Ксенія Яцен – пресофіцер батальйону патрульної поліції в містах Краматорськ та Слов’янськ.
Ксенія розповіла журналістам Pro100media про роботу патрульної поліції в умовах воєнного стану. Про складнощі роботи під час війни, комунікації з населенням та іноземними ЗМІ, які висвітлюють бойові дії в Донецькій області.
-Ксенія, Краматорськ Ваше рідне місто? Розкажіть про своє місто.
-Я з невеличкого шахтарського містечка Добропілля. Вже 8 років я живу у Слов’янську. З Краматорськом мене пов’язує моя робота.
-Як Ви опинилися у Краматорську?
-Ще у 15-му році переїхала жити до Слов’янська, почала працювати у місцевих новинах, так і залишилася ( посміхається).
–Що Вас спонукало залишитися в Краматорську після оголошення воєнного стану?
-Містом вже почали ширитися чутки, що поліція покинула місто, виїхала на більш безпечні території, залишивши мешканців напризволяще. Але це ж було не так! Плюс патрульні продовжували виявляти правопорушників, мародерів, симпатиків «руського міра», або корегувальників, допомагали з розвезенням гуманітарної допомоги. І продовжують це робити зараз. Я отримувала безліч питань від журналістів і тому було вирішено, що я маю повернутися до своєї роботи. Громада мала розуміти, що хоч ми й працюємо у посиленому режимі та в умовах воєнного часу, але ми є! Тут з ними! І до нас, як і раніше, можна і треба звертатися. Той фідбек, який ми отримували від суспільства в перші місяці війни я, напевно, не забуду. Я не весь час перебувала тут, декілька місяців несла службу в іншому підрозділі патрульної поліції, але про питання переводу не поставало. Я збиралася повернутися додому, я це зробила. Більша частина моїх колег, звісно, залишалася тут.
-Що найскладніше у роботі поліції? Це небезпечна робота, ще й складна психологічно.
-Не можу казати за всіх поліцейських. В кожного свої моменти…Але от мені особисто боляче дивитися відео з нагрудних камер поліцейських під час евакуації людей з населених пунктів поблизу лінії фронту. Я не їду знімати евакуацію, бо це – зайве місце в авто. Хлопці виконають свою роботу бездоганно, і я їм для фіксації подій там не потрібна. Але побачити, як все відбувається насправді можна завдяки камерам поліцейських. Побачити, як на них реагують родини, до яких ті приїжджають. Та деякі сім’ї не хочуть їхати, хоч фронт близько. За 5 або 4 кілометри. Боляче дивитися, як дитина там просить поліцейського її вивезти до більш безпечного місця, а батьки роблять вигляд, що все норм, і дитина просто нічого в цьому житті не розуміє. У мене таке в голові не вкладається, вибачте.
–Що вас мотивує?
-Я багато думаю про майбутнє. Про те, якими будуть мої діти та онуки. В яких умовах будуть жити та що побачать. Я хочу їм кращого життя, аніж в мене, спокійнішого. У вільній країні без «побєдобєсія».
–Як ви стали пресофіцером?
-Мій шлях почався ще у 17-му році. Тоді я прийшла в патрульну поліцію з медіа, до цього співпрацювала з нашим підрозділом, як журналіст. Я була вільнонайманим співробітником. Налагоджувала роботу з журналістами, вчилася всьому сама та на своїх помилках. В мене є, мабуть, сотня кейсів, про які розповідати варто, і про які, напевно, не треба (сміється). Багато колег-журналістів запитували, чого я в кадрі не по формі. Тому що я й не була поліцейською! Та обставини склалися так, що зараз я є пресофіцером. Сказати, що я з дитинства мріяла бути поліцейською? Напевно, що ні. Я завжди тяжіла до творчих занять. А тепер я це поєдную. Зараз я можу бути причетною до більш суттєвої допомоги людям, аніж раніше. Зараз я маю простір для розкриття себе та показую, як саме працюють мої колеги. Вони евакуюють родини з дітьми подалі від лінії фронту, затримують злочинців, витягують людей з-під уламків палаючої квартири, бинтують рани пораненим внаслідок обстрілів. Це мотивує робити свою роботу далі та показати всьому світу, що в поліції працюють круті хлопці та дівчата. Я – не геройка і навряд чи зможу врятувати світ. Але я залюбки розповім світу про героїв, які його врятували.
–Як додаєте складнощі, з якими зустрічаєтеся у професійній сфері?
-Будь-які труднощі мені допомагає долати моя родина. Теплі слова та обійми найблизькіших людей, які в тебе вірять, роблять дива.
-Що змінилося в роботі поліції від початку повномасштабного вторгнення?
-Думаю, що збільшилося навантаження. Раніше в нас було опрацювання лінії 102 та робота по ПДР. Тепер до цього додалася евакуація людей, робота на місцях обстрілів, розвезення гуманітарної допомоги та відпрацювання на деокупованих територіях.
–Ким ви працювали до правоохоронних органів? Як давно Ви працюєте пресофіцером?
-Два роки я працювала журналістом у місцевих новинах Слов’янська. Це було захопливо і ті знання та досвід, які я там отримала, мені трошки допомогли в житті.Саме на посаді пресофіцера досить недовго, всього лиш з минулого місяця. А от саме в пресслужбі свого підрозділу, то вже (о боже!) 5 з половиною років.
-Чому пішли працювати в поліцію?
-Будь-яка людина хоче професійного зросту, впевнено стояти на ногах та мати можливість планувати майбутнє. Починаючи від запуску у 2016-му році патрульної поліції, мені кортіло дізнатися, мотивувало тих людей покинути минуле життя та вдягнути форму. З якими викликами та проблемами вони зіштовхуються у нашому місті та як їх вирішують. Я їздила на патрулювання з екіпажами, писала статті, і зрозуміла, що я б хотіла займатися цим далі. Вже зараз я пишу історії поліцейських не як сторонніх людей, а своїх колег.
–Як змінилася робота поліції в сфері комунікації?
-Мені після початку війни довелося починати все з початку. До цих подій вже була певна напрацьована база, були контакти. А потім багато хто зі знайомих пішов з професії, хтось пішов на фронт, а хтось залишився за кордоном. Деякі колеги працюють дистанційно, а інші, навпаки, – на місці. З цим треба було розібратися та налагодити роботи. До того ж, через специфіку нашого регіону побільшало іноземних журналістів із своїми запитами. Патрульні розповідали про свою службу журналістам The Guardian, ARD, Sky News та BBC. З одного боку така увага медіа допомагає, тому що усі злочини російської армії мають бути оприлюдені та показані усьому світу. Так вороги не зможуть уникнути покарання. А з іншого, я б не хотіла всіх тих подій, які випали на нашу долю.
–Що найскладніше було для Вас від початку війни?
-Думаю, що адаптуватися до нових умов. І прийняти думку, що так, як було ДО, вже не буде Після.
–Перше, що зробите після перемоги?
-Ви знаєте, весь цей час я навіть не думала про це…І дякую, що ви спитали. Дуже б хотілося в день, коли я дізнаюся про Перемогу, накинути на плечі прапор, вийти на площу та разом з іншими нашими громадянами вітати один одного з Перемогою. Ми усі будемо в неоплатному боргу перед воїнами, як пожертвували своїм життям, здоров’ям заради цього дня. А потім я обов’язково поїду в Крим ( посміхається).
–Комунікація поліції з населенням під час війни чи стали люди більше довіряти поліції?
-Ці жахливі події показали, що ми, як і були раніше, на боці суспільства. Тому, думаю, так. Об’єднані величезною бідою, яка звалилася на наші плечі, ми усі (і цівильні, і військові, і поліція) стали однією командою, яка має головне бажання – закінчення війни нашою Перемогою. Я неймовірно вдячна нашій громаді за підтримку та допомогу поліції. Також від себе хочу подякувати колегам-журналістам за їхнє висвітлення усіх подій цієї війни, це дуже важливо! І добре, що в цей складний час населення дослухається саме до поліції, а не осіб, які раніше зневажали поліцейських у своїх відео, накруюючи собі перегляди на YouTube. Де зараз вони всі? А у моїх колег волосся горить на голові через те, що вони після обстрілу лізуть у пожежу за людиною, щоб врятувати її.
