Катерина Курішко до повномасштабного вторгнення жила в Краматорську, вчилася в університеті, займалася спортом та приймала участь у різноманітних міських заходах та фестивалях. Через обстріли рідного міста дівчина переїхала в Полтаву, а потім в Дніпро, де продовжує навчатися дистанційно та пізнавати нове місто.
Рік потому Катерина приїхала на батьківщину, щоб забрати деякі речі, тому що повертатися до Краматорська на довгий термін найближчим часом не планує. Журналісту “Pro100 Media” дівчина розповіла як, на її думку, змінився Краматорськ за останній рік.
“По Дніпропетровській області ми їхали повільно, розслаблено. І як тільки перетнули кордон Донецької області, водій став помітно гнати. Це зрозуміло, всі нормальні люди усвідомлюють, що зараз на Донеччині небезпечно і вся вона обстрілюється.
Коли ми заїхали до Добропілля, перше, що я побачила, був терикон. Побачила його і одразу відчула – я вдома. Одночасно зазнала і напруги, від розуміння, що приїхала я в небезпечне місце, і розслабленість, терикони взагалі мене заворожують. Це мій край, моя батьківщина, і це дуже тішить серце.
До Краматорська ми заїжджали через район Кондиціонер та перше, що я побачила при в’їзді: гуртожиток, у якому були повністю вибиті вікна. Це видовище відразу задало мінорний тон усьому, що я побачила далі.
Я не можу сказати, що через рік я приїхала і не впізнала міста. Було подвійне відчуття. З одного боку я розуміла, що це місто, в якому я зростала, гуляла, ходила до школи та університету, а з іншого боку в тому Краматорську, який я побачила, я відчула себе ніби в гостях, відчуття домівки та затишку не було. Я намагалася знайти в собі це відчуття, але воно так і не з’явилося.
З Краматорська я записала відеозвернення своїй подрузі. Після цього вона написала мені: “У твоїх очах читається ностальгія та смуток”. І мала рацію. А ось в очах краматорців, яких зустрічала на вулиці, я побачила втому і надію. Це дуже помітно.
Я побачила перед собою побите, стомлене місто. Продуктових магазинів у місті відкрито мало, але у тих, що є, гарний асортимент товарів. Працюють і магазини із побутовою технікою. Працює ринок, ясна річ, що не як у мирний час, але можна знайти все, що потрібно. Багато приватних підприємців, у тому числі серед моїх знайомих, повернулися до міста, бо не змогли налагодити бізнес на новому місці. Заправки у місті теж працюють, але є не всі види палива. Аптеки також працюють, але ситуація тут така ж сама, як і з продуктовими магазинами – їх мало, але вони є.
Пам’ятаю, як у лютому-березні 2022 року, коли тільки почалося повномасштабне вторгнення, у супермаркетах були порожні полиці. Пам’ятаю, як ми заходили до “Посаду” і купували останні дві банки кукурудзи та горошку. Він нам, в принципі, був не потрібен, ми брали його про всяк випадок. Купити м’ясну чи рибну консерву тоді було щастям. Пізніше в місті також були проблеми з їжею. Зараз стало краще. Але якщо порівнювати із мирним Краматорськом, то це небо та земля.
Основна маса людей, яку я побачила – військові. Мирні жителі теж є, але їх дуже мало. По місту взагалі стало помітно, що воно стало більше орієнтованим на військових, наприклад в продуктових магазинах з’явилося багато готової їжі.
Особисто мені було боляче бачити своє рідне місто, в якому раніше вирувало життя, гуділи заводи, вулицями прогулювалися люди, було багато дітей та молоді. Пам’ятаю, як багато молоді раніше можна було зустріти на Бродвеї. Нині цього немає.
Не розповідатиму все, що я бачила, але в Краматорську я ясно усвідомила, що якщо в наше місто, не дай Боже, спробують лізти росіяни, воно готове.
Я не хотіла б, щоб у людей перед очима була ілюзія і пелена повноцінного міста, в яке варто повертатися. Її чомусь останнім часом створюють деякі представники ЗМІ та адміністратори телеграм-каналів.
Я можу зрозуміти людей, які не змогли виїхати або які ведуть бізнес у Краматорську, але тим хто поїхав і збирається повертатися через “ну там же більш-менш і вже тиждень не стріляли” потрібно уявити тринадцятий будинок по вулиці Марата і подумати, чи готові ви побачити та відчути таке. Але, в принципі, кожен вирішує сам. Не хочу сіяти песимізм, але коли ти наважуєшся приїхати до Краматорська, потрібно готуватися до гіршого. Моя особиста думка – повертатися ще не час.
Коли я кажу “прийняти рішення самому” я маю на увазі дорослих людей, які можуть відповідати за себе, не батьків, які наражають на небезпеку дітей.
Коли ми тільки проїжджали по Добропіллю, я бачила молодого тата з коляскою. Люди з дітьми гуляють і по Краматорську. Не беруся нікого судити, але якби я була матір’ю, не хотіла, щоб мої діти зараз жили в Донецькій області. Не стала б я пропагувати, що до Краматорська треба їхати жити і везти туди дітей. Я вже доросла людина і розуміла, що коли я їду до міста, яке обстрілюють, якщо зі мною щось трапиться – це моя відповідальність.
Поки я була у місті, його не обстрілювали, мені пощастило. Але обстріляли Костянтинівку і це було дуже чутно в Краматорську.
Я вважаю, що з Краматорська треба було евакуюватися ще дуже давно, але тим, хто цього ще не зробив, раджу виїхати найближчим часом.
Коли ми виїжджали з міста у березні минулого року, було перше попадання по будинку. Нехай він і не завалився, я на власні очі бачила загиблих та карети швидких, чула крики людей. Зараз все стало серйознішим. Я побачила на що російські ракети перетворюють місто. Я бачила обірвані блоки будинку, серед яких висять велосипеди, взуття, одяг, побутова техніка. Треба розуміти, якщо це трапилося один раз, це може повторитися ще.
