачу себе на рідній улюбленій локації — у Святогірську. Там, де творив те, що хотів і про що мріяв. Навіть тоді, коли мені казали, що це неможливо, я казав: «Ні, я це зроблю». І тепер буду докладати всіх зусиль, щоб відродити табір, зробити ще краще, ніж було. Вірю, бо я не один. Є люди, які перебувають зараз у Німеччині, Швейцарії, розкидані по території Україні, й ми з усіма підтримуємо зв’язок. Вони пам’ятають і люблять табір, тож тільки з’явиться можливість і можна буде сказати: «Починаймо», вони прилетять за будь-яких обставин і зроблять все. Цей табір — не про гроші, це для душі. Люди реально боліють цим і від цього немає щеплення. Тут не буває випадкових людей, бо любов або є, або її немає. І цим сказано все.
