Краматорського Діда Мороза вже давно впізнають і на блок-постах, і в гарячіших точках Донеччини. Миколай Саєнко з перших днів повномасштабного вторгнення намагається забезпечити жителів регіону найнеобхіднішим. Завдячуючи роботі його команди сотні дітей отримали допомогу.
Одразу спитаю, чому саме Дід Мороз? З одного боку логічний, а з іншого – досить незвичайний «позивний» для волонтера.
А ви просто подивіться на мене, і самі все зрозумієте. Вперше мене так назвав Денис із «Поруч» (зараз це «Відповідальні громадяни»). Ось, «прилипло».
Розкажіть про себе.
Мене звати Миколай, мені 50 років. Народився у Краматорську. Люблю це місто.
Де ви були 24 лютого, чим займалися? Чи було передчуття, що почнеться війна?
Про те, що війна почнеться, я знав задовго до цього. В цей момент був у Краматорську.
Коли і чому ви вирішили, що станете до лав волонтерів: ще у 2014 році чи тільки з початком повномасштабного вторгнення?
У 2014 році я мав цікаву та досить прибуткову роботу. Було, чим зайнятися, тож, волонтерство було мені не цікавим. А от у березні 2022 року прийшло розуміння, що відбувається. Надія, що ми швидко виженемо агресора, не справдилася. Масова паніка та втеча людей, які я спостерігав… Виїжджали усі, в першу чергу, бізнес та середній клас. Кидали все, окрім того, що можна було вивезти у звичайній автівці. Але все нематеріальне, духовна спадщина, залишалося тут. У першу чергу, мова йде про старше покоління – батьків тих, хто втікав. Я бачив, як розривалися родинні зв’язки. Також кидали тварин. При цьому багато хто вирішив залишатися. До прикладу, у п’ятиповерхівці біля «Альфи», куди влучило у травні, було повно людей. Коли я все це побачив, усвідомив, що треба щось робити. Але спочатку то не було волонтерською діяльністю у повному сенсі. Спочатку я допомагав людям вивозити автомобілі та речі. За гроші.
Що було найскладнішим у цей період?
Так звана «турбота держави». Десь день на третій після початку повномасштабного вторгнення з міста зникли «лексуси». Звісно, через паніку на трасах утворилися величезні черги. Пробки були до самого Павлограду. Не в останню чергу через величезну кількість перевірок на блок-постах, а також перекриття смуг. Я вважаю, що частина з цих пересторог були дещо занадто. Все це я побачив, коли виганяв з Краматорська першу машину. Взагалі я їх вигнав декілька. І на останній вантажівці мені запропонували попрацювати. Я вивозив бізнес з міста. А на зворотному шляху намагався привезти найнеобхідніше – ліки, продукти, якісь товари, які не можна було купити, бо багато магазинів зачинилися. Люди вже знали, що я привезу, і писали списки, давали гроші. Щоб ви розуміли, тільки в аптеках на безпечних територіях я витрачав 16-18 тисяч. Настільки критичною була потреба в ліках у Краматорську. І це з урахуванням, що «рейси» я робив один-два рази на тиждень.
Коли ви вперше усвідомили, що маєте займатися суто волонтерською діяльністю?
Я взагалі про це не замислювався. І довгий час саме поняття «волонтер» сприймав негативно. Ще у 2014 році машини з написом «ООН» або «ОБСЄ», а також написи «волонтер» мене дратували. На перший погляд, всі вони начебто роблять добру справу. Але фактично своїми діями підтримують війну. Є ті, хто все це розпочав, а багатьом волонтерам та місіям вигідно, щоб бойові дії та страждання людей тривали, бо в інакшому випадку вони залишаться без зарплатні. Це моя особиста думка, на яку я маю право, як людина.
Але наразі ви є повноцінним волонтером, головою громадської організації, маєте декілька посвідчень і навіть нагороджені медаллю «Волонтер України», офіційно співпрацюєте з різноманітними фондами, організаціями…
Ось так якось вийшло. Спочатку я перебував у статусі окремого волонтера, а потім вже обріс регаліями. Але ще до цього якось мій друг написав так званий «лист-попрошайку» у декілька фондів, де зокрема треба було перелічити, з ким він співпрацює. Так ось там йому на той момент відповіли, що Миколая – Діда Мороза – вони знають, а всі інші перелічені офіційно зареєстровані організації їм невідомі.
Так все-таки, як почався ваш шлях волонтера?
У певний момент мені довелося залишити комерційну діяльність і віддати автомобіль, яким я возив допомогу у Краматорськ. Я зрозумів, що не можу спинитися, бо на мене чекають люди. І придбав власний транспорт. На цей час в мене було дуже багато знайомих, на день я отримував понад 100 дзвінків. Кожного разу, повертаючись до Краматорська, я обов’язково зв’язувався з волонтерськими штабами, щоб повідомити свою локацію та дізнатися, який кому потрібен вантаж.
На той час дійсно існувала велика небезпека для тих, хто перевозить вантажі до Краматорська?
Насправді там було більше паніки, ніж небезпеки для життя. Складнощі полягали в дещо іншому. До прикладу, проходження блок-постів. Це зараз вже всі звикли, алгоритм доставлення налагодився. А тоді виникало багато непорозумінь між водіями і військовими. Багато хто не хотів перевозити вантажі саме через це. І саме звідти виникли штучно створений дефіцит та захмарні ціни, які ви досі можете бачити.
Яка ваша думка щодо «сухого закону» у Донецькій області?
А ви самі подумайте, чому у Харківській області, яка майже щоденно потерпає від обстрілів, нічого подібного немає? Чому у Дніпрі можна, а тут ні? З іншого боку, це вже зовсім смішно – всі ж розуміють, що якщо комусь щось треба, він це знайде. Кому вигідна така ситуація? Моя особиста думка – треба шукати, кому така ситуація вигідна.
Розкажіть, коли ви перестали бути самотнім Дідом Морозом і очолили ГО?
Йшов час, я розвивався, стала потреба в легалізації. Наразі в мене 15 активних дівчат-волонтерок. Є і «сплячі агенти». Це, до прикладу, перекладачі, які допомагають вести перемовини з іноземними фондами. У окремого волонтера немає таких можливостей, як у юридичної особи. Тому було прийняте рішення створити громадську організацію.
Кому саме ви допомагаєте?
Ми намагаємося допомогти абсолютно всім, але основний напрямок – діти. Як це вийшло. У Києві є ГО «Зграя». Якось вони запросили мене і передали дуже багато дитячого харчування та памперсів. Я приїхав до міста і почав шукати дітей. А у цієї групи товарів є суттєвий мінус – строки придатності. Виявилося, що переживати немає сенсу, бо дітей дуже багато. І майже кожна дитинка потребує допомоги.
А щодо людей похилого віку? Це теж незахищена категорія.
У якийсь час я вирішив, що не буду працювати з людьми похилого віку. Звісно, якщо така людина трапиться на шляху, в допомозі я не відмовлю, але зазвичай ми перенаправляємо їх до інших організацій. З перших днів війни частину отриманої гуманітарної допомоги я привозив в район, де живу, та віддавав, умовно кажучи, сусідам. Вони до цього звикли. В день, коли впала ракета, я повернувся з Кропивницького до Краматорська. І одразу прийняв рішення везти гуманітарну на Даманський – постраждалим жителям. Я заїхав до себе, «сусіди» побачили машину, і вже біжать, бо знають, що я щось привіз. Того разу я відмовив, намагаючись пояснити, що наразі ця допомога конче потрібна іншим. І коли я у відповідь почув «от комусь пощастило…», щось всередині обірвалося. Після того, як прилетіло в мою квартиру, я декілька місяців не міг туди зайти, бо боляче. Там нічого не залишилося. А тут кажуть, «пощастило». Це складно. До того ж тоді в мене виникло ще одне питання. Майже у кожного з цих людей є діти. Чому вони про них не піклуються? Саме тоді слово «волонтер» набуло для мене іншого значення. Волонтер – це доброволець, який допомагає за власним покликанням. Я сказав – я вам нічого не винен. Якщо є змога, я допомагаю. Немає – я не зобов’язаний.
Якими принципами ви керуєтесь?
Суть моєї діяльності – донести людям пацифістські настрої, щоб всі масово почали топити проти війни. Не повинні невинні діти страждати, ставати інвалідами, гинути. Якось у мене була ситуація. Зателефонувала завідувачка Київського інституту педіатрії та запропонувала передати велику партію дитячого харчування для допомоги нашому регіону. Там була дійсно дуже велика партія. І серед цього всього були баночки з написом «Люди – это не государство. Мы против этой войны!». Наскільки я зрозумів, вони приїхали десь з під москви. І цей випадок непоодинокий. Добрі люди є усюди. А мій основний принцип – я за життя. Якщо я бачу, що хтось поряд потребує допомоги, я не можу не допомогти.
Які види допомоги ви надаєте діткам?
Дуже різні. Зараз у Дніпрі є евакуйовані діти-аутисти. Вони вже підлітки, але потребують спеціальної дитячої літератури. Батьки звернулися з цим питанням саме до мене – Діда Мороза – бо знають, що я допомагав різним дітям по різних питаннях.
А ось на місці чомусь вирішити складно. В мене декілька проектів в різних містах. Є навіть в Курахово. Ми годуємо дітей, привозимо памперси, організовуємо поздоровлення на свята тощо. Все це, щоб зберегти найдорожче – наше майбутнє. Ми створили групи в Телеграм та Інстаграм, куди запросили всі відомі нам гуманітарні організації, які займаються допомогою діткам. Це треба для того, щоб мамам було зручно шукати саме те, що потрібно окремій дитині.
Що б ви порадили краматорцям, які все ще в місті? Залишатися або виїжджати?
Якщо виїжджати, треба запитати себе – куди саме? Люди, які мали ресурси, вже виїхали. Тут залишилися ті, кому або нікуди, або ні за що їхати. В мене є друзі, які займаються евакуацією, але масово це відбутися не може. Людей просто не має куди діти. Паніка спочатку була створена штучно. Це те, що заважає дуже сильно. Якби не вона, все б відбувалося організовано, з меншими травмами для окремої людини. Виїжджати чи ні, кожен повинен вирішити для себе самостійно. І у будь-якому випадку слід все добре зважити. Це наразі. Якщо ж ситуація стане критичною, треба вже дбати про безпеку свого життя. І звісно, захищати від найстрашнішого дітей.
Я знаю, що нещодавно ви евакуювали з Бахмуту тварин. Мова про корів. Розкажіть про цей випадок.
Перед Новим роком у Бахмуті я познайомився з жінкою. В неї донька 13 років. Я кажу, що треба виїжджати, бо невідомо, що може статися з дівчинкою у воєнний час. Вона не хотіла виїжджати через те, що не може кинути корів. І ми домовилися: вона вивозить дитину, а я допомагаю з тваринами. Десь зо два тижні потому прилетіло через будинок від них. Родина виїхала самостійно. Але жінка зателефонувала мені та попросила врятувати їхніх годувальниць. Тож довелося виконувати обіцянку.
Краматорську варто чекати долі Бахмута?
Поки що так. Але все може змінитися.
Щоб ви хотіли сказати нашим читачам?
Я повторю те, що казав у підвалі в Бахмуті. Я прошу кожного – допомагайте один одному. Забудьте всі образи. Забудьте про вчора. Живіть сьогоднішнім днем. Радійте кожній хвилині та обов’язково дбайте про тих, хто поряд. Від цього зараз залежить наше виживання. Якщо ми будемо піклуватися один про одного, ми виживемо. Конкретно краматорцям хочу сказати окремо. Люди, ви отримуєте гуманітарку. Ви розучилися працювати. Ви не хочете працювати. Це неприйнятно. Якщо так буде тривати, ми перетворимося на нікому не потрібне м’ясо. Ми станемо овочами, які будуть шинкувати, маринувати – робити з нами все, що заманеться. Гуманітарка – це не халява, не обов’язок когось утримувати вас. Хочеться, щоб ви зрозуміли, що піклуючись про ближнього, ти турбуєшся про себе. Отримуючи допомогу від когось… Не буває нічого безплатного. Найбільшої поваги наразі заслуговує людина, яка працює. Яка створює матеріальні цінності. Тож, працюйте та допомагайте тим, хто поряд, і все в нас вийде.
