Краматорка Аліса Молодченко втілює в собі силу та стійкість жінок Донеччини в умовах війни. Протягом свого професійного шляху Аліса не лише здобула досвід в психології, а й стала важливою ланкою в системі правопорядку, працюючи психологинею батальйону патрульної поліції в містах Краматорськ та Слов’янськ. Її унікальне поєднання психологічних знань і практичного досвіду робить її незамінним фахівцем у наданні кризової допомоги. Сьогодні Аліса активно підтримує постраждалих від війни, надаючи консультації. Вона також стала наставником з ментального здоров’я, працюючи з пораненими працівниками МВС. Її прагнення змінювати життя на краще через психологічну підтримку та лікування травм є прикладом того, як навіть у найскладніших умовах можна знайти сили для допомоги іншим.
Перемога дівчини в рамках обласного конкурсу «Жінка Донеччини-2024» у номінації «Турботливе серце» є яскравим свідченням самовідданості, мужності та професіоналізму Аліси, яка, попри всі труднощі, продовжує займатися своєю справою і допомагати тим, хто цього потребує.
Про вибір професії, трудові будні та участь у конкурсі “Жінка Донеччини” Аліса розповіла журналісту «Pro100Media».
Розкажіть, чому ви вирішили обрати для себе професію психолога?
Мені завжди подобалась гуманітарна сфера, до того ж я хотіла, щоб моя робота була пов’язана з людьми. Я навчалася в Донбаському державному педагогічному університеті в Слов’янську та після закінчення вишу пішла працювати в дитячий садок вихователем й психологом. З того часу всі мої посади тим чи іншим чином були пов’язані з психологією. Тому в іншій сфері я себе навіть не уявляю.
Як ви опинилися в лавах правоохоронних органів?
Коли я працювала практичним психологом в Управлінні з гуманітарних питань Краматорської міської ради, одним з напрямів моєї діяльності була робота з кривдниками та жертвами домашнього насильства. Разом з дільничими поліцейськими ми відвідували таких людей, вони проходили спеціальну програму. Я багато в той час спілкувалася з правоохоронцями.
У 2015 – 2016 році в Україні змінювалося законодавство. Почали приділяти більше уваги гендерній політиці та домашньому насильству, і мені хотілося бути більш дотичною до цього. Тому вирішила вступити до лав Патрульної поліції. Одразу хотіла бути психологинею, але на той час в Краматорську посада була зайнята. Тому три роки я пропрацювала інспекторкою, а пізніше стала психологинею.
Що зараз входить до ваших обов’язків?
Під час повномасштабного вторгнення обов’язки розширились. Якщо до великої війни я працювала з лише з поліцейськими, то зараз ще й з цивільним населенням. В Краматорську в евакуаційному пункті я працювала з людьми, яких наші хлопці привозили з різних населених пунктів Донеччини. Потім ми садили їх на евакуаційний потяг, який прямував у більш безпечні області України.
Я надаю громадянам першу базову психологічну допомогу. Часто їду на місце після ворожих прилетів, спілкуюся з постраждалими. Також працюю з пораненими колегами.
Як зараз зазвичай проходить ваш робочий день?
Кожен день різний. В умовах сьогодення на Донеччині неможливо щось планувати. Тому, наприклад, сьогодні я можу проводити консультації з поліцейськими, а завтра виїхати на місце влучання ворожої ракети, щоб надати там допомогу. Може бути спокійний день, коли ми проводимо різні заходи з дітьми: майстер-класи, ігрові вправи, творчу терапію, або консультації та бесіди з батьками. Багато таких заходів ми з колегами проводили на деокупованих територіях Донеччини у 2023 році з дітьми, які під час окупації не мали доступу до розваг.
Як вдається знайти підхід до постраждалих та евакуйованих з гарячих точок людей?
Багато чого залежить від власного ресурсу. Коли людина працює в допоміжній професії: психологом, поліцейським чи рятувальником, вона обов’язково повинна мати ресурс, щоб цю допомогу надавати. Я намагаюся себе стабілізувати, також працюю з психологом. Бо ніколи не підійду до людини, якщо в мене є проблема, розумію, що такому стані не зможу допомогти. Я розумію цих людей, бо й під окупацією була у 2014, й житло в мене пошкоджене. Тому й люди довірять мені, бо я все те ж саме переживала.
Чи змінився психологічний стан людей під час війни?
Звичайно, він взагалі кожен рік змінюється. Якщо у 2022 все було незрозуміло, у людей була апатія, то зараз на Донеччині майже всі адаптувались до воєнних реалій. Навіть, коли я після влучання ракети чи обстрілу приїжджаю на місце, бачу, що люди дуже стійкі та зібрані, знають, що їм робити.
А щодо домашнього насильства. Чи стало зараз таких випадків більше?
Зараз я конкретно з такими випадками не працюю, цим займаються окремі поліцейські, але нещодавно я була на конференції на цю тему і можу сказати, що під час війни в Україні дійсно збільшилась кількість випадків домашнього насильства. В нашому регіоні їх не так багато, бо значна кількість людей виїхала з Донеччини. Але в цілому ситуації, як й під час епідемії ковіду, коли люди знаходились довгий час один з одним вдома, бувають. А це для багатьох стрес, а у військових ще й посттравматичний стресовий розлад, бо вони багато страшних подій пережили. Все це загострює ситуації, які можуть провести до домашнього насильства.
Ви обіймаєте посаду наставника з ментального здоров’я. Що входить до ваших обов’язків?
Цю програму введено Міністерством внутрішніх справ України. В межах проєкту “Mental tutor” я працюю з поліцейськими Донеччини, які отримали поранення під час війни або були в полоні, а також з членами їхніх сімей. Пояснюю важливість відновлення ментальної рівноваги, розповідаю про фактори, які можуть впливати на стан психіки, навчаю стабілізації психоемоційного стану та технікам психічної самостійної допомоги. Так постраждалі можуть попереджати та контролювати раптові напади агресії, панічні атаки й інші симптоми наслідків травматичних подій.
А цивільні можуть самостійно звернутися до вас за допомогою?
Додатково – так. На волонтерських засадах я допомагаю. Довгу терапію проводити, звичайно, не можу, бо часу на це немає, але надати базову допомогу – без питань. Коли люди звертаються, я можу поділитися з ними контактами психотерапевтів та психологів, які зможуть довго працювати з людьми.
Що найтяжче та найприємніше у вашій роботі?
Найтяжче, коли я бачу дітей, що страждають від війни. Вони не мають цього бачити, але, на жаль… Ми багато разів приїздили на деокуповані території Донеччини та дивилися в дитячі очі. Ці очі бачили обстріли, тому на нас немов дивилися дорослі люди. Дуже прикро, що у наших дітей ворог забирає дитинство.
А найприємніше, коли люди дякують мені за роботу та підтримку. Деякі батьки, що вже евакуювалися зі своїми дітьми в більш безпечні регіони країни, розповідають мені, що користуються техніками зі стресостійкості, яким я їх навчила. Я дуже тішуся, що люди не просто мене послухали та забули, а навіть діляться, що вправи їм допомагають.
Чому ви вирішили взяти участь у конкурсі “Жінка Донеччини”?
Мене вмовили колеги. Вони мені запропонували ще торік, але мені здавалося, що я не зовсім гідна участі. Але в цьому році вони мені сказали: “Тобі це потрібно. Все в тебе вийде!”, і я вирішила подати заявку.
Отримана нагорода особисто для вас є певним показником?
Так. Я завжди кажу, що робота психолога не дуже помітна. Це ж не фізична робота і навіть не робота поліцейського чи рятувальника, яку видно. Моя робота – це робота словами, це підтримка, яка непомітна. Тому для мене важливо, що мою роботу оцінили. Отримана нагорода, можна сказати, додатковий ресурс, вона надала мені більше наснаги, щоб працювати далі.
Яким, на вашу думку, має бути професійний психолог?
Найголовніше – емпатичним. Також він має постійно розвиватися в професії та виховувати в собі професійні якості, бо, як ми бачимо, життя може принести багато змін. Тому треба постійно навчатися. В тому числі й у закордонних експертів, необхідний обмін досвідом. А якщо ми кажемо про практичного психолога, то він має постійно знаходитися у русі. Не сидіти лише в кабінеті, а бачити на власні очі проблеми та ситуації, з якими працює. Ще обов’язкові якості – людяність та толерантність.
Які ви маєте професійні плани?
Це в наш час досить складне питання, але я точно не збираюся закінчувати кар’єру психолога, в якій би системі я надалі не працювала. Це мені подобається, я бачу фідбек від людей. Тому вважаю, що я на своєму місці.
