Краматорець Ігор Шалаумов – засновник та головний тренер карате клубу “TETSU RYU” не з чуток знає, які складності часом потрібно подолати на шляху до успіху. За багато років тренер виховав десятки чемпіонів, які взяли участь у змаганнях різних рівнів, і за цей час не втратив полум’я в очах та любов до професії. Після початку повномасштабного вторгнення Ігор евакуювався й зараз живе в столиці, де продовжує тренерську діяльність.
Про життя у Києві, навчання дітей та відмінність між мешканцями Донеччини та киянами Ігор розповів журналістам “Pro100Media” .
Яким ви пам’ятаєте початок повномасштабного вторгнення?
Ранок почався з вибуху у Краматорську. Зрозумів, що всі плани “накриваються”. Через день-два мали відбутися міські змагання з карате, до яких наші спортсмени посилено готувалися.
Поїхав я з Краматорська через три тижні після початку великої війни. Весь цей час стежив за новинами, відправляв гроші на ЗСУ, допомагав жителям міста та нашим спортсменам з евакуацією за кордон. Відразу включилися у волонтерську роботу та намагалися бути корисним.
У вас був переломний момент після якого ви остаточно вирішили виїхати з Краматорська?
Ми зрозуміли, що практично не спимо. Постійно за вікном був гул сигналу повітряної тривоги, а на той момент все це сприймалися інакше. Збагнули, що так жити не можна і треба щось міняти. Плюс до всього надійшла пропозиція від наших друзів приїхати до Хмельницької області. Тоді, як і багато хто, ми думали, що їдемо на кілька тижнів.
Зараз ви живете у Києві. Чому вирішили переїхати?
Втомилися не діяти, скучили за повноцінними тренуваннями. Ми й на Хмельниччині тренували, тим більше багато наших спортсменів туди теж евакуювалися.
З самого початку хотіли переїхати до міста, де могли б максимально реалізовуватися, розвивати професійні навички. Почали шукати залу, звернулися до колег, котрі допомогли знайти місце у Києві.
Чи багато зараз людей відвідують заняття?
Хотілося б більше. Наразі ми співпрацюємо з київським хабом “Наш Краматорськ”, безплатно тренуємо діток, які приходять від хабу. Намагаємося тримати зв’язок із мешканцями рідного міста. Решта тренується платно. Основна маса людей, яких тренуємо – переселенці із Донецької області. Багато наших хлопців, які зараз живуть в інших містах України та світу, продовжують тренування онлайн.
Як повномасштабне вторгнення вплинуло на підготовку спортсменів до змагань?
Вплинуло сильно. Зараз у нас немає того обладнання, яке було у Краматорську. А умови, ви розумієте, для спортсмена дуже важливі. Потрібно займатися на татамі, у хлопців мають бути спаринг-партнери, має бути велика кількість спеціального обладнання: груші, скакалки, координаційні сходи та багато іншого.
Зараз у нас є й обмеження у часі та просторі. Ось ми тренуємось у залі, а поряд з нами йде тренування з іншого виду спорту. Це, звісно, дуже відволікає. Там тренер командує щось своє, а тут мені потрібно провести тренування. Це незручності.
На цю мить ми дуже потребуємо окремого приміщення. Шукаємо меценатів, спонсорів чи просто небайдужих людей, які могли б допомогти. Я не кажу про безплатне приміщення, ми готові платити оренду.
У нас є татамі, які зараз лежать на збереженні в іншому місці. Туди, де ми зараз тренуємо, не можемо їх перенести, бо навіть кута свого немає.
Звичайно, все це впливає на тренування. Але незважаючи ні на що, наші хлопці готуються, виступають, захищають честь Краматорська та Донецької області, і показують гарні результати.
Фінансово влада вас підтримує?
Так, і міський голова, і Управління фізкультури та спорту Краматорської міської ради намагаються виплачувати спортсменам премії, щоб вони могли реалізовувати свої спортивні потреби. Обласна адміністрація також намагається підтримати нас, щоб ми могли проводити збори та змагання. Робота йде і ми не відчуваємо себе покинутими.
Які ваші враження від Києва?
У Києві інші люди та взагалі все кардинально по-іншому. Зрозуміло, що тут я не почуваюся як удома. А взагалі у людей з Донецької області, які приходять на заняття особливий менталітет і розуміння того, чим має займатися дитина та як вона повинна розвиватися, її ставлення до тренера.
У Києві діти розбещені, а батьки дивляться на спорт по-іншому. Тут велика конкуренція та велика різноманітність видів спорту. Тож батьки перебирають, довго обирають. Не поспішають приводити дітей на тренування. Звісно, є чинник війни, який лякає людей. Це також відіграє роль.
Але при цьому справжніх спеціалістів у сфері спорту мало. Я бачив у Києві багато секцій різних бойових мистецтв, але методи викладання у них далекі від професійних. Так, звичайно, не скрізь. Хороших фахівців у столиці також багато.
Загалом, з погляду моєї роботи Київ не дуже, з погляду життя – все чудово. У Києві дуже розвинене культурне життя, я навіть у театр тут уперше потрапив. Є куди сходити, все працює, будується житло, життя вирує.
Які у вас плани на майбутнє?
Повернутись додому та продовжувати роботу в Донецькій області. Хочеться жити у своїй квартирі, а не платити шалені гроші за оренду житла. Жити вдалині від будинку дуже нелегко фінансово, особливо коли заробітки не збігаються із витратами.
Готовий повернутися коли зрушить лінія розмежування і це буде безпечніше, ніж є на сьогоднішній момент. Я стежу за ситуацією в Україні щодня і продовжую мріяти про те, як рашистська федерація якнайшвидше піде з нашої території, стежу та радію успіхам наших хлопців на фронті, допомагаю всім, чим можу.
