Процес створення на теренах прифронтових Донеччини та Луганщини у 2015-16 роках просторів для спілкування та творчості був сам по собі унікальним. Сплеск громадянської активності вимагав місць для об’єднання та спільної діяльності, тому «Вільна хата», яка першої відкрилася на Донеччині, надихнула молодь в багатьох містах.
Про це повідомляє 62.ua.
Микола Дорохов
Про «феномен «ВільХи», яка стала інкубатором для багатьох активістів, що й зараз продовжують свою діяльність в різних містах та країнах, розповів її засновник Микола Дорохов.
Гриби після дощу
За час існування простору через Вільну хату пройшли сотні юних краматорців. Одні забігали «потусить» та просто відчути себе в колективі, інші активно доєднувалися до різних ініціатив та пробували свої сили у творчості. Саме «ВільХа» стала одним з перших таких просторів в Україні. І точно першим на теренах прифронтових Донецької та Луганської областях.
«До нас приїжджали активісти зі Слов’янська – Ганна Авдіянц, Маша Келій, Олексій Овчинников, які теж хотіли відкрити такий простір. І в них вийшла гарна та затишна «Теплиця», – згадує Микола перший рік роботи простору. – Їхали з Бахмута і Костянтинівки, а потім, завдяки діяльності БУР (волонтерський табір «Будуємо Україну Разом»), такі простори почали рости, як гриби після дощу. Формулу «ВільХи», коли волонтерський табір народжує вільний простір, використовували й в інших містах по всій Україні».
Згадувати усіх, чий старт відбувся у «Вільній Хаті» пану Миколі трохи складніше. Бо таких було багато, і є велика ймовірність, що хтось залишиться поза цією розповіддю. Але він з захопленням згадує, наприклад, про Влада Крупко, який зараз служить в Збройних Силах України. Він був помітним активістом перших років діяльності «ВільХи», дуже любив «Гаївки», а коли поїхав на навчання у Львів, відкрив свій архітектурно-мистецький простір, де збиралася крута тусовка, що продукувала різні музичні та культурні події.
«Ще у нас була унікальна «Театральна лабораторія»: в принципі, усі наші випускники звідти досі продовжують займатися різноманітною творчістю. Хтось знімає кіно, хтось робить візувальне мистецтво, хтось продовжує робити перфоманси, а хтось навіть закордоном вже організував власні виставки», – каже Микола.
Наприклад, Богдан Приходько, який вчиться на режисера, вже зняв власний фільм. А Єгор Кучерук, до особистого розвитку якого «ВільХа» теж приклала руку, у Києві один з засновників київського «Леся квартиринка». Ще один хлопець, Арсеній, постійно згадує, що саме в «Вільній хаті», як кажуть, «спробував все»: прочитав вірші, заспівав пісню під гітару, зачитав реп, проявив себе в різних активностях. Торік він позбирав всі архівне відео про Краматорськ, «Вільну хату», своїх друзів і зробив коротенький фільм про це.
Інвестування в молодь
Були ті, хто казав тоді: не варто вкладати кошти у розвиток прифронтових областей, бо все може бути зруйновано будь-якої миті. На жаль, реальність показала, що руйнування через дії агресора та окупанта можуть статися будь-де, але плідна робота громадських організацій, фондів, ініціатив за ці роки сформувало доволі широкий прошарок небайдужих людей на Донеччині та Луганщині.
«Міжнародні фонди робили дослідження, яке показало, що найприбутковіше інвестування – це інвестування в молодь. Бо воно найбільше дає користі для держави й суспільства, – каже Микола. – Ми, в принципі це й бачимо на прикладі просторів, де працювали з молоддю. Бо українці відрізняються від нашого ворога тим, що ми ціннісні та емпатичні, і віримо у свою країну та людей».
Микола каже, що це однозначно дало поштовх для об’єднання, усвідомлення та розвитку молоді, яка ходила до просторів. Бо коли, наприклад, у 2015 році відбувся обстріл Краматорська «Смерчами», дуже багато молоді, попри шок та страх, вечорі пройшли на «Вільну хату». Бо для них це був безпечний простір, вони вважали «ВільХу» місцем, куди можна прийти не тільки в радісному настрої.
«Нас це тоді приємно здивувало, що вони поприходили в простір ділитися своїми думками, щось робити разом – в час, коли були налякані та збентежені», – згадує Микола.
Зараз, спілкуючись в різних містах України з молоддю, яка ходила у «ВільХу», часто Микола часто чує, що їм багато дало залучення до наших активностей або просто навіть можливість десь тусувалися.
«Це дуже цінно – чути, як вони з таким захопленням розказують про те, що «ВільХа» поміняла їхнє життя на краще. Знаєте, ми якось навіть помітили, що до нас приходило дуже багато старшокласників з неповних родин. Звісно, можливо це просто наше спостереження, але схоже, що вони отримували емоційно безпечний простір, де знаходили близьких людей, – каже Михайло.
Він каже, що до війни треба бути готовим кожному: ми живемо в такий час, коли треба вміти робити багато чого. Але важливо й пам’ятати, що війна колись закінчиться.
«Мені в 15-му році закидали, мовляв, займаємось трошки не тими речами, але я відповідав, і це не втрачає актуальність й зараз, що хлопці та дівчата боронять наше сьогодення, а те, що ми вкладаємо в молодь, це про наше майбутнє», – впевнений активіст.
Вода зійшла, а листя чисте
Є притча, про те, як мудрого старця питають щодо користі того, що минає. Мовляв, чи варто зусиль, часу та коштів, те, що врешті решт зійде в землю. І він показав, як вода в саду змиває бруд з листя, уходячи в землю. Вода зійшла, а листя чисте…
На початку повномасштабного вторгнення «ВільХа» певний час стала гуманітарним штабом, де приймали та видавали допомогу військовим. Згодом вони стали частиною міської системи гуманітарної допомоги, але коли Микола з частиною команди перебрався в Івано-Франківськ, її фізичне життя завмерло.
«Це певний варіант розвитку подій – юридична особа «ВільХа» зараз начебто не існує, але люди звідти продовжують приносити користь там, де знаходяться, – каже Микола. – Нас об’єднує спільний досвід. Ми спілкуємося, з багатьома зустрічаємося на якихось подіях та заходах, проводимо час разом з хлопцями, коли ті приїжджають у відпустку з армії».
До Франківська у 2022 році активісти вивезли свою майстерню по дереву з проєкту «Добрий сусід», щоб робити меблі для переселенців. Бо багато людей їхало в інші регіони, їм часто доводилося заїжджати в порожні хати та квартири. А меблі купувати, пояснює Микола, це додаткові гроші.
«У нас залишалося фінансування з проєкту, і донори погодилися на зміни, щоб ми могли робити ці меблі для сімей переселенців, – каже чоловік. – Це кухонні модулі, столики, шафки для речей. А потім троє людей з нашої команди, які працювали в майстерні, долучилися до ЗСУ і проєкт довелося зупинити».
Дівчата з «Театральної майстерні» в Києві продовжують діяльність – роблять цікаві мистецькі проєкти з різними музикантами, благодійні тури по Україні.
«Так, ми мігрували в різні організації – наш комунікаційник, наприклад, працює зараз в «Теплому місці», я – Urban Space у Франківську, ще допомагаю своїм друзям з ГО «Штука» робити проєкти. Також, якщо знаєте, є така класна ініціатива «Потужняк» – це серія благодійних концертів, з яких 100% прибутку йде на Збройні сили,- перераховує частку активностей, до яких долучені «вільхівці». – Наша бухгалтерка, не знаю, звідки вона бере час, допомагає працювати багатьом організаціям зокрема молодим».
Музична студія звукозапису теж роз’їхалася по локаціях: щось зараз вже працює у Франківську, частина обладнання поїхала до Дніпра, де один з активістів власноруч робить електрогітари.
Консолідація суспільства, держави та бізнесу
Попереду багато роботи, каже активіст. Ініціативи, подібні до громадського простору «Вільна Хата» однозначно треба буде робити на деокупованих територіях. Це не менш важливо, ніж це було у 2014-15 роках в містах Донеччини та Луганщини, що знаходилися біля лінії фронту. Бо, вважає він, це не тільки лагідна українізація, це навіть більше.
«Звісно, будуть трошки інші виклики, але ті речі, які ми робили у Краматорську, будуть актуальні й в деокупованих містах. Просто, можливо, підхід буде відрізнятися, але це треба буде робити — факт», – каже він.
Звісно, ми будемо змушені враховувати ту прірву, яка вибудувалась за час окупації, але рух в цей бік обов’язково треба ініціювати.
«Я знаю, що до початку великої війни були різні проєкти, які намагались залучати молодь звідти до онлайн культурних обмінів, випускати якусь музику. Показувати їм, що вони тут потрібні та на них чекають, – згадує Микола. – Так само держава заохочувала молодь їхати на вільні території вступати та навчатися, таким чином витягувала їх з окупації».
Але найбільший виклик буде в тому, вважає активіст, щоб консолідувати для цього руху громадянське суспільство, державу та бізнес – щоб це працювати в одному векторі.
«Бо це не завжди легко, особливо на початку проєкту. Наприклад, коли ми планували «ВільХу», то зверталися до місцевої влади та бізнесу. І вони на той момент не зовсім розуміли, що ми від них хочемо,- згадує Микола. – Але, наприклад, бізнес погодився допомагати, коли побачив, що це взагалі таке. Коли ми вже відкрились, нам підігнали якісь стільці, ще якісь штуки, котрі були нам корисні в діяльності. Вже потім ми й містом співпрацювали на подіях міського масштабу, а вони надали нам приміщення, що перебувало в комунальній власності, хоча ми й платили за нього оренду».
Але згодом все більше людей бачили ефективність громадських ініціатив. Наприклад, Міністерство молоді розробляло додаток до закону про молодіжні центри, і запросили краматорців та інших активістів з молодіжних просторів надати практичні консультації. Обласне керівництво консультувалося з ними щодо відкриття центрів по області, а потім навіть розробили програму з цього приводу.
«У 2019-му році нас визнали на державному рівні: я отримав премію від Кабінету Міністрів, а потім орден «За заслуги» ІІІ ступеня», – каже Микола про важливість визнання користі громадських рухів у розбудові суспільства.
Він вважає, що на деокуповані території люди будуть їхати самі – відкривати простори, ініціювати якісь активності, розбудовувати, об’єднувати. Але перед чим обов’язково треба вивчити ситуацію, особливо, якщо окупація була довгою: поговорити з людьми, знайти лідерів з місцевих, які, впевнений активіст, там є і чекають повернення України.
Але Микола каже, що у цьому випадку треба наполягати на більш системному підході, «точкові» історії, які спрацювали у 2014-15 роках на Донеччині та Луганщині, тепер не замінять комплексного підходу. Бо зараз така точковість, яка тримається на особистостях, не буде такої ефективною.
«Системний підхід має консолідувати громадянське суспільство, державу та бізнес, щоб це все відновити. Бо в кожного міста свій контекст, але ми маємо вибудувати сильну всеукраїнську стратегію, яку підлаштовуватиме під кожною регіон. Треба мати спільне бачення для всіх – куди ми хочемо рухатись, – каже активіст – Я впевнений, що буде багато міжнародних організацій працювати по схожій схемі, як у 2014-му році, можливо, ще в більших масштабах».
Спільні цінності
Микола вважає, що навіть у містах, де окупація тривала доволі довго, треба починати працювати з молоддю. Бо попри все у нас багато спільних речей і навколо них — цінностей.
«В принципі, громадський активізм починається з егоїзму. Те, що тебе непокоїть, не подобається, змушує тебе рухатися до змін, а згодом їх навіть ініціювати. Починатися може з бажання, наприклад, зекономити гроші, покращити свій побут чи дозвілля, а потім люди консолідуються і разом розв’язують проблеми, – пояснює Микола. – Те саме з молоддю. Я впевнений, що в окупації немає ніякої сучасної молодіжної інфраструктури. Створюючи її та умови, де вони можуть розвиватися, проявляти себе, надаючи інструментів для можливостей — ми притягуємо людей. Та врешті решт змінюємо їх».
На підтвердження своїх слів Микола наводить приклад Краматорська, який до початку активного етапу розбудови молодіжного руху був доволі інертним та несучасним. Але коли місто вдалося «розбудити», молодь з задоволенням поверталася у рідне місто навіть зі столиці, куди їхала вчитися.
«Це правда, вони приїжджали до Краматорська за першої ж нагоди, щоб продовжити тусуватись. Бачили, що тут нормальний двіж, можна стільки всього робити, навіть на тлі величезних можливостей у столиці, наприклад, – каже Микола. – Бо там ти менше помітний, а вдома тебе простіше привернути увагу. От Єгор, про якого я вже казав, зробив свою першу виставку в нашій недобудовані дев’ятиповерхівці – і про нього писали український мистецькі журнали і навіть якесь закордонне медіа відмітило. Якби він в Києві це реалізував, було все важче зробити».
Активіст впевнений, що на цьому теж варто «зіграти»: до деокупованих міст буде більше уваги, і там можна організовувати різні активності, які приваблюватимуть місцеву талановиту молодь.
На разі, про долю «Вільної хати» він поки не може говорити впевнено. Можливо, нею будуть займатися вже інші люди. Бо поки Микола планує працювати над тими завданнями. Які взяв на себе вже в Франківську. Який, до речі, для нього дуже подібний до Краматорська своєю атмосферою та культурним контекстом.
