Журналісти Pro100media продовжують розповідати історії мешканців Краматорська, які через війну покинули рідне місто. Цього разу ми поспілкувалися з краматоркою Альоною Мережко, яка через активні бойові дії виїхала за кордон. Альона розповіла нам про складнощі переїзду, адаптацію на новому місці, та як склалося їх життя за межами рідної країни.
Альона, Ви проживали у Краматорську, але через бойові дії виїхали за кордон. В якій країні зараз проживаєте?
Зараз я проживаю разом з середнім та молодшим синами в Румунії у місті Колараш. Але спочатку ми евакуювалися до Болгарії згодом переїхали до Румунії. З Краматорська ми виїхали десь у квітні минулого року. .
Як приймали рішення про евакуацію?
Після оголошення воєнного стану я одразу зібрала валізи та думала де нам їхати з дітьми. Постійно були думки, що це припиниться, але кожного разу ця віра зникала. Я завжди думала в яке місто їхати та в яку країну. У квітні минулого року було прийнято рішення виїхати.
Чи вагалися ви з приводу того, що потрібно покидати рідне місто?
Виїхали з Краматорська через дітей, було дуже страшно. Середній син перестав спати вночі, ми з ним до світанку сиділи малювали. Ми жили у Краматорську разом з моєю мамою та моїм братом, у нас приватний будинок. У нас було свого роду чергування у разі інтенсивних обстрілів, аби хтось мав змогу розбудити вночі інших. Молодший син почав боятися навіть грому. Було дуже небезпечно залишатися у місті і я зробила висновок, що задля безпеки дітей потрібно виїхати з Краматорська. Я дуже люблю Краматорськ, наша країна найкраща!
Розкажіть, як відбувалася евакуація?
З Краматорська на евакуаційному потязі ми виїхали до Львова. Нас розмістили у школі, спали на підлозі на матрацах. Прожили ми в школі десь тиждень, без гарячої води, їжу брали на залізничному вокзалі. Таким чином дана ситуація свого роду загартувала нас. Я пояснювала дітям, що життя таке, ми повинні адаптуватися до різних умов та бути вдячними, що маємо можливість виїхати.
У 2014 ви теж виїжджали з Краматорська?
Так, але тоді наша евакуація тривала недовго. Я не розраховувала, що цього разу вона затягнеться на більше ніж рік. Зараз я приїхала до Краматорська аби забрати маму, бо тут дуже небезпечно залишатися.
Якою діяльністю ви займаєтеся за кордоном?
У Болгарії в мене була творча лабораторія. Ми проводили різні заходи за участю дітей та батьків. Організували танцювальний флешмоб. Таким чином ми висловили вдячність за те, що ми безкоштовно могли проживати у готелі біля моря, оздоровлювати дітей та відновитися після негативних подій.
Розкажіть про своє життя до повномасштабного вторгнення у Краматорську?
У мене була улюблена робота. Я заснувала зразково-показовий колектив “Елєонорушки”. Також на базі цього колективу у нас створився танцювальний центр Dance-Hause де я є директором. Була в мене ідея, театр моди, але через бойові дії він проіснував не довго, всього 4 місяці. Наразі зал пустує та чекає поки ми повернемося туди з новими силами, новими емоціями, та й взагалі новими нами. Також я мама трьох чудових синів, яких на цей час виховую сама. Старший син Олександр залишився в Україні, а з середнім та молодшим ми виїхали за кордон, вони знаходяться зі мною в Румунії.
Чим займається ваш старший син?
Старший син Олександр до переїзду в Київ жив у Харкові. Коли почалася активна фаза бойових дій, Сашко разом зі своїм напарником приносили штучне футбольне поле у метро та проводили естафети та тренування з футболу. На той момент люди перебували в метро, намагалися активно проводити час та відволікати таким чином дітей від війни. Тоді в метро було своє певне життя. Він створив свою благодійну організацію та привозив дітям подарунки. Дітям важче ніж дорослим, коли всі в паніці вони не розуміють що відбувається, що треба робити, діти в цей час стають трохи відстороненими. І хлопці таким чином допомагали повернути дітям дитинство. Сашко створив свою благодійну організацію та привозив дітям подарунки. Так боляче на душі коли, ти в безпеці, а твоя старша дитина і мама далеко від тебе.
Як ви адаптувалися за кордоном? Які були складнощі в мові та пошуках роботи, та житла?
Переважно проблеми були лише з іноземною мовою. З житлом складнощів майже не було. На пункті пропуску у Болгарії ми з’явилися з волонтерами. Нас поселили в готель безкоштовно. А потім згодом переїхали до Румунії. Було складно, коли дітей було потрібно відвести до лікаря, а перекладач в телефоні не завжди правильно перекладає, от із цим виникли складнощі.
Як на вас вплинула війна?
Війна ні на кого добре не впливає, в мене є свої страхи, як правильно пояснити дітям, аби вони не боялися. Постійні думки проте, де їхати, де шукати роботу ти не знаєш що робити. Ти не будуєш плани на майбутнє, а живеш сьогоднішнім днем.
Як адаптувалися за кордоном?
Через те, що я людина дуже активна і у мене не було можливості довго сидіти на місті, не було часу та бажання впадати в депресію через війну, у Румунії я також організувала творчу лабораторію. Її відвідують, як діти, так і дорослі. Переважно це українці. Ми проводимо з ними творчі заходи і таким чином у людей є можливість виходити зі стану депресії. Робимо театральні постановки, дорослі та діти в них дуже активно беруть участь. Складно було середньому синові, він підліток. А я адаптуюсь і пристосовуюсь скрізь. Але ці міри вимушені, розумію, що це краще та безпечніше для моїх молодших дітей.
