З перших днів повномасштабного вторгнення журналіст Олександр Качура не залишився осторонь і доєднався до волонтерської діяльності. Разом з іншими небайдужими мешканцями Донецької області він ризикує власним життям, щоб доставити українським військовим усе необхідне, а також проводить збори коштів, які донатить на ЗСУ. Крім того Олександр продовжує вести інформаційну діяльність у соціальних мережах, виступає на міжнародних телевізійних каналах Про свою інформаційну боротьбу Олександр розповів журналісту “Pro100Media”.
Коли ти вирішив стати журналістом?
Я загорівся ідеєю стати журналістом ще під час навчання у школі. Це не було ідеєю фікс, але мені була цікава ця сфера. Але тоді попри те, що я читав багато літератури, припускався помилок під час написання. Пізніше записався в гурток юного кореспондента. Виходило писати в мене гарно, але коли наставник почав робити мені зауваження щодо граматичних помилок, я вирішив у майбутньому вступити у виш на філолога або журналіста, щоб краще опанувати мову.
У 2007 році я вступив на спеціальність українська філологія та отримав диплом викладача. Під час навчання у виші писав статті у місцеві газети “Донбас” та “Університетські вісті” та декілька інших, але після закінчення не став працювати за спеціальністю, а почав займатися бізнесом. Тоді мені здавалося, що це може принести набагато більше грошей, ніж викладання у школі чи написання статей.
У 2014, коли почалася війна на Донбасі, я почав робити репортажі в зоні бойових дій, куди їздив як волонтер. У 2015 році мої відео транслювалися на українському телеканалі ICTV. В той час я вже працював в пресслужбі ДСНС, а пізніше писав для видань “Східний фарватер”, “Східний варіант” та «Kramatorsk Post».
Під час повномасштабного вторгнення вирішив направити роботу на західну аудиторію та розповідати про ситуацію в Україні та російську агресію. Зараз, вважаю, вкрай важливо ділитися тим, що у нас відбувається з західними читачами та глядачами, щоб вони розуміли що діється в нашій країні. Коли спілкуюсь з людьми з Європейських країн та США досі бачу що у них дуже спотворений погляд на події в Україні та Донбасі та не у всіх є розуміння наскільки небезпечна російська агресія в центрі Європи. Це я вважаю своїм журналістським обов’язком: розповідати правду.
Над чим ти зараз працюєш?
Щодо книг сьогодні немає ніяких проєктів. А загалом світ побачили дві книги: “Шмаття війни. Крим” та “Шмаття війни. Донбас”, які я написав разом з угорською журналісткою Ільдіко Епер’єші. Першу книгу планую видати українською мовою, бо до цього вона виходила лише угорською та англійською.
А загалом зараз мене більше цікавлять зйомки документальних фільмів. Торік я зняв фільм “Пункт незламності — Бахмут”, прем’єра якого відбулась 14 березня в етері угорського телеканалу “ATV”. В ньому я показав справжнє життя міста, яке в той час потерпало від російських обстрілів.
Я був проти банальної назви, яку нібито придумали в Офісі Президента, “Фортеця Незламності” та таке інше, бо я часто був в Бахмуті по роботі та як волонтер і бачив, що місто тоді було одним великим пунктом незламності. Люди об’єднувались, чинили опір ворогу, допомагали військовим.
Також незабаром в Угорщині відбудеться прем’єра мого документального фільму “Богородичне 2”. Документалка, перша частина якої мала успіх серед глядачів, тому було вирішено зробити продовження.
Крім того, я працюю над великим міжнародним мультимедійним проєктом, який, сподіваюсь, через декілька місяців оцінять багато людей. Ми намагаємося робити його максимально об’єктивно, без пропаганди та вкидів і водночас цікавим, бо ми працюємо для людей.
Як журналістський досвід допомагає тобі зараз?
Він допомагає боротися з фейками на рівні підсвідомості. Я відразу бачу де правда, а де нам брешуть. Коли ти вмієш працювати з інформацією, легше бачити картину того, що відбувається. Я бачу як працює російська пропаганда, як намагаються працювати в Україні.
Слідкую за ситуацією в країні, спілкуюся з військовими, які розповідають як та що відбувається, а потім переглядаю виступи українських спікерів на youtube. Дивлюся й думаю: “Ви серйозно?”. Я часто про це пишу у соцмережах, бо багато з чим не згоден, тому намагаюся розповісти, що в нашій країні не так. Все не так гарно, як багато хто розповідає, але багато залежить від нас.
Нам не треба зачиняти очі та контролювати все. Не треба сліпо вірити та чекати офіційних заяв, бо з таким успіхом ми можемо перетворитися на маленьку Білорусію, а потім скотимося до рівня Росії. Мені дуже цього не хочеться. Я українець, я з самого початку повномасштабного вторгнення залишаюсь в Україні, я не ховаюсь від ворога, але я хочу, щоб в нашій державі був порядок. Я буду робити все, щоб в Україні був порядок і не було русні ні в інформаційному плані, ні у фізичному.
Які в тебе плани на майбутнє?
Планую працювати в Україні у сфері мультимедіа, хочу відкрити власний youtube-канал, де буду робити прямі трансляції.
Активно співпрацюю з угорськими опозиційними каналами, які виступають проти Росії та проти Орбана, бо вважаю що іноземна аудиторія дуже важлива для України. Якщо ми не будемо працювати з угорською аудиторію, рано чи пізно її захопить російська.
Також працюю з іншими європейськими та американськими каналами як локальний продюсер, пишу матеріали про війну. Працюю з іноземною аудиторією, бо те, що зараз відбувається з українською журналістикою, ці всі “Єдині марафони”, мені не подобаються.
Це не журналістика, на мій погляд, бо цим всім дистанційно керує Офіс президента. Тому там є цензура і розповідається те, що потрібно, а не правда. Я принципово не працюю зі “Єдиним марафоном” через це. З “Суспільним” – так. Зі всім іншим, що входить в Марафон, де розповідають якусь маячню про “плюс один день до Перемоги”, “незламну націю” та “шашлички” – ні. Це шароварщина.
Я взагалі проти темників та цензури у ЗМІ. Особливо проти таких темників, про які розповідали журналісти “Укрінформу”, які там працювали. Якщо ми дійсно хочемо в Європу, якщо ми хочемо об’єктивності та демократії, треба писати правду. Якщо хочемо стати на шлях Росії, то нас чекають темники, вказівки Офісу Президента та цензуровані новини. Все залежить від того як ми надалі плануємо жити. Особисто я хочу в Європу, я хочу в цивілізований світ, тому те, що я бачу в журналістиці, мене не влаштовує. Свобода слова не має порушуватись.
А у нас виходить, що на журналістів, які розслідують корупційні схеми полюють, щоб видати повістку або телефонують невідомі та погрожують. Про яку свободу ми можемо казати?
