Слов’янськ та Краматорськ 5 липня відзначають дев’яту річницю звільнення. За цей час дуже багато чого змінилося. Зокрема ворог вдруге спробував захопити ці міста після початку повномасштабного вторгнення. Проте атаки окупантів були відбиті. То якою ж була ситуація навесні та влітку 2014 року? PRO100 MEDIA поспілкувалося з Олександром Гладким, старшим лейтенантом 67-ої окремої механізованої бригади, командує зведеною вогневою групою.
У 2014 році Олександр брав участь в боях за звільнення Краматорська та Слов’янська. Дев’ять років тому його мобілізували у березні, коли вже тривало вторгнення російських окупантів, був окупований Крим. Тоді Олександр Гладкий служив у 95-ій окремій десантно-штурмовій бригаді. Його військовою спеціалізацією була артилерія.
З чого почався ваш шлях із захисту територіальної цілісності України?
-Я пішов служити по мобілізації. Мене відправили на курси. Але з’явився у військкомат як доброволець. Пройшов підготовку на полігонах, потім нас відправили на Херсонський напрямок, далі на Запоріжжя і звідти ми вирушили у Добропілля. Далі була гора Карачун. Не згадаю точно, але 7 чи 9 травня.
Чи мали ви військовий досвід до 2014 року?
-Так, я закінчив військове училище за спеціальністю «артилерист». Проходив службу ще у Радянській армії, дослужився до старшого лейтенанта та звільнився у 1992 році. Згодом працював на цивільній роботі аж до 2014 року.
Які були перші враження, коли ви зрозуміли, що потрапили в зону ведення бойових дій?
-Нас везли полями. Ми зайшли на Карачун. Там знаходилося близько 100 діючих військовослужбовців та приблизно 50 добровольців з числа футбольних ультрас, молодих недосвідчених бійців. Приїхали ми з 6 гарматами і нас почали обіймати бійці. Вони раділи, що тепер ми будемо відбивати атаки, а їх менше «кошмаритимуть». За дві години почався мінометний обстріл. Стріляла по нас самохідна установка «Нона». Ловили і вираховували ми її довго. І таки підбили ходову. Це зробив мій підрозділ. Потім бойовики возили її на причепі чи якійсь вантажівці.
На Карачуні не було загиблих з нашого боку. Було близько 12 поранених. Це я кажу про наш підрозділ.
-Що було найстрашнішим для вас на той час?
-Напевно, це випадок із генералом Кульчицьким, який загинув 24 червня. Я потис крайній раз йому руку перед тим як він з бійцями сідав у вертоліт. Якраз вони мені передали бронежилет. Вони взлетіли і взяли курс на Краматорськ. Я розвертаюсь і чую хлопок. Впав на землю, а коли обернувся, то побачив як падає палаючим смолоскипом цей вертоліт. Ще півдоби або більше ми вели бої аби відбити тіла загиблих. Не було майже такого, щоб хоч добу була тиша. Ворог прикривався мирними мешканцями. Ми мали команду не стріляти, якщо поруч було цивільне населення. Навіть, якщо це були окремі військові об’єкти. Ворог оточував себе людьми, ховався, бо розумів, що ми не будемо йти на такий крок. І це було дійсно страшно.
-Яке озброєння мав ваш підрозділ?
-Ми мали 122-мм гаубиці Д-30. Зі снарядами проблем не було. Іноді потрібно було дочекатися конвою, який супроводжувала бронетехніка.
Підрозділ Олександра Гладкого брав участь безпосередньо у кількох штурмах Слов’янська. Поступово наші бійці напочатку липня просунулися ближче до міста. Вже 3-4 липня сили АТО заблокували, а потім звільнили Миколаївку.
-Бої зі звільнення Слов’янська розпочалися одразу після захоплення міста російськими бойовиками та оголошення АТО на території Донеччини та Луганщини. Де сами ви брали участь в бойових діях?
-Я взяв участь у двох штурмах Слов’янська. Перший штурм був невдалий і тривав в районі селища Семенівка. Після цього ми взяли участь в зачистці від бойовиків тоді ще Червоного Лиману. Місто було звільнене повністю 5 червня. І нас повернули знов ближче до Краматорська та Слов’янська.
Другий штурм Слов’янська, де я брав участь, мав успіх. Ми діяли з північного сходу та заходили у місто з боку Миколаївки. Ворог чинив спротив, але ближче до самого Слов’янська вони почали втікати. Після закінчення бою я відчував велике полегшення. Адже ми мали звільнити ще решту окупованих міст. До остаточної перемоги ще було далеко.
Олександр увійшов до Слов’янська 5 липня, саме тоді були звільнені найбільші міста півночі області, зокрема й Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка. Бойовики втікали в напрямку Донецька. Але для його бійців війна продовжувалась. Далі були бої на Луганщині, зокрема звільнення Лисичанська. Олександр взяв участь у славетному рейді 95-ої бригади. Наприкінці липня 2014 року він брав штурмом Савур-Могилу. Згодом його бійці звільнили села Степанівна та Маринівка прямо поруч з російським кордоном. Ворог обстрілював сили АТО з двох боків. Зі Сніжного та з боку Росії. Саме тоді Олександр каже, що остаточно припинив боятись будь-чого, що могло б з ним статись.
До 26 квітня 2016 року Олександр Гладкий служив у ЗСУ. Потім повернувся до цивільної праці у місто Меджибіж Хмельницької області, де працював електромонтером.
Але мирне життя тривало недовго. Олександр повернувся у військо з початком повномасштабного вторгнення окупаційних військ. Трагічну дату 24 лютого 2022 року чоловік зустрів разом із сином у Польщі, в місті Катовіце, де був на заробітках. Наступного дня Олександр вже був на території України та знов стояв під стінами військкомату. З грудня минулого року і дотепер він бере участь в боях на Лиманському напрямку та вірить, що Перемога і звільнення всієї України чекає нас вже у найближчому майбутньому.
