На початку повномасштабного вторгнення директорка Міського палацу культури “Будівельник” Наталія Кулініч евакуювалась у західну частину Україну, а потім до Німеччини, де разом з іншими українцями розповідає місцевим про традиції нашого народу, проводить та бере участь у культурних та патріотичних заходах, де збирає донати для допомоги мешканцям рідної країни.
Про життя в Німеччині, патріотичні заходи, особисту втрату на початку повномасштабного вторгнення та плани на майбутнє Наталія розповіла журналісту “Pro100Media”.
Яким було ваше життя до початку повномасштабного вторгнення?
Я була директоркою комунального закладу культури Міський Палац Культури “Будівельник”. Очолюю його й зараз. Як керівник закладу, я організовувала різноманітні культурно-масові заходи як в самому Палаці, так й взагалі у Краматорську. Це були професійні, державні свята, розважальні програми. Ще в “Будівельнику” 20 років тому я створила народний пошуково-дослідницький фольклористичний гурт “Курінець”. В нього входили учасники від 14 до 60 років.
Гурт був вже як візитна картка для Краматорська. Колектив побував на багатьох міжнародних та всеукраїнських фестивалях, останнім часом ми багато їздили у західну частину України, створювали “мости дружби” з Закарпатським народним хором, взагалі пропагували єдність України, культуру та традиції нашої країни.
Зараз “Курінець” функціонує, як колектив?
Ні. На жаль, на початку повномасштабного вторгнення всі учасники колективу виїхали з Краматорська. Тільки нещодавно до міста повернулися дві мої заступниці та, за сумісництвом, учасниці “Курінця”. Всі інші досі перебувають в евакуації у різних містах України та за кордоном. Зараз ми тільки спілкуємося онлайн.
А в якому стані зараз МПК “Будівельник”?
Палац вже четвертий рік на ремонті. До повномасштабного вторгнення ремонтні роботи майже завершились, залишилося тільки придбати апаратуру, доробити сцену, загалом – дрібниці. Реконструкція була капітальною, зовні та всередині. Але прийняття в експлуатацію об’єкта не було, роботи на початку великої війни були призупинені, тому будівля досі стоїть огороджена.
Фінансування було за кошти Європейського банку, приїжджала навіть комісія, ознайомилась зі станом Палацу. Ми навіть їх вже на відкриття запросили, планували великий концерт. Але план не здійснився.
Тимчасово Палац базувався в Школі мистецтв № 1, нам виділили три кабінети, підвал, де знаходились наші речі. Зараз все обладнання, костюми, реквізит, знаходяться в декількох місцях у Краматорську.
Попри ремонт, всі колективи репетирували, готувалися до заходів. Ми першими дізнавалися, що в Краматорську планується щось та одразу починали підготовку.
Яким ви пам’ятаєте початок повномасштабного вторгнення?
Для мене це дуже важка тема. В мене три сини, і 24 лютого, коли почалися вибухи, старший син прибіг до мене, каже: “Збирайся, мамо, ми їдемо в село Петровське!”. Це в Харківській області. Сказав, що хоче нас перевезти у більш безпечне місце та піти у військкомат. У нього дружина була та маленький син. Я відмовилась їхати, а син все ж таки повіз родину. Через декілька днів в Петровське прийшли окупанти. Я на той момент про це не знала, зв’язку там не було, тому син теж не міг мене попередити.
Через декілька тижнів середній син все ж таки вмовив мене евакуюватися у західну частину України. 11 березня, коли їхала в потязі, дізналася, що мого старшого сина з сім’єю росіяни розстріляли на блокпосту. Тоді вони їхали разом з молодшим сином, заїхали в Щурово, забрали музичну апаратуру, яка в нього була.
Вони їхали трьома машинами, їх зупинили росіяни, хоч на автівках й були білі прапори та написи, що в транспорті діти. Росіяни перевірили документи, сказали: “Можете ехать!”, і як тільки вони рушили та проїхали кілька метрів вдарили з РПГ. Молодшого сина викинуло з машини на узбіччя, коли він прийшов до тями побачив, що автівка горить. Почув новий вибух, по ньому почали стріляти. Він повз до лісосмуги, таким чином йому вдалося врятуватися. Всі особисті речі та документи залишилися в машині. Син дійшов до населених пунктів на підконтрольній Україні території, там йому допомогли, тому що під час вибуху він отримав контузію та поранення. Потім дістався Лозової, прийшов до наших військових. Вони довго його допитували, думали що він може бути російським диверсантом. Нам тоді дуже допомогли Ігор Сташкевич та Андрій Безсонний, зв’язалися з поліцейськими та підтвердили особистість сина.
Після цих подій я зовсім випала з життя, мабуть, на цілий рік. Думала спочатку, що не оправлюсь, але я дуже сильна особистість та за допомогою підтримки двох синів, друзів та колег мені це вдається.
Як ви потрапили до Німеччини?
В жовтні минулого року мене запросили подруги, які вже були тут. Зараз я мешкаю у місті Трабен-Трабах. Це дивовижне історичне місце виноградарів, воно нагадує мені українські Карпати. Тут теж є гори, але покриті вони не смереками, а різними іншими рослинами.
Розкажіть про заходи, які ви зараз проводите у цій країні?
Ми організувалися з українцями та почали проводити заходи на підтримку нашої країни. Тут є краматорці, одесити, харків’яни, загалом багатенько нас. Місто невелике, а українців в ньому приблизно 10%.
Спочатку провели різдвяні свята наприкінці 2022 року. Напекли різноманітних українських смаколиків та пішли до ратуші, щоб подякувати адміністрації міста, що вони дають нам притулок та комфорт. На українських рушниках ми вручили їм традиційні хліб та сіль, заспівали колядки та щедрівки. Таким чином ми заявили про нашу громаду українських переселенців, що ми можемо проводити різні заходи та популяризувати українську культуру. Насправді багато з німців не знали нічого про нашу країну.
Коли ми організовували захід до річниці повномасштабного вторгнення в Україні, нам виділили цілий зал та апаратуру. Цей захід ми розділили на дві частини. Спочатку познайомили німців з Україною, розповіли цікаві факти про нашу країну, а потім зосередилися на подіях повномасштабного вторгнення. Ми показали їм відеоролики з кадрами якою Україна була раніше і що з нею роблять росіяни. Була хвилина мовчання та навіть мене вмовили розповісти свою особисту історію, щоб глядачі дізналися, що коїться в наших містах. Німці плакали та після заходу підходили та обіймали. Взагалі в той вечір всі ми почули багато слів підтримки.
Наступний захід ми провели у травні до Дня вишиванки. Це був масштабний фестиваль української культури. З Чехії я запросила навіть сімейну пару ведучих. Загалом концерт йшов 5 годин, біля набережної нам виділили сцену. Дівчата також наготовили багато смаколиків, проводили майстер-класи з виготовлення українського борщу та аквагриму, малювали українську символіку. Були організовані фотозони в українському стилі, це взагалі було немов маленьке українське містечко. Підтримали нас й українська телеведуча та громадська діячка Анжеліка Рудницька, голова ГО “Асоціація жінок України “Дія” Наталя Делієва.
Я бачила, як люди співають гімн та українські народні пісні, як діточки в народному одязі виходили на сцену, прикладали до серця руку. Це було не для галочки, не шароварщина, як багато хто вважає. Було видно, як кожен українець сумує за рідним домом.
Ціллю заходу було зібрати кошти на допомогу Україні. Насправді німці дуже обережно ставлять до збору грошей взагалі не люблять, коли їм кажуть про донати нашим захисникам на зброю. Вони можуть дати гроші для діточок, медиків, переселенців або вагітних жінок. Вони просять уникати згадки про ЗСУ, не казати навіть зі сцени, тому ми збирали гроші для хірургічного відділення. Напередодні ми дізналися, що їм потрібно та закупили медичне обладнання.
На цьому заході я познайомилась з концертною бригадою, що приїхала з міста Вайскірхен та акторкою Яриною Сонячною під псевдонімом Тьотя Соня. Вона запропонувала мені співробітництво, допомагати організовувати концерти. Я почала працювати й помітила, що запрошують в інші міста, де є потреба подібних заходів. Так ми стали проводити заходи в підтримку українців.
По суті, вони волонтерські. Ми за них нічого не отримуємо, навіть добираємось своїм ходом. Але туди приходять німці, які донатять та знайомляться з українцями. Також вони багато всього передають нашим громадянам.
Крім того, місцевий пастор виділив приміщення, де наші дівчата шиють білизну для хлопців у Дніпровський госпіталь. Бо їх, буває, у поліетиленовій плівці привозять. Також плетуть кікімори для військових на каски. Робота активно триває. Ось, наприклад, у кінці жовтня відправимо в Україну чергову гуманітарну допомогу.
До Різдва ми запровадили акцію “Зігрій захисника”. Проспонсорували нам нитки та спиці й зараз ми запрошуємо доєднатися жінок до виготовлення теплих шарфів, шкарпеток та рукавичок. Потім плануємо відправити все це військовим на Бахмутський та Куп’янський напрямок разом зі смаколиками та записками. Загалом намагаємось допомагати всім, хто цього потребує: переселенцям, мешканцям Донеччини, військовим.
Чи були у вас труднощі під час адаптації в новій країні чи вивченні мови?
Вони є й зараз. Мені досі важко вільно вести перемовини німецькою мовою, заповнювати документацію. Бувають непорозуміння в лікарні, але я користуюсь онлайн перекладачем.
Та й взагалі тут дуже важко потрапити до профільного лікаря. Всюди спеціальні номерки – терміни. Пропустив з будь-якої причини чергу, інший раз може бути через декілька місяців. А ліки продають виключно за рецептом лікаря.
Щодо німців, вони дуже доброзичливі та ставляться до українців гарно. Хоча у великих містах Німеччини були такі випадки, що деякі відкрито виходили на мітинги в підтримку Росії. Особисто мене ніхто в Німеччині не ображає.
Загалом німці зацікавлені, щоб молодь залишалася в країні, тому допомагають українцям, заселяють в пусті будинки в селах, бо багато стоїть покинутих. Мабуть, в країні теж проблеми з народжуваністю. А села в Німеччині не такі як у нас, тут вони як маленькі містечка.
Що цікавого ви спостерігали у Німеччині?
Я мешкаю у місті Трабен-Трабах. Це, як я вже казала, регіон виноробів. У них на скелях тут росте особливий виноград, коріння якого досягає до 100 метрів. З нього вони роблять дуже незвичне на смак вино. Є багато дегустаційних залів, а під моєю кімнатою навіть працює винний цех.
Нещодавно пройшов збір винограду, тому зараз тривають роботи з вироблення вина. Загалом, це місто багатих людей, але й працюють вони цілими днями. Наприклад, недалеко від мене живе німець, який, крім того, що робить та продає вино, працює гідом, тому що місто в нас туристичне.
Власники бізнесу тут працюють разом з найманими працівниками, немає такого, що людина вдіне костюм та сидить в “Лексусу”, спостерігає хто що робить.
Ви плануєте повертатися в Україну?
Звичайно. Я дуже погано переношу ці сирени повітряної тривоги, в мене тиск одразу підскакує та я починаю панікувати. Але коли війна закінчиться, я одразу повернусь в Краматорськ. Я підтримую зв’язок зі всіма знайомими, хто там є та з ними на одній хвилі.
До того ж у мене квартира постраждала та зараз не придатна для проживання. Син забив вікна і все, а всередині все розбите. Там потрібно робити ремонт.
Я їздила у відпустку в Україну. Була в Карпатах, у Львівській області. Була дуже щаслива побачити рідні краєвиди, почути українську мову. Це зовсім інший світ. Мене дуже тягне додому. Розумію, що нічого не замінить рідної країни. Ось, здається, й пігулки отримую безплатно, й з оплатою житла допомагають, але усі думки тільки про дім. Краса Німеччини не радує, хоч й бачу як тут гарно.
Які у вас плани на найближче майбутнє?
На днях відправлю бандероль колегам, хочу привітати з Днем робітника культури. Потім поїду у Вайскірхен, будемо збирати 20 тонн гуманітарної допомоги, яка вирушить в Україну, будемо готуватися, щоб відправити військовим теплі речі у рамках акції “Зігрій захисника” та розпочнемо готуватися до різдвяних свят. У нас великі плани на ці заходи та є вже багато замовлень.
