Жінка на війні у свідомості багатьох все ще виклик. Якщо вважати це іспитом, то героїня нашого інтерв’ю – офіцерка 241 бригади Сил ТрО, уродженка Краматорська Ольга Бігар його успішно здала. Енергійна та смілива дівчина ламає гендерні стереотипи та власним прикладом доводить, що немає нічого неможливого для українських жінок, воюючи пліч-о-пліч із чоловіками.
У 2014, на початку російської агресії на Донбасі дівчина переїхала до Києва і там вирішила зосередитись на вивченні права. За рік до повномасштабного вторгнення вона вступила в аспірантуру і почала писати дисертацію. Її мрією було розробити свій законопроект щодо реформування податкової системи.
“До складу Збройних сил України я пішла добровільно. Моя сім’я розуміла, до чого все йде, тому рішення йти до військкомату ми навіть не обговорювали. Коли почалось російське вторгнення я, мій молодший брат та мати відразу вирішили, що потрібні країні. Коли 24 лютого 2022 в країні пролунали перші вибухи, більш надійного місця ніж військомат, на мій погляд, не було. Коли ми прийшли до військомату, побачили довжелезну чергу. Одразу зрозуміли: в перший день навряд чи вийде її відстояти. Але вже 25 лютого отримали направлення”, – згадує Ольга.
Коли активні бойові дії почалися в Київській області, підрозділ, де проходила службу Ольга, давав відсіч противнику на ділянці від Вишгородської дамби до Гостомеля. У цьому напрямку підрозділ ТрО працював разом з 72 бригадою ЗСУ. Потім будо декілька місяців перерви. На початку осені підрозділ відправився в Бахмут.
“Для мене було за честь знову опинитись в регіоні звідки я родом. На той момент я вже отримала посаду командира стрілецького взводу. У підпорядкуванні в мене було близько 30 чоловік. В Бахмуті ми були чотири місяці і саме в цьому місті отримали справжній бойовий досвід. Було дуже важко дивитись на те, що сталося з містом. Ми приїхали у вересні, ще було тепло, світило сонечко, цвіли троянди, і при цьому місто було пусте. Хвилина, і навколо починають прилітати снаряди. Біжиш в укриття, там пил, бруд. На вулиці дуже гучно. А потім виходиш, і ніби нічого не було, знов сонечко та троянди. Хвилина, і вже палають будинки…”, – розповідає офіцерка.
Ольга зауважила, що робоча тактика ворога у місті така: вони використовують велику кількість низькокваліфікованої піхоти із числа або ув’язнених, або мобілізованих. Росіяни риють окопи і просто біжать на кулі. Вилазять із окопів, намагаються атакувати, далі їхні командири підтягують резерви, роблять ще одну спробу і так далі.
“Втрати у росіян величезні, але вони з ними не рахуються. Ув’язнені воюють як громадяни, а не як солдати. Тому їхні тіла із поля бою забирають за бажанням. Часто вони залишаються на нашій землі і просто гниють. Забігають до нас, вмирають і так по колу. Тіла падають один на одного, живі переступають через мертвих і лізуть на наші позиції знову. І так постійно. Навіть нашим хлопцям дуже важко на це дивитись. Картина, начебто наступає армія зомбі, тому їх орками і прозвали”, – розповідає Ольга.
Ольга зізнається, що керувати чоловіками їй легко.
“Всі розуміють, що це служба, а не просто група рандомно зібраних людей. Ми всі знаємо де знаходимось і що нам треба робити. Буває важко давати накази на наступальні, контрнаступальні дії в умовах, коли ти бачиш перевагу ворога і ти розумієш, що будь-які наступи — це важкі втрати, це ризик великої кількості поранень. Але ще важче не чути відповіді в рації від свого побратима”, – зауважує дівчина.
Каже, що завжди була патріоткою України, тому поки росіяни знаходяться на нашій землі, для Ольги це неприпустимо. І є найголовнішим мотивом рухатися далі, тому що дуже хочеться відновити історичну справедливість.
“У моєму підрозділі настрій дуже позитивний. Нещодавно, ми отримали нове бойове розпорядження і зараз працюємо на більш спокійному напрямку. І ось хлопці часто питають: “Коли назад?”. Я вважаю, що бойовий дух залежить від особистості командира та від злагодженості самого підрозділу. Там де вона є, люди завжди мотивовані, і завжди хочуть рухатись вперед. В нас будь яка депресія вирішується швидко: відстрилялися, повернулися, смачно поїли, поспівали під гітару, поспілкувалися, і вже на позитиві”, – ділиться Ольга.
Вона зауважує, що будь яка керівна посада в Збройних Силах передбачає знання права.
“Зараз у ЗСУ я почуваюсь добре, для мене служба народу України – напрямок пріоритетний. Тому і далі я хочу служити народу, а ось на якій посаді – покаже час. Я переконана, що звільнення України від загарбників – це лише початок: початок відбудови країни, проведення реформ. Але зараз моя місія захищати країну та виборювати довгоочікувану Перемогу”, – каже Ольга.
Фото з особистого архіву Ольги Бігар.
“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”
