До повномасштабного вторгнення Світлана Фоміна як керівниця Центру реабілітації осіб з інвалідністю у Краматорську, працювала у більшості з цивільним населенням, яке потребувало кваліфікованої допомоги. Зараз Центр успішно функціонує на Івано-Франківщині та надає послуги реабілітації також і захисникам, які повернулись з війни з різними травмами.
Про роботу Центру в умовах війни, нові виклики та особливості реабілітації захисників, Світлана Фоміна розповіла у інтервʼю Pro100media.
- Після вимушеного переїзду на Івано-Франківщину ваш Центр почав роботу з військовими. Розкажіть про особливості такої реабілітації.
На війні багато героїв отримують поранення різного ступеня важкості. Звичайно, їм надається перша медична допомога та лікування у військових госпіталях та спеціалізованих медичних закладах. Але дуже важливе значення має також і реабілітація військовослужбовців для повного відновлення їх функцій та можливості повноцінно працювати й жити в суспільстві. Мається на увазі не лише фізична і психологічна реабілітація, але і повноцінне повернення з війни у мирне життя.
Після лікування в госпіталі військовослужбовці стикаються з проблемою відновлення своєї функціональності. Фізична реабілітація після поранень потребує тривалого часу, який може тривати від 1-2 до 5-6 місяців і більше. Одним із закладів, які надають кваліфіковану допомогу ветеранам є і наш Центр. Але, нажаль, ми обмежені часом і можемо надавати свою допомогу лише протягом 30 календарних днів. На відміну від медичних закладів ми надаємо комплексну реабілітацію:фізичну, психологічну, соціальну, культурну, медичну.
Як розповідають наші фахівці, реабілітація військових відрізняється суттєво психологічною складовою. У більшості ветеранів відсутнє психологічне прийняття себе, як людини з фізичними вадами, яка може продовжувати повноцінне життя.
Хтось «опускає руки» і не хоче взагалі нічого робити. Хтось, навпаки, хоче скоріше одужати та стати таким, як був до війни (особливо, якщо через стан здоров’я їм показана щадна методика).
«Я можу більше. Я хочу скоріше. Я сам знаю, як і що мені потрібно робити» – кажуть хлопці. І це дуже ускладнює роботу фахівців, яка обмежена часом.
- Чи існує в Україні взагалі таке поняття як «комплексна реабілітація» для ветеранів? Наскільки на вашу думку важлива психологічна складова у цьому питанні?
Комплексної психологічної реабілітації воїнів в Україні сьогодні немає. Як наслідок – тисячі бійців повертаються у мирне життя без адаптаційного періоду – після пережитих жахів, з поламаною психікою, нічними кошмарами і нездатністю продовжувати звичайне життя, і часто їх історії закінчуються цілковитим розчаруванням у всьому, що відбувається навколо.
Як підсумок – безліч бійців з надломленою психікою, які можуть стати новим «втраченим поколінням». До того ж, люди, що повернулись з фронту, часто жаліються на неприйняття суспільством: поки вони воювали, люди в містах живуть звичайним життям, а до самих ветеранів зовсім не ставляться як до героїв. Більше того, часто колишніх військових уникають і вважають агресивними, до них є упереджене ставлення при прийомі на роботу, саме тому вони часто ізолюються та не бажають спілкуватись з людьми.
Як приклад, можу розповісти історію ветерана В., який після поранення та довгого лікування не міг працевлаштуватися. Хлопець є переселенцем Покровська, має дружину і трьох дітей, хоче працювати, щоб забезпечувати свою родину. Однак, всі його намагання працевлаштуватися завершалися відмовами, роботодавці не хотіли приймати людину з інвалідністю. Голова Донецькоїобласної організації ВО «Союз осіб з інвалідністю Україн»и повірила в його можливості. Зараз хлопець вдало працює супервайзером вже кілька місяців.
- Якій кількості ветеранів ви вже надали допомогу та які умови створені для них?
З початку війни 20% пацієнтів установи – саме ветерани та цивільні, які отримали поранення внаслідок бойових дій. Ветерани та члени сімей військових обслуговуються в Центрі поза чергою. Для них створені комфортні побутові умови перебування та отримання якісних реабілітаційних послуг.
- Як на вашу думку суспільство сприймає ветеранів, що отримали травми?
Багато людей відчувають незручність по відношенню до фронтовиків. За ці два роки люди на фронті та в тилу пережили настільки різний досвід, що їм важко поділитись один з одним.
Щоразу, проходячи по місту, я бачу чоловіків без однієї або двох ніг. Вони курять на лавках, часто поряд сидить дівчина. Зрозуміло, що це фронтовики. Вони — дивне відторгнення війни, якоїсь іншої реальності, яка стала примарою — про яку всі на Прикарпатті хотіли б забути. Як правило, чоловіки весело базікають і сміються, влаштувавши забинтовані кукси на лаву. Перехожі дивляться на них здивовано і відводять очі. Вони не розуміють, чому тішаться ці покалічені люди, а мені зрозуміло: вони вижили.
Останнім часом атмосфера в Україні змінилась. Більшість українців відгородилися від війни. Люди витиснили війну зі своєї свідомості, але сюжет мирного життя не відновився – у нього не має жодного вектора, все заморожено.
- Розкажіть більше про реабілітацію саме у стінах вашого Центру.
На сьогодні наша установа включена до Реєстру надавачів послуг із надання психологічної допомоги ветеранам війни, членам їх сімей та деяким іншим категоріям осіб Міністерства у справах ветеранів України.
Наші психологічні працюють онлайн та офлайн. Проводять індивідуальні та сімейні (групові) консультації. Навчають рідних, як підтримати військового, що повернувся з фронту, на що звернути увагу та що проконтролювати, коли вчасно звернутись до лікаря. Підводять членів родини військового до усвідомлення, що повертатись до мирного життя важко, тому ветерану потрібна підтримка родини.
Звичайно, війна дає наслідком ряд проблем – не вистачає кваліфікованих ерготерапевтів, терапевтів мовлення, інструкторів з трудової адаптації, фахівців з надання правової допомоги. Але державна установа обмежена штатним розкладом.
Хочу відзначити, що велике значення для отримання позитивного результату реабілітації має людський чинник. Наявність небайдужих, позитивно мотивованих та натхненних фахівців, які працюють в центрі «Донбас», завжди сприяє успіху.
- З якими саме травмами звертаються до вас пацієнти?
Реабілітаційні заходи в Центрі надаються за всіма основними нозологічними формами захворювання. Коли ми працювали у Краматорську, найбільша кількість слухачів мали вади опорно-рухового апарату внаслідок ДДП, виробничих травм, ДЦП. На Прикарпатті переважна кількість отримувачів послуг – діти з розладами аутичного спектру, ускладнені ДЦП та дорослі з наслідками мінно-вибухової діяльності.
- Який випадок у роботі Центру ви вважаєте найскладнішим?
В минулому році до нас приїхав 23-річний хлопець з Полтавської області. Ще в перші дні війни він під Харковом він отримав важкі мінно-вибухові поранення, черепно-мозкова травму. Він переніс тривале лікування, багато операцій і приїхав до нас на реабілітацію. Він не пам’ятав, як його звати, де він знаходиться, не знав, як повернутися в свою кімнату з коридору. З ним була його мати – ще доволі молода жінка, яка постійно плакала і не могла себе опанувати. Такі випадки саме найважчі – ти розумієш, що реально не зможеш допомогти, а від тебе чекають дива.
- Якими на вашу думку зараз є рівень доступності у країні?
Бар’єрів доволі багато. І не тільки архітектурних. Є неприйняття осіб з інвалідністю в суспільстві, владі, освіті. Неприйняття їх, як рівних, розумних, талановитих.
Права людей з інвалідністю продовжують порушуватися – зокрема, право на освіту, охорону здоров’я, працевлаштування, участь у політичному та культурному житті, доступу до правосуддя, до інформації тощо.
Прикладами проблем у реалізації положень законодавства щодо захисту прав людей з інвалідністю є ситуації із застосуванням принципів універсального дизайну і використання жестової мови.
Наприклад, банкомати, які встановлені для громадського користування, є недоступними для людей з інвалідністю. Вони встановлюються так, що людина, яка користується кріслом колісним, не може скористатися клавішами та кнопками; опції меню банкомата виконані у вигляді тексту на дисплеї, їх неможливо прочитати незрячій людині або слабозорій. Більше 80% приміщень самих банків є архітектурно недоступними.
Але і багато чого на подолання бар’єрів вже зроблено. В країні активно працюють Комітети доступності, людей перевозить низькопольний міський транспорт, лікарні та соціальні заклади облаштовуються елементами універсального дизайну.
- Як війна вплинула на рівень підтримки державою осіб з інвалідністю?
Якщо розповісти на прикладі своєї мами – людина з інвалідністю 1 групи – підтримка, яку надає держава дуже мізерна. Суми пенсії та допомоги на проживання ВПО не вистачає навіть на оренду житла. Щодо харчування, лікування та інших витрат – на них коштів не має взагалі. Самостійно, без підтримки родичів, людям з інвалідністю не те щоб жити, вижити неможливо.
- Як особисто ви, як керівниця Центру, справляєтесь з емоційною та фізичною напругою, викликаною вашою роботою?
Два роки тому моя донька подарувала нашій родині чудового онука. Він – мій порятунок, моя віддушина, інакше я досить швидко вигоріла б від такого режиму. Спілкування з ним чудовим чином лікує нас від напруги і фізичної, і емоційної. Саме він дарує нам хвилини щастя та радості.
Додамо, що тільки зараз 250 осіб очікують своєї черги на реабілітацію у Центрі. Попри усі обставини, команда закладу продовжує створювати для пацієнтів усі умови, аби їхнє лікування було ефективним та насиченим цікавими подіями.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
