Відомий тренер та футболіст з Краматорська Юрій Сторожук приїхав зі своєю родиною на Кіровоградщину у квітні 2022 року. Його, як і багатьох інших внутрішньо переміщених осіб, у селище Новгородка привели жахи війни, від яких довелося втікати.
Вже півтора року краматорець тренує дітей в місцевій ДЮСШ. Чоловік розповів журналісту “Pro100Media” як проводить заняття та як змінилося його життя на новому місці.
Розкажіть, чим ви займалися до повномасштабного вторгнення?
Працював тренером з футболу на стадіоні “Блюмінг”, старшим тренером спортивного клубу “Legion XXI. Діти””, брав участь у соціальному проєкті донецького «Шахтаря» «Давай, грай» в Краматорську, тренував воїнів 81-ої окремої десантно-штурмової бригади, яка брала участь у «Лізі АТО». Зараз працюю в селищі Новгородка на Кіровоградщині в ДЮСШ «Колос». Наразі виконую обов’язки директора закладу та тренера.
Чому прийняли рішення евакуюватися з Краматорська?
4 квітня 2022 ми виїхали разом з дружиною, донькою та маленькою онукою. Зять проходить службу в ЗСУ. Донька дуже боялася війни, тому що у 2014 багато чого поганого побачила. Трохи раніше вивіз сім’ю мій близький друг Ваге Маміконян (Ваге Маміконян – відомий краматорський волонтер, з початку повномасштабного вторгнення допомагає захисникам та цивільним мешканцям Краматорська; головний тренер СК “Legion XXI”, – прим. ред. ) та запропонував нам теж виїхати. Деякий час ми сумнівалися, але потім обласна та місцева влада активно спонукала всіх евакуюватися, тому поїхали.
Чи були у вас труднощі в новому місті після вимушеного переїзду?
Вони й зараз є, тому що все тут чуже. Майже все нажите за 52 роки залишилось в Краматорську. Звісно, багато чого ми придбали за цей час, дещо я забрав, коли їздив додому, але ж ви самі розумієте. З великого майна з нами тільки автівка.
Але дуже добре, що ми всією родиною тримаємось разом та підтримуємо один одного. Бо інколи так буває, що просто хочеться зібрати всі речі та поїхати додому. Але зрештою здоровий глузд перемагає. Загалом нас непогано прийняли у Новгородці, ми з дружиною працюємо за спеціальністю.
Багато чого з нашим приїздом змінилося в селищі. До того, як я прийшов працювати в “Колос” секцію футболу тут відвідували 16 дітей, які займалися на штучному майданчику біля школи. Зараз займається близько 80 спортсменів, розподілених на три групи віком від 5 до 16 років.
Як ви знайшли роботу в ДЮСШ?
Після приїзду в Новгородку ми одразу провели турнір на підтримку ЗСУ, там я познайомився з головою селища та директором ДЮСШ, дізнався про місцеву дитячо-юнацьку спортивну школу та їхню потребу у тренері по футболу. Спочатку працював на пів ставки, поки держава прийняла зміни в законі для ВПО по працевлаштуванню та суміщенню. Зараз працюю вже на повну ставку.
Взагалі більшу частину свого життя я граю у футбол. Останнім клубом у складі якого я грав був краматорський “Авангард-ТЕЦ”. У свій час я розчарувався в цьому виді спорту, поки Володимир Васильович Якут (радянський футболіст, півзахисник, нападник, тренер юнацької команди “Авангарду”, – прим. ред.) не надихнув мене на заняття футболом та й взагалі на тренерську роботу в майбутньому.
Розкажіть трохи про дітей, яких ви зараз тренуєте в “Колосі”
Це звичайні мешканці селища, у багатьох з них зараз батьки захищають Україну. Звичайно, дехто з наших вихованців переживає, нервує, коли тато не подзвонив. Ми намагаємось розмовляти, підтримувати наших юних спортсменів. Гадаю, наша підтримка не зайва.
Що змінилося в роботі ДЮСШ за час вашої тренерської роботи?
Багато чого. Діти кажуть, що з’явилася дисципліна. Я з Краматорська привіз м’ячі, щоб у кожного футболіста був свій. Крім цього, ми створили окрему форму для виїзду та тренування та привели до ладу футбольне поле. Це все завдяки селищній раді та голові Новгородки, які виділили кошти на придбання усього. Ми почали їздити на змагання в інші міста, у минулому сезоні вперше за багато років діти відіграли матч на великому полі.
Завдяки волонтерам велику кількість обладнання я зміг перевезти з Краматорська. Не все звичайно. Є надія ще повернутися додому. Після Перемоги буде чим зайнятися. Гадаю, що в місті переїде багато переселенців зі зруйновних росіянами міст, тому буде кого тренувати.
З якими потребами та труднощами ви стикаєтесь зараз під час роботи?
Під час війни спорт, звичайно, не на часі, але діти отримують все необхідне для тренувань. Не скажу, що є якісь труднощі. Звичайно, завжди хочеться, щоб було краще, але треба враховувати сьогоднішні реалії. Ми всі розуміємо де зараз більш потрібні гроші. На початку, коли я тільки приїхав, було важче.
Підхід до футболу в Новгородці відрізняється від того, як було в Краматорську?
Так, діти трохи відрізняються. Краматорськ – це футбольне місто, а у спортсменів в Новгородці спочатку не було необхідної бази та навичок поводження з м’ячем. Зараз футболісти вчаться, розвиваються, багато хто допомагає нам. В том числі американські волонтери. Нещодавно надсилали спортивну форму, діти залишилися задоволеними.
Як зараз проходить ваш звичайний робочий день?
По-різному. Рік тільки розпочався, тому роботи багато. А, враховуючи те, що я зараз виконую обов’язки директора ДЮСШ, додалася робота з документами. Проводжу тренування. Намагаюся кожній з трьох груп приділити увагу, підказати щось.
Але ж, повертатися в Краматорськ ви плануєте?
Звичайно. На початку повномасштабного вторгнення ми боялися, що Краматорськ можуть окупувати росіяни, а зараз дуже чекаємо коли нарешті зможемо повернутися додому. Роботи в місті буде дуже багато. Коли приїздив в Краматорськ, заходив на стадіон “Блюмінг”, у мене аж сльози на очі навернулися. Незвична для стадіону тиша, зовсім немає людей.
Багато хто з краматорців зараз телефонує, питають чи не повернувся я у місто. Хочуть прийти на тренування. У вересні навіть випадок був: телефонує хтось з невідомого номеру, беру слухавку, мені кажуть: “Добрий день. Дитині виповнилось сім років. Куди нам приходити?”. Я кажу: “Сьогодні в цієї групи є тренування в такий то час. Приходьте!” В мене питають: “Так що нам на 35 школу приходити?”. Кажу: “Заждіть, так ви в Краматорську? Я ж не в місті”. Мені сказали, що дуже чекають мене в місті. Звичайно, після Перемоги все буде по-іншому. Але працювати дуже хочеться.
