24 лютого тепер є незабутньою трагічною датою для всіх українців. Саме в цей день розпочалася війна. Війна, яка забрала і продовжує забирати життя, руйнувати долі.
Своїми спогадами про перший день війни з нашим виданням поділилися мешканці Краматорська.
Олена Кучерук: “Я до останнього не вірила, що буде війна”
Я з тих людей, хто не вірив, що розпочнеться повномасштабна війна. В мене було заплановано багато заходів, було багато планів по роботі… Я жила звичаним життям напередодні війни, займалася спортом… Все було, як завжди. А вранці, 24 лютого, ми прокинулись від гучних вибухів. І мій чоловік сказав: “Все, почалося”. Ми побігли до дітей, вони спали, ми не стали їх будити.
До мене доволі довго не приходило розуміння того, що це війна. Я й потім ще жила майже звичайним життям. Ми залишалися у місті, гуляли з дітьми… А одного дня мій чоловік прийшов додому і сказав: “Все, ви завтра їдете з міста”. Я почала заперечувати, адже в мене було заплановано приготування їжі для блокпосту та ін. Але він не сприйняв ніяких заперечень і ми поїхали.
Я вела машину 2 дні по 12 годин. Це було дуже важко. Ще так сталося, що припало на 8 березня. І от на одному з блокпостів мені сказали від’їхати вбік. Я подумала, що щось не так у мене. Але коли я вийшла з машини, то військовий подарував мені квітку. Тюльпан. І каже: “З 8 березня”. Це було так щиро, так несподівано і приємно.
Ми жили деякий час за кордноном, на Західній Україні, а зараз у Києві. Але я хочу повернутися до Краматорська. І вірю, що це станеться якнайшвидше.
Вікторія Ільєнко: “Вранці побачила багато машин, які їхали з міста”
Була ще ніч майже, коли пролунали вибухи. Чоловік сказав, що почалася війна. Але я не хотіла в це вірити. А потім, коли вранці йшла на роботу, побачила багато машин, які їхали з міста. З речами. На зупинці стояла дівчина і плакала. Я підійшла до неї і кажу: “Заспокойся, все добре буде”. А вона мені: “Ні, нічого вже добре не буде”. От тоді я і зрозуміла, що війна.
Я медпрацівник. І було важко бачити, як люди від нас йдуть, працівники наші. Зрозуміло, що вони хотіли захистити дітей і себе, але ставало якось страшно. Приходиш на роботу – а вже не має того, чи іншого працівника.
Я не поїхала, бо не можу отак все кинути і кудись бігти. Я відповідальна людина.
Завдяки владі, в нас є газ, електрика. Ми ще й добре живемо, у порівнянні з іншими. З тими ж самими переселенцями. Які сплачують за житло, хоча в них є своє у Краматорську. І вимушені купляти речі, які теж є вдома.
Мене відволікає моя домівка, мій город, а також моє хобі. Я виготовляю мило ручної роботи, косметику, збираю трави.
Я живу зараз надією на те, щоб війна закінчилася. Надією на Перемогу!
Олена Ксенжук: “Віддайте те життя, що в нас було”
Я, як і всі, хто був тоді у Краматорську, почула вранці 24 лютого гучні вибухи і прокинулася від них. Почалася війна. Хоча вірити в це не хотілося.
Я не вірила до останнього. Я не могла уявити, що будуть гинути люди, руйнуватися будинки …
Я не поїхала з міста, тому що не можу кинути свої підопічних тваринок, рибок… Їх в мене стало ще більше. Ті, хто поїхав, позалишали мені всього. Риб, наприклад, відрами приносили… Ну хто буде піклуватися про них. І про інших.
Також в мене ціла купа ключів від квартир сусідів. І ще багато квітів. То мені ніколи сумувати сильно. Бо за цим всім треба доглядати. Та й що їхати, кому ми там потрібні.
Я не скажу, що я почуваю себе в безпеці. Звичайно страшно, постійні тривоги, часті “прильоти”, на жаль…
В минулому житті у нас були мрії, плани про подорожі, ми обговорювали наряди… А зараз… Віддайте те, що в нас було. Зараз єдина мрія — жити в безпеці.
Василь Базилев: “Рік минув, наче уві сні”
Дізнався, коли проснувся від вибухів зранку по аеродрому. А потім по всім каналам і інтернету було про напад.
Відчуття: безпорадності. Розумів, що ніхто нічого вже зробити не може. Це безглуздя не вкладувалось в розум. І досі не вкладається. Рік пройшов, наче уві сні.
Змінили вже чотири міста перебування. Слава богу, траплялись тільки добрі і чуйні люди. Несподіванкою була допомога від тих людей, від кого не очікував і малознайомих. Наприклад знайома тільки по ФБ дівчина, живе в Штатах, прислала просто так, вдячність за мої фото Краматорська, та підтримати в скрутну годину $100. Дрібниця начебто, а приємно.
Коли жили на Буковелі, то люди ані копійки не взяли за житло в будинку. А всі сусіди допомагали всім чим могли. Дуже велика вдячність цим людям.
Одне побажання для всієї країни — це наша перемога. Та повернутися у свої домівки. На жаль, вже не зовсім вцелілі, але дай боже щоб хоч у такому стані, а не гірше.
Коли в нашому будинку повилітали всі вікна і двері, ясна річ, ми засмутилися. А жінка моя працює на Бахмутському підприємстві. І от кажу: “Прийдеш ти в офіс, і що, будеш комусь жалітися? Бо всі вже хто з Бахмута — залишились без житла зовсім. І від разу якось попускає. Так що побажання: повернутись всім живими. Заради чого і виїжджали. Всім Перемоги!
