В сучасній Україні діяльність таких людей, як краматорка Ангеліна Скачко, має особливе значення. Вона не лише говорить про зміни, а й активно їх реалізує. До повномасштабного вторгнення за її ініціативи було запроваджено численні програми, які допомагають людям з інвалідністю інтегруватися в суспільство, здобувати освіту та знаходити роботу.
Під час великої війни Ангеліна разом з “Донецькою обласною організацією Всеукраїнської організації Союз осіб з інвалідністю України” вимушена була евакуюватися в західну частину України, але продовжує працювати, адаптуючи проєкти до нових умов. Ангеліна вважає, що у тяжкі для країни часи важливо не втрачати людяність, а навпаки, ще більше зосередитися на допомозі тим, хто цього потребує. Зараз організація активно підтримує найбільш вразливі категорії населення і надає їм необхідну допомогу.
Про проєкти, які реалізує організація, виклики та цінності, які керують діяльністю Ангеліни дівчина розповіла журналісту “Pro100Media».
Розкажіть про свою діяльність до повномасштабного вторгнення?
Наша громадська організація “Донецька обласна організація Всеукраїнської організації Союз осіб з інвалідністю України” працювала в Краматорську. У нас був свій великий офіс, на базі якого була відкрита протезна дільниця. Крім того, ми реалізовували державні програми, освітні проєкти, займалися питаннями архітектурної доступності для людей з особливими потребами на Донеччині та Луганщині, проводили різноманітні конкурси разом з Центром комплексної реабілітації «Донбас», зокрема “Краса без обмежень”, “Мужність без обмежень” та інші. Як громадський активіст, я брала участь у засіданнях міського та обласного комітетів доступності. Загалом в нас дуже активна діяльність була, нас знали в Донецькій області та в інших областях Україні.
Також активною була діяльність підприємства “Злагода”. Там працювали люди з інвалідністю, які розробляли газету та розповсюджували безплатно по всій Україні. В цій газеті люди з особливими потребами, які не мали повноцінний доступ до інтернету, могли прочитати про свої права, можливості, дізнатися куди звернутися з тих чи інших питань.
Зараз Донецька обласна організація осіб з інвалідністю продовжує роботу, але з 2022 наш головний офіс знаходиться в Івано-Франківську.
Як змінилася діяльність організації під час повномасштабного вторгнення?
Спочатку ми релокувалися в місто Стрий на Львівщині. Туди ми евакуювали все обладнання та почали спочатку працювати онлайн. Довелося переформатовувати свої проєкти під умови війни. Пізніше також розпочали гуманітарні проєкти: видавали великі гігієнічні набори. Ми охопили 2 500 сімей ВПО, які евакуювалися в Закарпатську, Івано-Франківську, Хмельницьку, Львівську області, а також залишились на Донеччині. Також разом з Міжнародною неурядовою організацією «Save the Children» видавали грошову допомогу. Загалом ми роздали понад 60 мільйонів гривень. Крім того, займалися евакуацією населення з Донецької області. Вивозили людей спочатку в Дніпропетровську область, а потім за кордон. Це були важкі або маломобільні люди, люди похилого віку.
Йшов час й ми переїхали до Івано-Франківська разом з Центром комплексної реабілітації «Донбас». Зараз окрім допомоги людям та дітям з інвалідністю, ми займаємось підтримкою внутрішньо переміщених осіб, оскільки саме ці категорії громадян є найбільш вразливими в нашій країні. Допомагаємо й місцевим, якщо вони цього потребують.
Ми разом з Центром займаємося, зокрема, проєктом з соціального супроводу: допомагаємо родинам, надаємо психосоціальну підтримку. У 2024 році в нас працювали до 50 співробітників, більшість з них переселенці з Донецької та Луганської областей, дехто разом з нами переїхав з Краматорська.
Зараз співпрацюємо з обласною владою, допомагаємо громадам, активно реалізуємо проєкти. З масштабних проєктів, які вдалося здійснити: ремонтні роботи в будівлі Центру комплексної реабілітації «Донбас», завдяки яким центр став надавати реабілітаційні послуги особам з інвалідністю, в тому числі Захисникам та Захисницям України. Тепер на реабілітацію можуть приїжджати мешканці Донеччини, залишатися і проходити лікування.
З «Save the Children» ми також відкрили 5 цифрових освітніх центрів у Львівській та Івано-Франківській області, в яких діти, які не мають доступу до навчання, можуть це робити. Там є гаджети, комп’ютери, планшети. Діти займаються, отримують психосоціальну підтримку, інтегруються в суспільство, бо в західній частині України важкувата ситуація з ВПО. Є й моменти булінгу, актуальне мовне питання. Багато батьків навіть дітей в школу не віддають, бо бояться, що їх будуть ображати. А наші простори дружні до всіх, вони не мають розділення. Ці центри знаходяться в маленьких містах, де діти не мають доступу до різних секцій.
Також в цьому році ми запустили проєкт “Безпечні школи”. Охопили 10 шкіл, в яких зробили ремонти, щоб учні почувалися безпечно в навчальних закладах. Також для учнів та вчителів проводимо сесії, щоб кожна дитина могла висловитись та ставала активним членом суспільства, брала участь в житті школи. Це дуже важливо для молодого покоління.
Дуже приємно, що в тих областях, де ми працюємо, організацію знають та запрошують на різні заходи. Бо в нас Донецька обласна організація і коли ми тільки переїхали, бачили трохи упереджене відношення. На новому місці практично з нуля все довелося розпочинати.
Чи співпрацюєте ви з військовими?
Наразі – ні, бо в нас немає відповідних проєктів. Ми працюємо над цим. Але, як я казала, працює Центр реабілітації. Також ми допомагаємо дітям військових.
Ми б хотіли співпрацювати з військовими, але розуміємо, що це дуже специфічна робота, де необхідна фаховість. Ми стикаємось з Захисниками, бачимо, що допомога їм потрібна комплексна: фізична, психологічна реабілітація. Тому й люди, які працюють з ними, мають бути професіоналами.
Як люди можуть зв’язатися з вами?
У нас є офіційні сторінки у соцмережах, де вказані всі контакти. Ми постійно на зв’язку.
Як триває ваш звичайний робочий день?
Робочий день починається о 9 ранку. Є співробітники, що працюють в офісі, є ті, хто працює на певних локаціях. Тобто ми не сидимо на місці, ми постійно в русі. Особисто мій робочий день ненормований, працюю, коли це потрібно. У більшості колективу так само, якщо треба навіть о 12 ночі виходити, вони працюють. Всі ми розуміємо яка на нас лежить відповідальність.
Які успіхи у вашої команди за 2024 рік?
Я вважаю, що те, що ми маємо можливість допомагати найвразливішим громадянам, це і є успіх. В нас працюють небайдужі люди, котрі люблять свою роботу. Ми намагаємося доносити міжнародним партнерам, що необхідно підтримувати осіб з інвалідністю, бо їх багато в Україні, а з кожним днем ще більше з’являється. І це не лише військові, це й цивільні. Але їх не видно, бо вони дома сидять через те, що не мають доступу нікуди.
Наш успіх – це також те, що ми змогли відродитися на новому місці. Не дивлячись на складність, ми шукаємо шляхи як утримати команду, як переформуватися. В західній частині України ми вже показали себе активними українськими громадянами.
Чи плануєте ви повертатися на Донеччину?
Так, бо роботи після війни буде багато. Буде більше людей, які потребуватимуть допомоги. Маю надію, що нам буде куди повернутися. З одного боку ми вже звикли до нових умов, з іншої – дім є дім.
В західній частині України інший менталітет. Є моменти булінгу, коли людей змушують перейти на українську мову. Так, це потрібно зараз, але є моменти, коли евакуюються пенсіонери, які все життя розмовляли російською мовою, їм вже тяжко перейти. Багато хто з них навіть в школі українську не вчив. З місцевими теж треба роботу проводити, бо багато хто не розуміє, що люди, які приїздять сюди, втратили все, і їх треба підтримувати, а не булити. У нас працює чоловік, який повернувся з фронту, він каже що на війні ніяких мовних питань немає.
Деякі люди на Заході досі вважають, що на Донеччині живуть лише бандити, які чекають Росію. Але я вважаю, що наші люди не менш патріотичні. Ми працюємо в Україні, платимо податки. Спочатку таке відношення демотивувало, намагалися комусь довести щось. А зараз місцеві бачать нашу роботу, що ми активні й потроху змінюють думку. Місцева влада нас також підтримала та повірила. А загалом, я вважаю, що всі ми маємо розуміти: Україна – це одна країна. Нам не треба з’ясовувати хто звідки та хто більший українець.
