Краматорськ – одне з перших міст, яке постраждало від обстрілів росіян на початку повномасштабного вторгнення. Обстріли міста продовжуються й сьогодні. Багато краматорців залишили свої домівки та знайшли прихисток в інших містах. Але художниця Вікторія Гончаренко вирішила залишитися. Зараз вона поєднує роботу з малюванням та фотографією. Про те, яким бачить прифронтовий Краматорськ жінка кожен день розповідає у соціальних мережах за допомогою світлин. Знімки Вікторії здобули популярності серед краматорців, тому що нагадують кожному про красу та непереможність рідного міста.
Про життя до повномасштабного вторгнення, творчість під час війни, настрої у місті та плани на майбутнє краматорка розповіла журналісту “Pro100Media”
Розкажіть трохи про себе. Чим ви займаєтесь та захоплюєтесь?
До повномасштабного вторгнення у мене був магазин ритуальних послуг, ми займалися виготовленням пам’ятників. Але у приміщення під час війни влучив ворожий снаряд. Бізнес, можна сказати, “накрився”. Та й, як мені здається, пам’ятники – це не той товар, який потрібний людям саме зараз. Тому поки на паузі.
Щодо захоплень. Я люблю малювати. Перед повномасштабним вторгненням я навіть домовилася про виставку в художньому музеї Краматорська, але плани не здійснилися.
З чого почалося ваше захоплення малюванням?
Трохи малювала у дитинстві, подобалася ця справа. Якщо розглядати серйозніше, то на творчість вплинули події 2014 року. Дуже переживала за долю України, за своїх друзів, багато хто з яких загинув на фронті. Та й взагалі у 2014 дуже змінилося моє коло спілкування. Простіше кажучи, всі ми в той час розділилися на патріотів і не патріотів. В той час бажання малювати взагалі прийшло несподівано.
З чого черпаєте натхнення для своїх картин?
Зі своїх глибинних переживань, та й події в країні дуже впливають.
Зараз для творчості все необхідне можна купити у Краматорську?
Так можна. Мені не вистачає лише професійної крамниці, яка раніше була на вулиці Ювілейній. Там просто рай для художника. Наразі її немає, але все можна замовити в інтернеті. Оскільки я графік, а не живописець, мені простіше. Тим більше залишилися запаси всього необхідного.
Як відбувається у вас процес написання картин: кожен день потроху чи рідко й коли є натхнення?
Картина в мене спочатку з’являється у голові. Коли ідея приходить, я сідаю та малюю. За вечір повністю закінчую картину, бо наступного дня може прийти нова ідея. Загалом я не можу писати одну картину довго. Для мене не техніка головна, а сенс.
Чи не плануєте найближчим часом організовувати виставки?
Музеї наразі закриті. Я поговорила зі знайомим, і мені запропонували зробити фотовиставку та виставку картин у “Тато-хабі”. Наразі шукаємо гроші на рамки для картин.
Розкажіть про своє захоплення фотографією
Свого часу закінчила Донецьке училище, я професійний фотограф. Але це було давно, тоді ще не було цифрової фотографії, були плівки, студійні апарати. Захоплення я не кидала, фотографувала потроху. Потім з’явилась “цифра”. Зараз я особливо не заглиблююсь у цю справу, більше люблю малювати.
І все ж таки зараз багато з тих, хто виїхав з Краматорська, дізнаються про те, що відбувається в місті саме завдяки вашим фото. Чи пишуть вам приємні відгуки?
Звичайно. У особисті повідомлення в соціальних мережах багато хто мені пише та дякує. Говорять, що це як ковток свіжого повітря, зізнаються що сумують за Краматорськом і хочуть додому, а мої фотографії як маленький шматочок батьківщини. Коли тільки почалася велика війна, мені навіть писали: “Віка, у нас день починається з тебе. Ми бачимо, якщо ти виставила фотографію на своїй сторінці, то місто продовжує жити”.
Ви спеціально виходите на вулицю, щоб пофотографувати, або це відбувається просто під час того, коли йдете кудись у справах?
Це автоматично відбувається. Не ніколи не йду спеціально фотографувати. Я часто ходжу містом, буваю у різних районах. І коли мене щось приваблює, я роблю кадр.
Чи є у вас улюблене місце в Краматорську?
Це Старе місто, район шкіл №1 та 6. Там мені дуже подобаються двоповерхові будиночки, та й взагалі восени там по-особливому гарно. Влітку там люди квіти висаджують, доглядають їх. А ще там затишні вулиці, довоєнні будинки… Загалом манить мене туди. Раніше я часто їздила в Старе місто, зараз рідше буваю. Там весь район пронизаний духом історії, адже наше місто звідти починалося. Там навіть люди інші, начебто, у хорошому розумінні, теж з того часу: спокійні, виховані.
Як проходить ваш звичайний день?
Я влаштувалася на роботу, бо сидіти без діла нудно. До війни друзів було у Краматорську більше, а ще на базі благодійної організації Caritas Краматорськ ми проводили заняття. Я виграла грант і ми почали роботу ізостудії, робили заняття для батьків, чиї діти були з розладами аутистичного спектра. Ми малювали, спілкувалися, поступово нас побільшало, сформувався, можна сказати, свого роду клуб. Зараз проєкт, на жаль, закритий, а Caritas евакуювався.
У мене є кілька велосипедів і в мирний час ми любили кататися дорогами Донеччини. Це було дуже цікаво й весело, взагалі непередавані відчуття. Де ми тільки не побували. Але всі друзі роз’їхалися, хто до Європи, хто до інших міст України. Ми не втрачаємо зв’язку, пишемо один одному, але тієї команди вже немає. Та й настрою немає на все це, навіть у межах міста.
Яким, на вашу думку, зараз є Краматорськ та чи змінилося місто за час повномасштабного вторгнення?
Краматорськ тримається! Дуже добре, що місцева влада не покинула місто. Воно зараз чисте, всі комунальні служби працюють, навіть під обстрілами та в холод.
Хоча часто я ходжу Краматорськом і прямо сльози на очі навертаються. Розумію, що ця війна сильно відкинула нас у розвитку. За останні кілька років стільки всього в місті з’явилося, та ж Льодова арена, куди ходили з задоволенням на матчі дорослі та діти. Басейн великий будували, дороги ремонтували, будинки. Потроху Краматорськ вилазив із “совдепії”.
Зараз місто тримається, але розвиток став слабшим. Відкриваються магазини, кафе, але не відкриваються спортивні комплекси, майданчики.
Бракує мені й масових заходів, концертів, вистав, молодіжного руху. А покоління молоді росте, їм потрібне чимось займатися, спілкуватися, дружити.
Які зараз найбільші проблеми є у сучасного Краматорська, на ваш погляд?
Проблема у міста одна – війна, яка призвела до відсутності стабільності та впевненості у завтрашньому дні. Якби вона закінчилася і люди були б впевнені, що вона ніколи більше не повториться, місто зробило б величезний ривок у розвитку. Магазини та ринок це одна справа, але ніхто зараз не захоче ризикувати грошима та відкривати чи будувати у Краматорську підприємство.
Загалом я вважаю, що місту потрібні невеликі підприємства легкої промисловості, що люди просто могли працювати. Але поки що йде війна з цим теж затишшя.
Навіть якщо конфлікт затягнеться, впевнена, що місто житиме. Але незрозуміло, куди воно поверне…
Для мене найголовніше, щоб не було окупації. Прильоти – це дуже страшно, але окупація страшніша. Я ж сама з Донецька, переїхала ще до його окупації. Але з моїх знайомих після 2014 року там ніхто не залишився. Я теж не хочу нікуди їхати.
Злякалася, коли росіяни окупували Ізюм, Лиман, Святогірськ. Коли їх захопили, загалом у шоку була. Думала, ну якщо Слов’янськ ще окупують, доведеться їхати. Тому була дуже рада, коли ці міста почали звільняти.
Ми із волонтерами були у Святогірську після деокупації. Місто дуже побите, але люди повертаються. Думала, що невдовзі й інші міста звільнять. Але все поки зупинилося.
Як зараз у Краматорську реагують на сигнали повітряної тривоги?
Усі вже звикли. Якщо на початку війни всі одразу розбігалися, коли чули як виє сирена, то зараз ніхто не реагує.
А взагалі які настрої зараз у краматорців?
Моє оточення, звісно, патріоти України. З іншими людьми я б не спілкувалася. Але багато з тих, хто зараз живе в Краматорську, чекає на російське “визволення”. Достатньо постояти в черзі за гуманітаркою та послухати розмови. У мене волосся дибки часто встає. Люди проклинають не Росію, яка принесла нам війну, а Україну. Як сказав один мій друг: “Це не в мізках, це в кістках. Якщо навіть до Краматорська увійдуть ворожі танки й все розіб’ють, такі люди звинувачуватимуть Україну”.
Я працюю з людьми, постійно спілкуюся з ними. Багато з них – ждуни. Вони не агресивно настроєні й позиції наших військових здавати не підуть. Вони інертно чекають, і, що найприкріше, деякі з них – молоді люди, навіть не покоління виховане в СРСР. Я жила у Союзі, та можу багато розповісти що він з себе представляв насправді. І не дай Боже, все це повстане з труни. А Росія намагається нас у це затягнути.
Яким ви запам’ятали початок повномасштабного вторгнення?
Як і у 2014, я спочатку не вірила, що так може бути. Тоді я не розуміла, як можна у здоровому глузді бігти на референдум, рвати український прапор, вірити російському телебаченню, що на Донбас напали нацисти. Так само й у 2022 році. Не думала, що конфлікт дійде до повноцінної війни. Вже почали бомбити Київ, Харків, Бучу… Моя психіка так спрацювала, що я дивилася на це як на художній фільм. Напевно це й допомогло мені не збожеволіти та не виїжджати з Краматорська, зібравшись за п’ять хвилин.
Я розмовляла з військовими, вони мене тоді запевнили, що обстріли міста будуть, але окупації не буде. Я їм вірю. Не хотілося б, щоб так було, але, можливо, що захоплені росіянами з 2022 року міста залишаться надовго окупованими. Але, дай Боже, щоб було інакше.
Яким ви бачите Краматорськ після нашої Перемоги?
Я хотіла б, щоб це було студентське місто, щоб у Краматорську відкрилося ще кілька ВНЗ, щоб з’явилися нові спортивні об’єкти. Хотілося б бачити у місті багато молодіжних патріотичних клубів, але без фанатизму. Звісно ж, потрібні підприємства. Як я вже казала, нехай це буде легка промисловість, можливо, сільське господарство, грантові малі підприємства. Загалом, хотілося б, щоб люди були зайняті та були впевнені у завтрашньому дні.
Поділіться планами на майбутнє
Чесно, не хочу планувати. Важко зараз це робити. Коли буде мир у країні, думаю над тим, щоб відновити бізнес. Можливо, це будуть не ритуальні послуги, а щось інше. Наприклад, невеликий квітковий магазин. Поки що не визначилася. Війна сильно заважає. У будь-якому випадку, без діла сидіти не буду.
