У другій історії знайомимося з власницею квіткового бізнесу в Краматорську, менеджеркою, інструкторкою з йоги Ларисою Одаренко. Її принцип «поки є робота, треба робити» відгукується багатьом українкам.
Про це повідомляє divoche.media.
Юристки, лікарки, комунальні працівниці, підприємиці, волонтерки й активістки. Жінки різного віку і походження. Різної долі, з різними мріями. Що в них спільного? Краматорськ — місто, де вони виросли й стали такими, якими їх знають сьогодні. Героїні усноісторичного проєкту про досвіди жінок на Донеччині «Хранительки пам’яті» розповідають про життя в Краматорську та як змінювалося місто в їхній пам’яті: після розпаду радянського союзу, з приходом революцій, війни. Як ці події вплинули на їхні родини й на них самих. Хто підтримує цих жінок у момент кризи й кого підтримують вони.
Разом із героїнями проєкту ми рухаємося віссю історії країни, адже доля однієї особистості може бути відображенням цілого покоління, на яке вплинули ті чи інші події. Та переконуємося, що жінки — завжди були активною та подекуди рушійною силою для власної сім’ї, міста, регіону та країни.
Допомагала батькам садити, як підросла — продавала на ринку
Якось мені стало цікаво: звідки в мене підприємницька жилка? Задатки я знайшла і за маминою лінією, і за татовою. Вони народилися в Краматорську. Мамина прапрабабуся була купчихою. В родини був магазин, мануфактура. Після революції більшовики їх розкуркулили, залишили тільки частину — те, що було в їхньому домі. У тата мого ще прапрародичі мали свою землю. Знаю, що в них працювали люди, щось вирощували. Але з приходом совєтської влади їх теж розкуркулили і все забрали.
Родина батька із Закарпаття, прізвище його діда було Сімко. Після Другої світової війни батькова мати змінила його на російську форму Сімкова. Так тоді багато людей робили, боячись політичних переслідувань. За маминою лінією бабуся народилась у Брянській області, а дідусь — українець, здається, з Харківщини.
Татова мама і бабуся були родом із Новоселівки, нині Лиманський район. Певний час влітку тато проводив у бабусі. В них була, як на той час модно було казати, «фазенда». Я маленькою теж туди приїжджала. Татові там дуже подобалось, то був свій дім, подобалось вирощувати квіти. В мене навіть є фотографії, де тато маленький поруч із квіточками. Змалечку він намагався щось садити. Напевно, з цього і пішла моя підприємницька жилка. З дитинства тато привчав мене до роботи, а в дорослому віці це перейшло на мій бізнес.
Після одруження з мамою тато допомагав на виноградниках у радгоспі. Про виноград пригадую одну історію від тата. Було йому п’ять-шість років. Його батько поїхав у Молдову служити. Бабуся на заводі працювала, а ще шила речі: і для себе, і на продаж. Але грошей у сім’ї все одно бракувало. Одного разу йшли вони з мамою вулицею, і тато побачив, що якась бабуся продає виноград. Маленький, синій, найпростіший. Він попросив маму купити, а вона не змогла, сказала, що грошей немає. Для нього це, мабуть, стало тригером на все життя.
Подорослішавши, тато завжди намагався ні від кого не залежати, мати змогу їсти все, що захочеш. Почав багато вирощувати. У нас завжди було багато плодових дерев, різних ягід.
Батькам подобалось, коли на столі є продукти, вирощені власноруч. У нас завжди на сніданок було багато фруктів. Ми багато самі готували, мало купляли, може, якісь напівфабрикати. На свята самі пекли торти. Мама цікаві рецепти знаходила. На Новий рік був торт «Собака». Це такі лекала з тіста. Ми разом із мамою вирізали вушка, мордочку, носик, потім збирали. Декілька видів тіста, декілька кремів було, начинок. Мене це захоплювало.
Коли розпався союз, батьки почали активно займатися вирощуванням, а бабуся продавала городину. І квіти були: гладіолуси, жоржини, троянди, нарциси, тюльпани, хризантеми. З ними в мене все дитинство проходило. Допомагала батькам садити, як підросла — продавала на ринку.
Так квітковий бізнес органічно влився у моє життя. Батьки мали павільйон на ринку, потім магазин відкрили — тато давно хотів. З чоловіком ми почали спільний бізнес, теж квітковий.
Коли поруч багато людей, вони одне одного підтримують — легше переживається
Свого часу в Краматорську був конкурс краси — «Пані Донбас». І я в останньому, в третьому конкурсі, брала участь. Пізніше з учасницями зрозуміли, що хочеться спілкування поза межами конкурсу. Спочатку були посиденьки суто для себе: зустрітися, потеревенити, порадитись, якісь особисті питання вирішити. У 2009–2010 роках все більше вимальовувалась потреба в спільній діяльності. Так ми почали робити проєкти, пов’язані з дітьми. А з 2014 року фокус остаточно змістився на суспільно корисні справи.
Паралельно існував «Клуб підприємців Краматорська». Вони теж спершу збиралися, спілкувалися про бізнес. Коли у 2014-му Краматорськ звільнили від російських окупантів, перші кроки якихось суспільних подій розпочинали дві місцеві організації — «Клуб підприємців» та «ПАНІ» (громадська організація «Асоціація жінок „ПАНІ”», яку у 2018–2020 роках очолювала Лариса, — прим. DIVOCHE.MEDIA).
Діяльність була пов’язана і з укоріненням патріотичних цінностей у місті. Я себе зловила на думці, що люди почали по-іншому дивитися на рідну країну, на свій гімн, на прапор, герб. Ці речі стали більш близькими. З’явилося відчуття, що незалежність — це цінність.
Хоча на той час багато років минуло від проголошення незалежності України, але насправді не було усвідомлення незалежності. Не було перелому в уявленні людей, що вони живуть у вільній країні, що вони відійшли від радянського минулого. Принаймні, за моїми відчуттями. Можливо, на заході України було якось по-іншому. В нас — як наче нічого не змінювалося.
Вже після захоплення Краматорська, 17 квітня, відбулася українська хода, яка зібрала багато людей. Були присутні ми з «ПАНІ» та «Клуб підприємців». Було страшно, але «очі бояться, а руки роблять».
Коли поруч багато людей, вони одне одного підтримують — легше переживається.
Автомобілів немає, і людей теж. Як у фільмі жахів
Під час окупації 2014 року місто було порожнє. Навколо спокійно, немає смогу, чисте повітря, неначе ми в лісі. В нас же індустріальне місто. Зазвичай гамірно, працювало багато заводів, а це тихо-тихо. Якщо якась машина проїжджала, то «Жигуль» чи щось раритетніше. Люди боялися, що в них можуть відібрати автівку, тому не їздили. Наша машина також стояла.
Автомобілів немає, і людей теж. Як у фільмі жахів. У повітрі весь час віяло страхом. І мене, і чоловіка не відпускало це відчуття. Було усвідомлення чогось дуже страшного. Але паралельно бачиш, як природі класно. Природа почала відпочивати. Надворі квітень, все розпускається, квітне. І таке поєднання чистоти й тиші, а з іншого боку, місто вмирає, стає містом-привидом, — це щось нереальне.
До війни ми щотижня їздили в Донецьк на закупівлі. У квітні-травні 2014-го було вже страшно. До тебе могли прийти просто через те, що ти маєш проукраїнську позицію. І от приїжджаємо ми в Донецьк (а в них ще тільки все починалося), розповідаємо, що в нас відбувається, а вони кажуть: «Що ви взагалі видумуєте таке?!»
Не пам’ятаю, як вирішили виїхати з Краматорська, якось інтуїтивно. Просто проговорили з чоловіком, що треба. Зібрали речі, завантажили бус і поїхали.
Коли їхали вперше, в червні 2014-го, був тремор всередині під час перетину блокпостів. Сльози були — що в мене, що в чоловіка. Відчуття, як із гетто вибрався. Ніби ми тут окремо, а вся інша Україна — окремо.
Спочатку в Дніпро поїхали, переночували день чи два. Потім до Запоріжжя, у Вінницю, в Чернівцях зупинялися на кілька днів. Далі проїхали до Ужгорода. Жили у знайомих декілька тижнів. Дуже проста сім’я, привітна. Було затишно. Але найбільш по духу прийшлася Вінниця. Після Ужгорода там десь місяць прожили. Молодшу дитину одразу в садочок взяли. І, напевно, якби Краматорськ не деокупували, ми б у Вінниці залишалися. Вона нам дуже рідна стала, як Краматорськ.
Батьки залишилися вдома і, коли місто звільнили, зателефонували й розказали. Ми дуже зраділи й за місяць повернулися. Влітку в місті не було води, на початку серпня ми приїхали — і дали воду.
Ми з чоловіком розуміли: війна буде. Але це всередині таке усвідомлення. Коли навкруги життя продовжується, то ти просто робиш ті речі, які мусиш робити.
Ми мали теплиці, вкриті плівкою, але не могли вирощувати квіти взимку. Це нереально через неможливість обігріву. Сезон починався з весни й тривав до пізньої осені, а зима випадала. Для бізнесу не дуже добре, коли так пропадає час. Тому я подала проєкт на грант, щоб перекрити теплиці полікарбонатом (альтернатива тепличній плівці — DIVOCHE.MEDIA) і докупити ще деякі культури. І нам дали фінансування, ми все реалізували.
У травні ми знову почули: «Давайте ще якісь квіти, бо майже все скінчилося»
З 2019 року в мене вже було передчуття, що війна неминуча. Після виборів відчуття війни тільки посилювалося. Але, знаєте, життя тривало, за вікном усе розвивалося, і ти просто робиш те, що маєш робити. Проте ближче до січня я вже чітко розуміла, що війна неминуча.
Мене трохи непокоїло, що ми з чоловіком нічого не робили, і я наполягала: «Треба щось планувати, обговорити хоча б якийсь план Б чи навіть Ц». Хоча, чесно кажучи, ми не вірили, що війна охопить всю Україну. Навіть із цим передчуттям ми 1 січня, або скоріше з другого числа, вирішили нарешті продовжити ремонт у магазині, який почали ще у 2013 році. Тоді не встигли його завершити через початок війни. Чоловік, зрештою, знову взявся за роботу і зробив все. Навіть 23 лютого ми доробляли. Як дізналися? Почули вибухи. Що робили? Продовжували працювати. Як людина, яка займається йогою, я медитувала.
Було дуже багато роботи, напевно, це якось нівелювало емоційну напругу. Ми й 8 березня ще відпрацювали, адже вирощуємо дуже багато тюльпанів, які саме почали розквітати.
Минали березень, квітень. Хтось працював, але, звичайно, багато бізнесів почало закриватися. Дехто виїжджав із міста, дехто залишався, але не працював.
Наприкінці березня я стала відчувати сильну емоційну втому. В Маріуполі активні бойові дії почалися, і в нас біля Лиману стояли вони. Мер постійно казав: «Виїжджайте, виїжджайте». Друзів багато виїхало. Ми з одними друзями зустрілися, поспілкувалися. Вони трохи дотичні до військових і сказали: «Треба їхати з міста». Тож вирішили: беремо дитину та їдемо на Закарпаття. Нас із сином чоловік вивіз до Дніпра, а далі повернуся до Краматорська. Потім із мамою виїжджав. Батьки мої спочатку відмовлялися, але потім зголосилися.
У теплицях залишались квіти. Салон ми закрили, але в місті зосталась дівчина, яка в нас торгувала на квітковому ринку. Ми передали їй залишки товару, вона швидко розпродала і сказала: «Давайте ще». Чоловік знову повернувся додому, віддав ключі від теплиць. Тож наша працівниця їздила доглядала за квітами, щось зрізала, відвозила на продаж. І їй був заробіток, і нам теж. На щось прожити можна було.
У травні ми знову почули: «Давайте ще якісь квіти, бо майже все скінчилося». Я зателефонувала постачальникам, вони з Харкова, виїхали в Кропивницький. Домовилися, що заїдемо до них, закупимо квіти й відвеземо до Краматорська. Побули вдома три дні, швидко все поробили, полили-поприскали в теплицях і поїхали на Закарпаття. Через декілька тижнів знову привезли товар, через всю Україну їхали. Це був кінець травня. Приїхали в червні, чоловік думав, що швиденько впораємося і поїдемо назад. Виявилося, наші друзі приїхали з Дніпра провідати дім. Зустрілися з ними, посиділи, і вони вже не хотіли їхати назад до Дніпра. І ми теж подумали: вдома добре, стіни гріють. Вирішили, поки є робота, треба робити.
У червні ми остаточно повернулися. Знаєте, такий дуже цікавий досвід, коли ти о четвертій закінчуєш роботу та наче маєш сили на справи, які завжди відкладала, але не робиш. Напевно, то був той час, коли можна було щось перезавантажити в себе всередині, щось переосмислити.
Тоді у нас працювала точка на ринку, тож я закупила хризантеми, різний посадковий матеріал. Всі рішення доводилось ухвалювати просто з повною довірою до всесвіту, тому що ніхто не розумів, що буде завтра, що буде через тиждень, через місяць взагалі неможливо було щось спланувати. Але в мене досить висока внутрішня довіра до всесвіту. Роблю, що можу.
Зараз місто живе. Так, ти розумієш, що війна поряд, що багато людей постраждало, що всього багато, що дуже багато хлопців-військових. Тобто ти все це розумієш, всю цю реальність, але є момент, коли ти собі кажеш, мовляв, окей, я просто живу. Просто живу і не думаю ні про вчора, ні про завтра.
Події, пов’язані з війною, забирають багато чого, що ти вважав важливим. Це все ілюзорно. Залишається те, що справді важливо. Для мене — родина
Я спостерігала, як деякий час люди в моєму оточенні були заглиблені в себе. Багатьом не хотілося спілкуватися. Багато моїх друзів посварилися з батьками через те, що мусили бути поряд із ними. У мене ж такого не було.
Підтримувати одне одного можуть ті, хто мають зв’язок. І в такий складний час, коли зв’язок обривається чи його не було, стосунки руйнуються. Якщо ж можеш вибудувати цей зв’язок із рідними, то знайдеш вихід у будь-яких складних обставинах.
Зараз у нас є можливість відкритися новому сприйняттю того, що відбувається. Саме зараз ми проходимо період, напевно, повної самоідентифікації, відрізання від старого, від минулого. На жаль, ці процеси не можуть бути безболісними. І зараз кожен робить якийсь вибір. Уже не можна стояти посередині й думати: а я і тут посиджу, і тут. Ти мусиш остаточно вирішити — ти де? У минулому чи можеш рухатися вперед, в європейське майбутнє? Бо насправді ми ментально все ж таки більш європейські.
Чимало людей, які живуть у Краматорську, мають коріння не звідси. Воно навіть десь втрачене. Я по-доброму заздрю заходу України, де місцеві пам’ятають своє коріння. Там є традиції, які тривають із давніх-давен. Але в нас, в українців у всіх регіонах, є інша перевага — наше єднання. Коли ми об’єднуємось, саме в синергії всіх процесів, всіх людей, я вірю, народиться щось дуже класне. Щось нове і прогресивне для наших дітей.
