Краматорка Марина Чернишова, талановита фотографка, яку знають у місті завдяки унікальному підходу до зйомки, під час повномасштабного вторгнення знайшла притулок у мальовничій Швейцарії. Ця країна, яка славиться своєю стабільністю та високими стандартами життя, стала для Марини новим домом, але водночас поставила перед нею низку питань.
У розмові з журналістом “Pro100Media” краматорка ділиться своїм досвідом адаптації до нового життя та викликів, з якими їй довелося зіткнутися.
З чого почалося ваше захоплення фотографією?
У 2010 році в мене з’явилася собака, породна німецька вівчарка, з якою ми їздили на виставки та отримували призові нагороди. Потім я почала фотографувати ці заходи, бо хотіла, щоб в нас залишилися спогади. Почала знімати спочатку свого улюбленця, потім інших собак. Пізніше мені стало цікаво фотографувати інше, не лише тварин. Це був 2013 рік й на допомогу мені пройшов Фейсбук. Я вступила в групу “Краматорск в фотографиях”, де місцеві мешканці публікували свої світлини. Я теж публікувала там свої роботи.
Вчилася я сама, потроху набувала досвід. В Краматорську був фотоклуб, але мені це не дуже зайшло, бо набагато більше знань для себе я черпала з інтернету. Згодом в мене з’явилися замовлення. Я продовжувала фотографувати тварин, але до цього додалися репортажі та фотосесії. Влаштувалася на роботу в редакцію газети “Східний проєкт”, знімала професійні репортажі. Краматорці потроху дізнавалися про мене, я навіть робила власну виставку в місті.
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
Декілька років працювала журналістом в “Східному проєкті”, а за рік до вторгнення – спеціалістом зі зв’язків з громадськістю у Службі автомобільних доріг Донецької області. Пішла з посади журналіста, бо хотіла більше заробляти, хоч й вважаю, що журналістика та зйомка репортажів – це моє покликання.
Чому під час війни ви вирішили евакуюватися саме до Швейцарії?
Моя колега Надія Сухорукова, яка мешкала в Маріуполі, на початку повномасштабного вторгнення багато публікувала світлин та розповідала про те, як в її місто прийшла війна. Під час блокади Маріуполя вона вела онлайн-щоденник, який у 2023 році видавництво «Лабораторія» видало окремою книжкою. Я читала про всі пережиті Надією жахіття, думала, що якщо росіяни так швидко окуповують Маріуполь, то й в Краматорськ скоро прийдуть. Тому в березні ми з подругою та її донькою виїхали з міста на евакуаційному поїзді. Коли ми їхали під Харковом, за нами низько слідував літак, було страшно, молилися, щоб він швидше пролетів. Ми тоді декілька годин кружляли біля міста, намагалися забрати з Харкова людей, але не змогли під’їхати, бо була загроза подальших обстрілів. Поїзд тоді вже був забитий, в коридорі багато пасажирів спали.
Приїхали в Ужгород, в нас ні грошей, ні родичів там, розуміли, що не зможемо орендувати навіть житло за запропоновану місцевими ціну. Стали думати про виїзд за кордон. Через знайомих знайшли номер телефону одного дуже гарного чоловіка. Його звати Адам, разом з дружиною він пише дитячі книжки в Польщі. Під час війни він брав до себе біженців з України на декілька днів, щоб ті могли відпочити та вирішити куди прямувати далі. Ми прожили в нього тиждень, за цей час зрозуміли, що Польща переповнена настільки, що вже неможливо навіть житло орендувати. Навіть з погляду працевлаштування, Адам мені розповів, що важко буде знайти роботу фотографом.
Ми почали шукати в соцмережах групи з допомоги українцям. Я знайшла чоловіка, який пропонував біженцям свою квартиру в Швейцарії в місті Цюрих. Зовсім не знали, що це за людина, але вибору не було й ми поїхали. Тоді весь проїзд для українців був безплатний.
В Цюриху нас зустрів цей чоловік, привіз в трикімнатну квартиру в центрі міста. Його звати Міхай, він румун за національністю, працює в компанії Google. Завдяки йому ми перші пів року взагалі не знали проблем. Він допомагав нам інтегруватися, купляв їжу до того як ми не почали отримувати соціальні виплати. У зв’язку з тим, що ми жили, по суті, в прийомній сім’ї, а не поїхали одразу в центр для біженців, нам обіцяли надати житло, але ми прожили у Міхая два роки. За цей час шукали собі квартиру, бо розуміли, що через нас в чоловіка немає особистого життя, але це було важко. Врешті-решт, ми вмовили Міхая відмовитися від нас, він написав заяву.
Зараз ми мешкаємо в домі на дві родини. Умові нормальні у порівнянні з іншими. Але, як й в багатьох містах Європи під час війни в Україні, більшість гарних місць зайняли біженці з західної частини України, бо вони в перші часі війни виїхали. Цюрих також переповнений біженцями з Ужгорода, Тернополя та інших західних міст, але для мешканців Донеччини проблема зараз тут оселитися, бо все зайнято.
Чим ви зараз займаєтесь в Швейцарії?
Через пів року після приїзду я пішла на курси німецької мови, відвідую заняття вже два роки, хоч з певними перервами. Але інтеграція для мене важко триває. Мабуть, це погано. Але зачепитися в Швейцарії важко. Знайти роботу теж, бо Швейцарія – для швейцарців, які справжні патріоти своєї країни, тому скориш візьмуть на роботу місцевого без досвіду, ніж українця з досвідом. Навіть з гарним знанням мови, як багато хто каже. Бо статус українців в Швейцарії передбачає повернення після закінчення війни. Щоб залишитися жити в Швейцарії, треба отримати інший статус – робочий, а для цього треба укласти індивідуальний контракт з роботодавцем. Тобто ти маєш індивідуально довести, що дуже цінний робітник, а потім попереду ще певна кількість процедур. В Швейцарії не можна працювати нелегально, але українці, звичайно, працюють. Наприклад, в сфері косметології чи перукарській справі. Наші люди навіть місцевих навчають. Але в Швейцарії є певний клан, в який ніколи не потрапить немісцевий. І що б ти не робив, завжди будеш для них чужим.
Мої знайомі гарно склали тести зі знання мови й закінчили тут курси прибиральників. Це професія, що має попит, на освоєння її необхідно чотири місяці, бо в Швейцарії все автоматизовано. І ось після цього вони не можуть знайти роботу, бо українці.
Я вивезла з собою апаратуру, думала, що в мене, як у фотографа все має бути добре. Але швейцарці, як я вже казала, замовляють швейцарців. Я фотографую на замовлення, але небагато. Більше для себе, коли бачу щось цікаве.
Фотографую собачі виставки, можу зробити спортивний репортаж, але на автоматі вже це роблю, бо розумію як мають виглядати світлини, як зробити гарний кадр, але для зйомки заради задоволення треба натхнення. Фотосесії в Швейцарії теж попит не мають, вони на телефон фотографуються, їм цього достатньо.
Звичайно, коли в мене є настрій, я не можу втратити гарний кадр. Здебільшого на телефон фотографую, фотоапарат з собою майже не беру на вулицю. Але в конкурсах не беру участі, не вступаю в місцеві групи фотографів. Для професійної діяльності в цій сфері зараз немає моральних сил, бо я стала зовсім іншою людиною. Зараз я опановую нову професію, готую себе до кардинальної зміни діяльності. І майже весь час витрачаю на це.
У вільний час можу відпочити з друзями, бо природа в Швейцарії фантастична. Тут все поруч, все зручно, є гарна транспортна розв’язка. Ще я з України забрала собаку, з нею ми теж довго гуляємо. Тут дуже модні великі прогулянки, сімейний відпочинок у горах чи лісі, я навіть музики гучної в закладах не чую. Все спокійно, цивілізовано. В Швейцарії немає таких свят, щоб місцеві напилися та блукали по місту. І мені така тиша та спокій подобаються.
Що вам ще подобається в Швейцарії, а що ні?
Коли я приїхала, для мене тут все було дивовижно. З одного боку, я хвилювалася за Україну і думала, що не маю морального права радіти коли у моїй країні війна. Через два місяці я почала фотографувати, щоб просто не зійти з розуму. Зараз я звикла до краси Швейцарії, мені вона нагадує Україну, якою вона була до війни.
Я не можу сказати, що мені тут щось не подобається, але Швейцарія дуже дивна країна в тому, що не тягнеться до вищої освіти. Тут якщо ти маєш хоч якусь професію, то будеш жити. Вистачає на страховку, на житло і добре. Так, місцеві стресують, тут багато самогубств, але у повірянні з українцями, їхні стреси здаються мені дитячими.
Але місцеві дуже грамотні. Я стикалася тут з біженцями з України, які запитували мене: під окупацією Краматорськ чи вже ні? Вони не розуміють зовсім ситуацію в своїй країні. В Швейцарії кожна людина знає декілька мов. Мені тут буває навіть за себе соромно, бо я англійської не знаю. Тут, коли ти починаєш спілкуватися з двірником на вулиці, і він бачить, що ти не дуже знаєш німецьку, одразу пропонує перейти на англійську чи французьку. В Швейцарії немає жодної людини, яка знає лише свою мову і все. Тут коли бабусі в магазині дізнаються, що ти з України, розповідають політичну ситуацію в нашій країні, знають де Донецька область, знають, що Путін диктатор, який напав на іншу державу. Тобто вони не лише свою історію знають, а й розбираються в політичній ситуації у всьому світі.
Ще помітила таку річ: коли українець стикається з серйозною проблемою, він буде робити все, щоб її вирішити, а швейцарці, якщо йдуть певним шляхом та проблема не вирішується, просто відходять. Якщо не можна, то вони не будуть цього робити. Можливо, так й треба жити, коли є система, якій треба підпорядковуватись. Але у швейцарців є впевненість, що у них буде гарна старість, вони знають, що держава піклується про них.
Взагалі Швейцарія відрізняється від інших європейських країн, бо тут тихо, спокійно та багато пенсіонерів. Мені подобається. Я коли в Італію виїздила, мені там дуже шумно та брудно було. Я з задоволенням повернулася. Цюрих для мене зараз другий дім, я розумію як тут жити та що робити.
Чи плануєте ви повертатися в Краматорськ?
Важко сказати, бо я не знаю, що буде з містом. Коли ти побачив що є краще, в гірші умови повертатися не хочеться. Краматорськ я не можу назвати поганим містом, я люблю його, але різницю між ним та Цюрихом розумію. Скажу чесно, сильної ностальгії по Краматорську я не відчуваю. Я сумую за сином, який залишається в Україні. Тому багато залежить від того, як складеться його життя.
Я реально дивлюся на речі та розумію, що Краматорськ або під окупацією буде, або кордон з Росією десь у мене в городі буде, а це небезпечно. Я хочу, щоб війна закінчилася скоріше нашою Перемогою. Я ненавиджу Росію, яка принесла горе в наші домівки, але й засуджую українську владу, яка нічого не робить, щоб зупинити війну. Мені сумно за кожного Героя, що втратив життя за Україну, але впевнена, що винні за все це покарані не будуть. Напевно, треба бачити оптимістичне в майбутньому України, але я, на жаль, не бачу. Чекаю на диво. Але перший рік війни я вірила, другий…Але ж все не закінчиться просто так, щоб ми прокинулися і все добре.
Поки про повернення я не думаю. Всі ми знаємо, що Україна, на жаль, не дбає про внутрішніх переселенців. І я розумію, що зараз в Швейцарії можу отримати більшу підтримку ніж вдома. Бо незрозуміло як та де жити в Україні, а країна про мене не потурбується. Починати щось нове не маю сил. Я декілька разів вже змінювала свою діяльність, але саме зараз не готова. Якби не це, я б дуже хотіла повернутися додому.
У мене є в Швейцарії знайомі військові, які після отриманих на війні поранень виїхали за кордон. Це дівчина ветеринар та її хлопець, який в 20 років втратив зір на фронті. І ось ця дівчина так пишається, що він освоїв шрифт Брайля, що він вивчає німецьку мову. Але я бачу простого хлопця, який залишився в чужій країні наодинці з проблемою. І таких військових безліч. Хтось без таблеток жити не може, хтось без кінцівок залишився. Я не впевнена, що Україна навіть про таких людей буде піклуватися.
Мені хочеться пишатися Україною, як швейцарці пишаються своєю країною. Але в Швейцарії місцевий уряд все для цього робить, а наш начебто намагається щось робити, але всюди корупція та розкрадаються гроші, які мають доходити до людей. Я маю на увазі ті гроші, що передають Україні інші держави на озброєння та гуманітарну підтримку. Під час війни це неприпустимо.
