Донеччанина Даніїла Болдирєва без вагань можна назвати найуспішнішим скелелазом світу. Він переможець та призер Кубків Планети, чемпіонатів світу та Європи, володар трьох світових рекордів, заслужений майстер спорту, тренер національних збірних низки країн. Протягом багатьох років Даніїл активно розвиває скелелазіння в Україні.
Даніїл входить до складу 12 спортсменів Донецької області які представляють Україну на Європейських іграх – одному з найпрестижніших та найбільш масових спортивних змагань, що відбуваються раз на 4 роки. В перерві між тренуваннями та підготовкою до виступу журналіст «Pro100Media» поспілкувався зі спортсменом.
З чого почалось ваше захоплення спортом?
Все почалося з дитинства. Я народився у звичайній родині, мати завжди виховувала мене з любов’ю. Вона й була моїм першим тренером. Мати казала, що дитині треба рухатися та розвиватися, тому відвела мене на спортивну гімнастику, мені дуже подобалось. Також мені подобалось плавати, навіть зараз я можу пропливти всіма стилями. Крім того, я займався легкою атлетикою, захоплювався футболом, навіть хотів професійно грати спочатку за ФК “Шахтар”, потім за Барселону. І мені дійсно пророкували гарне майбутнє у футболі.
В школі я теж вчився добре, це, мабуть, через моє прагнення всюди бути першим, мати хотіла, щоб я й надалі здобував освіту, був, наприклад, юристом. А спортивний інтернат “Шахтаря”, в який мене могли б взяти, вимагав повної віддачі сил. Тому я захопився скелелазінням.
На перших своїх серйозних змаганнях в Единбурзі в 17 років я був перший в кваліфікації, але у фіналі поступився через помилку та став 13-м. Помилятися в спорті це звичайна справа, але для мене це стало великим розчаруванням. Тоді я сказав собі, що буду найшвидшим чемпіоном світу.
Далі, звичайно, в мене теж були періоди, коли багато чого в спорті не виходило. Але це емоції. Я дуже полюбляю свій вид спорту, навіть попри те, що не всі вчинки Федерації альпінізму і скелелазіння України мені зрозумілі.
Скелелазіння насправді дуже цікавий спорт, який тільки набирає обертів в Україні, він вимагає шаленої витримки та гарної фізичної підготовки. Уявіть, в тебе є 5 секунд та немає права на помилку. Мені навіть знайомий боксер одного разу сказав: “Треба ще поміркувати що складніше: витримати 12 раундів по 3 хвилини або 5 секунд на скеледромі”. Скелелазіння дало мені дуже цікавий досвід, за який я дуже вдячний.
На Європейських іграх ми покажемо себе, думаю ті тренери та спортсмени, які подивилися або подивляться змагання у повторі будуть в захваті від цього виду спорту. Зараз ми теж пишемо історію України.
Вперше ви стали чемпіоном світу у 2014 році. Як тоді готувалися до змагань?
Я завжди наполегливо тренуюсь, свого часу я навіть робив собі по 3 тренування в день. Тоді був шалений графік, дієта. З моїм кращим другом ми збудували власну систему тренування, брали з різних видив спорту важливі елементи, які можуть бути корисними для нас: бігали, займалися на брусах, підіймали вагу та таке інше, будувати систему харчування. Звичайно, ми помилялися, тому були проблеми з м’язами та зі шлунком. Але все вдалося. Тоді мій товариш став срібним призером, а я став володарем світового рекорду.
Тренувалися для себе, тому що знали чого хотіли. Не щоб доказати комусь, що ми круті, а, тому що були закохані у скелелазіння. Взагалі все було складно, бувало що на змагання ми їздили за власні кошти, купляли обладнання, заробляли гроші, тренуючи інших людей, жили в наметах. Але попри все це ми не зрадили улюблений спорт.
У 2021 році, коли ви вдруге стали чемпіоном світу, було легше?
Я був більш впевненим, я розумів себе, свої сили, на що я здатен. Я розвивався і як спортсмен, і як людина, здобув освіту, прочитав багато книжок. Так, у 2021 я був не дуже свідомим стосовно української історії, тому поїхав на змаганнях у Москву. Я б ніколи туди не поїхав, якби знав, що ці фашисти через рік зроблять з українською землею, але тоді нам треба було їхати, щоб вибороти ліцензію та привезти золоту медаль. Я розумів на що йшов, мені було потрібно лише перше місце, в іншому випадку багато хто не зрозумів би чому український спортсмен поїхав до Росії. Я став чемпіоном, але й досі є люди які не зрозуміють.
Але ж у самому центрі Москви, у Лужниках у 2021 році пролунав гімн України. Це теж, на мій погляд, дуже важливо для нашої країни. Принаймні, мені хочеться в це вірити.
Тоді я виграв впевнено, навіть писав потім президенту Федерації скелелазіння Росії що їхні спортсмени не могли в мене виграти, тому, що лякалися та взагалі не могли виходити зі мною на стартовий майданчик. Для мене ця перемога була більш свідомою, ніж у 2014. Свою місію я виконав та одразу поїхав до Києва.
Як повномасштабне вторгнення вплинуло на ваше спортивне життя?
Війна взагалі вплинула на життя. У мені й до повномасштабного вторгнення були складності у спортивному житті. До війни ми ніколи не мали офіційних стінок, не маємо їх й досі. Ми готові були все побудувати, знайшли спонсорів, домовились про будування стінок у Бахмуті, Києві, Харкові, Одесі, Нікополі, але прийшла війна.
З 2014 року всі заробленні кошти йшли на відновлення та тренування за кордоном. Добре, що коли почалося повномасштабне вторгнення ми отримали підтримку від європейських країн та зараз можемо безплатно тренуватися в Німеччині або Австрії.
Вторгнення більше вплинуло на особисте життя. Моє рідне місто – Донецьк, під окупацією, друге рідне місто – Маріуполь – знищене. Багато моїх друзів виїхали, але все залишили в Маріуполі, є друзі, які загинули, є ті, хто зараз захищає нашу країну. Я все це пропускаю через себе, бо я така людина. Після Херсону я взагалі не можу дивитись розважальний контент. Зараз намагаюсь читати книжки та дивитись розвивальні відео.
А ще взагалі не можу чути російську мову, коли хтось говорить на ній в Європі дуже розлючуюсь. Я навіть не можу підібрати слова, щоб назвати те, що зараз відбувається в Україні. Це справжній геноцид.
Але гидко, що в цей страшний для України час залишилися люди, які досі хочуть жити в Росії, що є корупціонери, які безкарно збивають військового на блокпосту, корумповані судді, чиновники, які їздять по Києву на Ферарі та відпочивають в Монако та Ніцці. Про це навіть у Європі знають та обговорюють, мовляв, чого ми допомагаємо українцям, а там коїться хтозна-що. Навіть в моєму оточенні, а воно в мене дуже просте, каже що так воно і є. Насправді ще ж ніколи не було, щоб усі українці в один голос сказали: “Оце в нас люди у Верховній Раді, оце молодці!”. Але я вірю в справжніх простих українців, вірю, що врешті-решт ми побудуємо нову країну з вихованими свідомими людьми.
Думаєте, вдасться створити таку Україну?
Я вірю в себе, тому вважаю, що якщо буду робити добрі справи як справжній українець, навколо мене будуть такі ж люди і їх кількість буде збільшуватись.
Зараз, коли я читаю деякі коментарі у фейсбуці, не розумію звідки в українців стільки ненависті. Цікаво, що у людей є час все це писати. В цих коментарях я бачу дуже багато образи на життя, а це погано. На жаль те тече у венах наших людей, не у всіх, але я це часто бачу. А чим тоді ми відрізняємось від русні, яка теж лає один одного? Нам треба об’єднуватись. У моєму оточенні дуже круті люди, і я вірю що в нас такою стане вся країна. Якщо ми не зможемо, України не буде, вона буде тоді лише як територія.
Де вас застало повномасштабне вторгнення та які були ваші перші дії?
Я був в Києві, орендував там квартиру. Прокинувся від сирени, в той момент згадав фільми про Другу світову війну. Питаю свою дівчину: “Що війна почалась?”. Вона каже:”Та ні!”. Заходимо в інтернет, бачимо новини про те, що Росія напала на Україну, не міг в це повірити, адже вважав, що після подій 2014 року ми будемо тільки повертати власні території. 9 березня в мене мали бути тренувальні збори в Німеччині, а через декілька місяців змагання, перед ними я вирішив поїхати до брата в село під Білою Церквою.
Це було в кінці лютого, і ось мені телефонує власник квартири. Заходив здалеку, казав: “Для мене це бізнес, я весь в кредитах”. Зрештою, сказав, щоб або я платив, або щось вирішував.
Я відповів, що скоро поїду на збори, попросив взяти завдаток як суму за наступний місяць, якщо в середині березня я зателефоную і скажу, що не повертаюся до України з Німеччини, то все. Він каже, що так не робиться. Я зрозумів, що він хоче, аби я зібрав речі та виїхав. Сказав йому, що не зможу забрати відразу все. Згодом мої знайомі приїхали за рештою речей. А він поміняв замок, хоч і не мав права цього робити. Потім сказав, що вони можуть приїхати, його товариш їх зустріне, відкриє двері й вони заберуть все. А коли вони приїхали, то той товариш просто приносить кілька пакетів, в яких багато чого немає, і каже: «Це все, розберемося після війни». А коли питали про решту, то сказав: «Нехай взагалі доведе, що то його речі». А там дипломи були, медалі.
В Німеччині я дуже переживав і з цього приводу, і взагалі через те, що в країні війна, навіть вагу набрав. Але продовжував тренуватись.
Якось змінилася підготовка до змагань під час повномасштабного вторгнення?
Звичайно, тому що немає повноцінного відновлення. Зараз я вдячний вже за те, що можу безплатно тренуватися у Німеччині. Складніше стала ситуація і з фінансування, буває так, що бачу в магазині якесь екіпірування, але не можу дозволити себе купити, а це вже обмеження спортивної свободи. Але все одно є підтримка і від Федерації, і від Управління фізкультури та спорту ДонОДА.
Є й багато факторів які заважають морально. Я дуже болюче сприймаю всі новини про війну в Україні. Я хочу повернутися додому, але не знаю куди. Донецьк під окупацією, Маріуполя немає. Але я дуже щасливий, що можу тренуватися, виборювати медалі, підіймати стяг України.
Скільки ви вже тренуєте інших спортсменів?
Я не є офіційним тренером. Але тренер за освітою, тому завжди готовий дати пораду, щось підказати, підготовити план тренувань. Хтось погоджується з ним і тренується, хтось робить щось своє.
Нещодавно як чемпіона світу та Європи мене запросили в Сингапур. Там дуже активно розвивають скелелазіння і мене попросили, щоб я поділився зі спортсменами досвідом. Продовжуємо ми тренуватися ще й з німецькою збірною, я за це гроші не отримую, вони просто дивляться як тренуюсь я, я даю їм поради. Також допомагаю українській спортсменці Ксенії Захаровій з тренуваннями, а моя дівчина – з програмою харчування.
Є спортсмени, які звертаються, і коли в мене є час, я з задоволенням їм допомагаю, були навіть випадки, коли тренував за бартером.
Чи довелось вам чимось жертвувати на шляху спортсмена?
Жертвувати – це досить серйозне слово. Стосовно спорту, вважаю, не дуже доречне. Здоров’ям – так, можна сказати, що жертвував. Я досі можу виборювати перемогу на змаганнях, але для себе вирішив, що буду проходити регулярні обстеження. І якщо якісь проблеми з’являються одразу ними займатись.
Але спорт – це мій свідомий вибір. Були часи коли я дуже сильно себе вимотував та не встигав відновлюватися. Звичайно, зараз вважаю, що це неправильно. Я прочитав багато літератури, дізнався, як треба будувати тренування та зрозумів, що помилки в мене були. Молоді ж ми тоді були, але справжні козаки!
Зараз я не хочу тягнути за собою минуле. Я і так дуже довго його тягнув: Донецьк 2014, всіх цих ватників, які жили зі мною на одній вулиці, а потім зрадили Україну, інститутських відмінників, які залишилися в окупованому місті, хоча мали можливість виїхати, або пішли воювати в армію т.зв. ДНР. Я розумію людей похилого віку, але молодих людей, які залишились під окупацією не розумію зовсім.
Яким ви пам’ятаєте початок війни на Донбасі?
Пам’ятаю, як літали російські винищувачі, проукраїнські мітинги, та людей, які розганяли його та били учасників. Пам’ятаю, як люди виходили на вулиці з українським стягом та проплачені банди, які називали їх фашистами. Було таке, що ми малювали прапори на стінах. Багато хто думав, що це жарти чи чекав на Росію. Взагалі багато чого пам’ятаю, але згадувати цей жах не хочеться.
Ви колись стикались з негативним ставленням до себе через те, що ви з Донецька?
Авжеж, таке було. Коли я переїхав в Одесу у 2014, мої нові знайомі питали: “А як там в Донецьку?”. Я їм розповідав як окупанти захопили Донеччину. Все від щирого серця. А вони у відповідь: “А, бананова республіка!”. Вони щось ще запитували, а я бачив, що їм байдуже. Для них головне, що в Одесі все супер. Було й таке що й бидлом називали, й ватником. А коли я перейшов на рідну мову казали: “А що це ти в Одесі на українській балакаєш?”. Навіть місцевих чиновників це бісило.
Труднощі були ще з орендою квартири, тому що коли бачили донецьку прописку просили за неї у два рази більше, плюс перший та останній місяць. Сума виходила під 40 тисяч гривень, звідки вона в мене? А мені відповідали: “Це твої проблеми. Якщо щось не влаштовує їдь у свій Донецьк”. Багато людей з нашої області пройшли такі випробування.
Хоча були й люди, які захоплюються і продовжують захоплюватися донецькими. Та й взагалі на моєму життєвому шляху зустрічаються класні люди. Тепер я остаточно знаю якими мають бути люди та хто справжні українці.
Коли ви вирішили остаточно перейти на українську мову?
Вже з 2020 я повністю давав інтерв’ю українською й переходив в побуті. Остаточно я став говорити після початку повномасштабного вторгнення. Не буду лукавити, коли я починаю нервувати я можу деякі слова говорити російською, але навіть коли я розумію, що можу помилитись краще скажу суржиком, ніж мовою ворога. Мова – це моя ідентифікація як українця.
Розкажіть трохи про Європейські ігри: що це за змагання та як ви туди потрапили?
Потрапив, як чемпіон Європи, маючи ліцензію. Все в спорті просто: посідаєш відповідне місце у рейтинговому списку та їдеш на змагання. У минулому році я виборов ліцензію та зараз беру участь в Європейських іграх.
Змагання нагадують Олімпійські ігри. Ми живемо в спортивному містечку, готуємось, ходимо в їдальню. Отриали дуже красиву форму від Національного олімпійського комітету. Вважаю, що українська збірна на змаганнях виглядає гідно і за зовнішнім виглядом, і за фізичною підготовкою.
А ще тут дуже серйозний пропуск, перевіряє поліція та охорона, але все це зрозуміло, щоб не було провокацій.
А взагалі як проходить ваш звичайний день?
По різному. Багато залежить від того скільки та які в мене заплановані тренування. Встаю зранку, йду на пробіжку, приймаю холодний душ, снідаю, потім ранкове тренування, відпочинок. В цей час я можу почитати книжку або повчити іноземну мову. Ввечері друге тренування та потім відпочинок, намагаюся в цей час теж робити щось для свого саморозвитку, якщо не дуже виснажений можу прогулятися. В неділю, якщо є можливість їду на природу. Дуже полюбляю українську та європейську природу.
Коли проходять змагання є можливість подорожувати, знайомитись з новими людьми, дізнаватися багато нового для себе. Життя в мене взагалі цікаве, але є, звичайно, рутина, коли в ньому присутні тільки тренування.
Ви дотримуєтесь особливого графіка харчування?
Так, я не п’ю газовані напої та не їм солодощі. П’ю воду, їм багато вуглеводів. Жири тільки на сніданок, наприклад, яйця. На обід гречку чи макарони, увечері салат чи авокадо. Замість солодощів – фрукти. Зараз я скидаю вагу, тому намагаюся пити менше кави, хоч дуже її люблю. П’ю багато води, їм яблука чи лохину. Ну і їм маленькими порціями. У період активних тренувань, по суті, потрібно вставати із-за столу голодним. Тобто, з одного боку, насичення відчуваю, але розумію, що міг би з’їсти ще. Скелелазіння такий вид спорту, в якому потрібно бути легким.
Які у вас плани на майбутнє?
Готуюсь до чемпіонату світу, який відбудеться в серпні у Швейцарії, чемпіонату Європи в Італії, якщо він буде потрібен як кваліфікаційний. А далі вже Олімпійські ігри. Це щодо спорту. А взагалі плани допомагати військовим, друзям, які зараз на фронті.
