Краматорськ, промисловий центр на північному заході Донеччини, ось уже майже 10 років виконує функцію центра Донецької області й відіграє надважливу роль у житті регіону. “Східний Варіант” розповідає непересічну й оригінальну історію Краматорська та його непросте, але героїчне сьогодення.
МІСТО НА ПЕРЕХРЕСТІ ШЛЯХІВ
Походження назви Краматорськ дотепер залишається не розв’язаним. Місцеві краєзнавці нарахували близько 20 версій етимології цього топоніму, дві з яких є найпопулярнішими. Так, Микола Древетняк пов’язував Краматорськ зі словами «крам» і «торг», вважаючи, що місцина щонайменше з середини 18 сторіччя була центром торгівлі, де відбувалися торги й продаж краму (товару).
Проте офіційною наразі є інша версія (її підтримує, зокрема, й краєзнавець Володимир Коцаренко), яка виводить топонім з канцеляризму 18 сторіччя «крома торська».
Неподалік міста Тор (колишня назва Слов’янська) розташовувалися дачі, які у документах нерідко позначені як «торські дачі». Землі, що не належали до торських дач й не потрапляли під їхню юрисдикцію, відокремлювалися межею (російською мовою «крома» — межа). Відтак, «крома торська» первісно могла означати межу, рубіж поряд із торськими дачами.
Втім, не лише назва, але й саме народження Краматорська наразі ховається у тумані історії.
Офіційною датою заснування вважається 1868 рік — саме тоді на місці сучасного Краматорська було засновано залізничний роз’їзд. Річ у тому, що Курсько-Харківсько-Азовська залізниця, прокладена з півдня на північ Донеччини, була одноколійкою, тож задля того, аби зустрічні потяги могли роз’їхатися, в певних місцях було облаштовано невеличкі ділянки з роздвоєнням колій (кишеньки). Одна із них 1874 року уперше згадується як напівстанція Краматорська.
Поштовхом для її розвитку стало зведення 1878 року другої залізничної лінії — перпендикулярної, що пролягала зі сходу на захід. Волею випадку, яку цілком справедливо назвати усмішкою долі, дві залізниці зійшлися у Краматорівці, що перетворило її на вкрай вигідне місце й у найближчі роки притягнуло інвесторів та підприємців.
Втім, дослідники та краєзнавці (серед яких, зокрема, й історик Олег Савчук) переконані, що історія міста є довшою, і то, як мінімум, на сто років. Територію Краматорська слід уважати частиною Слобожанщини, що заселялася українцями від середини 17 ст. Відомо, що 1758 року хорунжий Бахмутського козацького полку Степан Таранов заснував селище Шабельківка. Поряд зростали також Іванівка, Штейгерівка й Слобода Білянська, які, розростаючись, згодом зрослися й утворили теперішній Краматорськ.
Хай там як, але кінець 19 сторіччя став для Краматорівки часом прискореного й шаленого розвитку. Чи не найвідомішим підприємцем, котрий розбудовував тут заводи та виробництва, став швейцарський конструктор і промисловець Конрад Гампер.
Будучи уродженцем Швейцарії, спершу він розпочав свою справу на території сучасної Польщі, проте незабаром подався на перспективні терени на перехресті доріг. На рубежі 19-20 сторіч в Краматорівку прибули фахівці з Німеччини, які споруджували будівлі найбільших заводів і фабрик.
За словами краєзнавця Олега Сайчука, до початку 20 ст. Краматорівка залишалася заселеною переважно українським населенням (до 70%), яке розмовляло здебільшого українською мовою, що цілковито спростовує наративи про нібито російськомовний й російський Донбас. На той час містечко мало культурне життя, зокрема, кінематограф, театр, спортивні гуртки.
ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЯ, РУСИФІКАЦІЯ ТА КРИМІНАЛІЗАЦІЯ
Радянська доба в історії Краматорська відображала тенденції, характерні й для інших промислових центрів. Починаючи з другої половини 1920-х років, населений пункт дуже швидко зростав. 1926 року, коли Краматорську було присвоєно статус містечка (в тодішній термінології — селище міського типу), він налічував тільки 12 тисяч мешканців. В 1932 році він зробив ще один крок і набув статусу міста, а до середини 1930-х років його населення перевалило за сотню тисяч.
Активній урбанізації посприяла форсована індустріалізація та штучно влаштований Голодомор у сільській місцевості. Позаяк робітники, на відміну від селян, отримували бодай якусь платню й харчування, люди радо втікали з села у міста. Масово приїздили й росіяни, змінюючи етнічний склад міста.
Одним із ключових етапів сталінської індустріалізації у Краматорську стало будівництво Краматорського заводу важкого машинобудування імені Сталіна (зараз — Новокраматорський металургійний завод). Прикметно, що будували його американські спеціалісти: на тлі Великої Депресії, що вразила США 1929 року, тамтешня технічна інтелігенція зовсім не гребувала контрактами в СРСР, який залюбки користувався досвідом і технологіями провідних інженерів. На той момент цей завод став найбільшим в Європі та другим у світі опісля США.
Зростання населення міста потребувало активного будівництва житлових кварталів, що поставали неподалік від заводу. НКМЗ розташувався вздовж річки Казений Торець. Далі облаштували зелену смугу завширшки 250 метрів і декілька кілометрів завдовжки. Й за нею — звели так зване соцмісто.
На жаль, історичні квартали практично не збереглися, зазнавши як цілеспрямованого знищення радянською владою, так і стихійного руйнування (внаслідок Другої світової війни або ж просто старості). Утім, дещо з цікавої архітектури лишилося, як-от протестантська церква або вілла Протце.
Разом із зовнішнім виглядом міста швидкими темпами змінювався і його культурний профіль. Свідком гіркого процесу русифікації став філософ, громадський діяч та вчитель Олекса Тихий. Уродженець сусідньої Олексієво-Дружківки, він вчився в Москві, згодом вернувсь на Донеччину й присвятив себе науковій та публіцистичній роботі, пов’язаній з захистом української мови. Зокрема, він уклав «Словник мовних покручів», що з’явилися внаслідок русифікації й утворення на Донеччині змішаного мовлення, що відоме як суржик. Окрім того, він написав декілька публіцистичних есеїв про зросійщення краю (не були надруковані) й звертався в листах до представників влади.
Ясна річ, що реакцією на цю активність стало звільнення із роботи (не змігши вчителювати, Олекса Тихий якийсь час працював на краматорський ТЕЦ), а згодом арешти й заслання через «буржуазний націоналізм».
«Хочу звернути увагу на пророцтво Олекси Тихого, — підкреслює краєзнавець Олег Савчук, — про те, що Донеччина може бути лише українською, або тут буде випалена земля. Сьогодні це, на жаль, справджується. На окупованих територіях це земля, не здатна до творчого продукування, розвитку. Тому що коли вириваєш з корінням, то залишаються бур’яни».
Русифікація шкіл просувалася з околиць до центру, пояснює Олег Савчук, бо на периферії школи були більш слухняні й легше надавалися на зросійщення. Втім, на середину 1980-х років в місті не залишалося жодної школи з навчанням українською мовою. Він розповідає, що прийшов вчителювати до школи, котра була зросійщена незадовго перед тим — й значна частина наочного матеріалу (біологічні таблиці та інше) досі залишалися українською мовою.
Варто згадати й ще дві прикметні особливості Краматорська тієї доби — «атмосферне» явище п’яти світанків та вкрай криміналізоване середовище.
Перше було пов’язано з тим, що з доменних печей металургійного заводу кілька разів на добу вивозили та вивалювали на відвали (так звані «шлакові гори») рідкий розжарений шлак, який засвічував небо й у темну пору доби виглядав як червонувата заграва, котра нагадувала світанок або надвечірні сутінки.
Що стосується кримінальної атмосфери, то краєзнавець Олег Савчук пов’язує її із давнішою традицією кулачних боїв, котра в 1960-70-х перетворилась на досить жорстоке захоплення серед підлітків, які тепер не билися голіруч, а озброїлися кастетами, арматурами та ножами.
«Виховувала дітей вулиця, — розповідає Олег Савчук, — і місто ділилося на території: Старе місто, Новий бульвар, Старий бульвар, 17-та, 16-та дільниці тощо, й ось вони билися між собою. На початку 80-х років кримінальна ситуація в Краматорську настільки загострилася, бо часто траплялись жорстокі каліцтва, що була оголошена комендантська година для учнівської молоді. Тобто по місту роз’їжджали міліцейські машини, так звані бобики, й патрулювали».
МІСТО З ВЕЛИКИМ ПРИЗНАЧЕННЯМ
1990-ті роки у Краматорську можна вважати контроверсійними. З одного боку, відновлення Незалежності України розбурхало інтелігенцію. В місті були досить сильні осередки Народного Руху, діяла філія Донецького Товариства Української мови ім. Тараса Шевченка. За словами Олега Савчука, саме у Краматорську було зафіксовано другий випадок підняття українського прапора (після Донецька). Сталося це 9 березня 1990 року під час мітингу на день народження Тараса Шевченка. Полотнище провисіло близько п’яти хвилин, поки міліція не оговталась і не забрала, але «пробоїну» в системі було тоді зроблено.
З іншого боку, як і всюди у регіоні, владу змогли зосередити криміналізовані клани, що політично орієнтувалися на Росію й провадили проросійську політику. За цих умов відродження української культури, пошанування українських героїв стало справою активістів і щораз наражалося на певний спротив або саботаж.
Втім, чимало вдалось досягнути. Найбільшою реалізованою ініціативою стало найменування проспекту, що наскрізно поєднує чотири міста — Слов’янськ, Краматорськ, Дружківку й Костянтинівку — іменем Олекси Тихого. Цю ідею виношували й спромоглись втілити активісти Товариства ім. Олекси Тихого.
На жаль, Краматорськ став одним із населених пунктів, з яких розпочалась окупація частини території Донецької області 2014 року. 12 квітня до міста зайшли 28 бойовиків під орудою злочинця Ігоря Гіркіна (Стрєлкова) й практично без спротиву з боку міліції та СБУ захопили їхні приміщення. Єдиним працівником краматорської міліції, який не склав зброю, став випускник Краматорської української гімназії Дмитро Морозов. Він забарикадувався й сказав, що не складе зброю. Зрештою, його не стали атакувати й дозволили вийти зі зброєю й піти.
Звільнення Краматорська 5 липня 2014 року відкрило нову сторінку в його історії. Місто набуло статусу центру області й отримало шанс на перетворення. Протягом кількох років було проведено декомунізацію, вулиці міста були очищені від тоталітарних назв і тоталітарних символів. Центр міста був реконструйований і реставрований. У Краматорську було споруджено пам’ятник Василю Стусу й інші важливі об’єкти, пов’язані з українською історичною пам’яттю та культурою.
Зараз Краматорськ — прифронтове місто, від долі якого значною мірою залежить доля всієї Донеччини. Місто стоїть, місто тримається, але, на жаль, уже майже два з половиною роки є об’єктом щоденних обстрілів окупантів. Саме у Краматорську, потрапивши під обстріл, була смертельно поранена українська громадська діячка й поетка Вікторія Амеліна.
Немає жодного сумніву, що на Краматорськ після нашої перемоги чекає велика доля й велике призначення одного з форпостів української держави на сході. Лишається перемогти.
