Сергій Лиманський, відомий еколог та природоохоронець, начальник відділення «Крейдова флора» Українського степового природного заповідника НАН України поділився болючою історією своєї родини, яка втілює в собі гірку реальність воєнного часу. Його син, який отримав важке поранення, захищаючи Бахмут у 2023 році, опинився перед обличчям іншої битви – боротьби за отримання заслужених виплат та необхідної допомоги. Ця ситуація висвітлює не тільки особисту драму однієї родини, а й загальні проблеми з забезпеченням потреб захисників України.
Ось що розповів журналісту “Pro100Media” Сергій Лиманський.
”20 лютого 2023 року мого сина Євгена мобілізували. До початку квітня він був в “учебці”, де два тижні пролежав у лікарні з запаленням легенів. Їм дали всього три рази постріляти з автомата одиничними пострілами. Після цього вони мали їхати на злагодження підрозділу. Але злагодження не проводили. 8 квітня їх відвезли автобусом у селище Черкаське на Дніпровщині, де знаходиться військова частина 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Там він переночував, його зарахували у 2 роту. А на наступний день повезли в Бахмут, стримувати наступ вагнерівців у вуличних боях.
Хлопцям дали старі автомати, обіцяли через три доби змінити, бо бої там були безперервно. Але не змінили, сказали, що ніким. На шосту добу, 15 квітня, мій син був тяжко поранений у ногу, йому роздробило кістки. Товариш допоміг йому добратися до евакуаційної автівки. Його повезли у Дружківку, там поставили апарат зовнішньої фіксації та направили у госпіталь Дніпра. Там зробили дві операції та направили у Черкаси, в обласну лікарню.
Там теж зробили кілька операцій. Взагалі їх в нього було 28. Після цього сина перевели в опікове відділення. Як поставили після поранення у Дружківці АЗФ, так апарат і стояв. Йому просто прибрали мертві тканини, провели чистку, висмоктали рідину та гній. Місяць його там тримали, потім почали готовити на виписку. Сказали, що так треба. За цей час зробили ще кілька операцій і невдалу пересадку шкіри, вона не прижилась.
Я тоді звернувся до військового волонтера, попросив спитати керівництво мого сина, чи це нормально так просто переривати лікування. Волонтер допоміг, сина знову перевели в обласну лікарню Черкас. Там потримали місяць і все одно виписали у “відпустку”. Сказали, що так потрібно. Ми тоді самі вдома робили перев’язки. Не вдома навіть, а в орендованій квартирі, бо наші будинки розбиті.
Згодом замполіт та волонтерка дали нам телефон лікаря з інституту хірургії кисті у Києві, сказали, що там Євгену зможуть допомоги. Він зателефонував, поїхав на консультацію, отримав рекомендації до проведення операції. Лікар багато критикував попереднє лікування і сказав, що поставлять пластину і проведуть операцію на нервах, щоб стопа могла підійматися. Син повернувся в гарному настрої.
Але то я так просто говорю: поїхав – приїхав. Насправді це теж процес довгий був, треба було направлення отримати з військової частини. Євген поїхав, його обстежили, 6 годин робили операцію. Замість малої гомілкової кістки, як говорили сину перед операцією, йому розрізали бік і відпиляли частину кістки зі стегна, щоб додати. Євген побачив це вже як прокинувся після наркозу. Тобто було зроблено дві операції. Лікарі сказали, що так буде краще.
Син відразу помітив, що уваги до нього тут мало. Перев’язки робили через день. На ранок шостого дня після операції, йому зняли дренаж і “виписали” у лікарняну відпустку на місяць. Сказали, щоб самі робили перев’язки, гній, якщо буде, видавлювали руками через рану. Шви через 21 день треба зняти у місцевій лікарні. Ось так, ослаблений після операції син добирався до місця тимчасового проживання. Казав, що в ті моменти відчував себе піддослідним кроликом.
Дружина та невістка робили Євгену перев’язки, рани посипали стрептоцидом. Але рана гноїлась та боліла. Гній видавлювати ніхто не брався, бо це дуже боляче. Коли син не міг вже терпіти, ми звернулися до місцевого хірурга. Лікар сказав, що не має права робити операцію або направляти кудись, тому що Євген – військовий і йому треба дозвіл від військової частини. Хірург зняв шви, приписав антибіотики. До нас приходила місцева фельдшерка ставити крапельниці, інколи ходили в лікарню на перев’язки. Але частіше їх робили дружина та невістка.
Термін “відпустки” закінчився, ми поїхали у частину на ВЛК, хірург залишив сина у госпіталі Дніпра, бо запалення було велике. Медики сказали, що в сина дуже важкий стан, треба зробити термінове обстеження та, скоріш за все, буде операція. Нога загнивала. Причиною цього процесу була занесена інфекція та неякісна пластина. Терміново зробили операцію, прибрали пластину, частину кістки, що взяли зі стегна. Поставили новий АЗФ і закріпили його на кістці вище коліна, щоб не згиналось. Лікар пояснив, що ходити Євген поки не може.
Вже 11 місяців син знаходиться у госпіталі Дніпра. Коли він воював, йому виплачували заробітну плату та “бойові”, після поранення виплати в нього були ще декілька разів. З 2024 року Євгена вивели поза штат, з виплатою зарплати у 652 гривні 56 копійок. Не попередили, не виплатили за поранення, на лікування.
По суті, для нього це були майже 11 місяців моральних і фізичних катувань замість нормального лікування. Виходить, що держава, яку син захищав і був покалічений у бою – відноситься до нього як до витратного ресурсу. Інших слів підібрати не можу. Але лікування триває і коштів треба багато, я вже не кажу про харчування та інші людські потреби.
Син неодноразово телефонував в частину, але там спочатку “переводили стрілки”, а потім взагалі припинили брати слухавку. Євген просто розчарований. У свій час він без підготовки, яка мала б бути, без вагань пішов захищати країну. І в такому становищі як мій син, опинилося дуже багато захисників. Багато хто каже, що треба винаймати адвоката і судитися.
Втрат на фронті тоді було дуже багато. Нікого не змінювали й покинути поле бою можна було чи пораненим, чи вже мертвим. Але багатьох загиблих навіть не виносили.
У сина є довідка про важке поранення, тому виплати мають бути більшими. Є в нього й довідка, що він зараз знаходиться на лікуванні та потребує стаціонарного лікування. Треба ще довго лікуватися, щоб зберегти ногу, а потім ще й реабілітація має бути. Але син каже, що на нього дивляться, як на непотрібний тягар, як на непотрібний матеріал.
Євгену потрібно повернути право на грошові виплати. На ті, якими вони мають бути згідно з законодавством. Ніхто не потребує більшого, але те що визначено законами він має отримувати. Це близько 20 000 гривень. Має отримати й за поранення. А ще йому потрібне належне лікування”, – ділиться Сергій Лиманський.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
