Тетяна Федорук провела півтора місяця на “Азовсталі” та потрапила у російський полон. За вісім місяців полону жінка пізнала пекло російських в’язниць. Її метою було єдине — побачити дітей та онуку. Історія звичайної жінки, військової та матері, яка стала захисницею Маріуполя і повернулась живою з полону — у спецпроєкті Суспільного.
Тетяна пішла на військову службу у 2009 році, працювала на цивільній посаді. Її чоловік також військовий, але на момент повномасштабного вторгнення вже звільнений зі служби. Мама двох дорослих дітей та на той момент вже бабуся, згадуючи ті події, каже, що не уявляла, що розпочнеться війна. І навіть у лютому 2022 року не мала думки, що звичайне робоче відрядження закінчиться полоном.
“Це була Донецька область, недалеко від Маріуполя, що саме виявилося ключовою точкою в моєму житті. Просто в один момент ми зупинилися в місті Маріуполі саме, а згодом на самому “Азовсталі”, на заводі ім. Іліча”, — розповіла Тетяна.
26 лютого група, у складі якої була Тетяна, потрапляє на “Азовсталь”. Всіх розмістили по бункерах. Та вже 3 березня, за спогадами жінки, пропадає повністю будь-який зв’язок і рідні не знають чи жива Тетяна взагалі.
“Я до останнього ніколи з ними не виходила на відеозв’язок, бо це був постійний обстріл. Я не хотіла, щоб вони це чули. Ти ніколи не забудеш, коли бачиш проводи, зупинені тролейбуси, мертві тіла по місту — це було жахливо. Ця картинка у твоїй уяві, це було дуже важко сприйняти. Ти розумієш, це цивільне населення”, — згадує Тетяна.
Життя в бункерах під постійними обстрілами
З кожним днем на “Азовсталі” їжі ставало все менше, води питної не було, а та, що була, перетворювалася на технічну. Тетяна каже, що в той момент всі розуміли — час йде на відлік. І скільки витримають — не знав ніхто.
“У той момент, коли по тобі щосекунди, щохвилини летять авіабомби, ти просто в бункері втрачав відлік часу. Ти навчився засипати зі світлом, вмикаючи музику навушниках, бо розумів, що тобі певний час потрібен для відпочинку, щоб потім виконувати свою бойову роботу. І так минав день за днем”, — продовжує свою розповідь жінка.
За словами Тетяни, вже 10 квітня удари по “Азовсталі” ставали дуже масовані — щохвилини. Стріляли з усього: з “Градів”, з літаків скидали авіабомби. І в якийсь момент командування прийняло рішення ризикнути на вихід. Група з 16 людей вирушила вночі, сподіваючись дійти до своїх.
“Я пам’ятаю ту ніч, пам’ятаю зоряне небо, розгромлені ангари. Ти не можеш включити ліхтарика, йдеш просто на вслід. У той момент навіть боїшся вдихнути, бо таке відчуття, що на твій подих, мабуть, прилетить той літак. У той час ти просто завмер. І коли почався рух колони, при трохи відкритих дверях автівки ми бачили як просто по нас летіло все, просто вибухало. Я дотепер іноді задаю собі питання, як ми взагалі вижили, як ми взагалі повернулися”, — розповіла колишня полонена.
Частину колони розвернули і повернулися знову до бункера. Знесилені захисники “Азовсталі” попадали на свої ліжка той же час, згадує Тетяна, — на місце їх бункеру, де перебувало командування, росіяни скинули авіабомбу. Після цього удару їм повідомили, що на територію заводу працює снайпер і йде стрілковий бій. А це означало тільки одне — скоріш за все всіх візьмуть в полон.
