У Краматорську, де кожен день приносить нові виклики, живе хлопець Денис Валюх, який обрав шлях надії. Навчаючись та займаючись волонтерством, він відкрив для себе світ фотографії, як спосіб висловити любов до рідної Донеччини. Денис разом із братом не лише допомагає тим, хто цього потребує, але й захоплює красою рідного краю, показуючи, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло.
Про студентські будні, волонтерство та захоплення фотографією Денис розповів журналісту “Pro100Media”.
Розкажи трохи про себе
Я навчаюся у Донбаському державному педагогічному університеті, отримую спеціальність вихователя та вчителя початкових класів. А взагалі я активний хлопець, намагаюся підтримувати цікаві ініціативи.
Чому обрав таку спеціальність для себе?
Ще під час навчання в школі мені подобалось організовувати різні заходи для учнів початкових класів. Я придумував конкурси, завдання, які подобались їм, намагався навчити малечу корисним речам. В майбутньому це переросло у свідомий вибір майбутньої професії, я не жалкую, що обрав педагогіку. Радий здобувати професію, яка дійсно мені подобається.
Як зараз відбувається навчальний процес в університеті?
Все дистанційно. Наш виш переміщений до міста Дніпро, а всі студенти розкидані по Україні. Тільки двоє людей з нашої групи залишилися на Донеччині, інші виїхали.
Чи вважаєш ти таку форму навчання ефективною?
Звісно, і студенти, і викладачі втомилися від дистанційного формату навчання, але альтернативи немає. Хотілося б зустрітися наживо, але маємо те, що маємо. Хочеться поспілкуватися віч-на-віч, а не через камери, але поки що так.
Як змінилося твоє життя під час повномасштабного вторгнення?
Не початку все було незрозуміло. Що робити? Як бути? Планів взагалі ніяких не було, жив одним днем, сьогодні все добре, завтра – подивимось. Навчалися ми тоді вже дистанційно, тому час від часу повертався до навчання. Саме в цей час я захопився фотографією, почав робити перші свої кадри. Зараз вдосконалюю свої вміння.
Як проходить зараз твій звичайний день?
Зранку дистанційно проходять навчальні пари в університеті. Потім займаюся домашніми чи особистими справами. Щотижня ми з братом займаємось невеликою волонтерською діяльністю: допомагаємо розвантажувати хліб для мешканців селищ, що біля Краматорська. Час від часу ми також намагаємося радувати наших Захисників, які знаходяться у місті: на свята привозимо їм подарунки. Так ми дякуємо Збройним Силам України за можливість жити.
Чи змінився, на твою думку, Краматорськ за час повномасштабного вторгнення?
Місто, звичайно, змінилося. Краматорськ хоч й частково зруйнований, але нескорений, він продовжує жити попри все, а жителі намагаються підтримувати місто в належному стані, тримати бойовий дух та робити все можливе, щоб тут було комфортно жити, попри тяжку ситуацію в області.
Мені дуже подобається, що комунальні служби все оперативно прибирають. Краматорськ зараз дуже чисте місто. Ось виходиш на вулицю, бачиш все це й розумієш, що життя триває. Мені дуже подобається гуляти міськими парками та скверами, але зараз не часто є час робити це.
Розкажи про свій волонтерський шлях. Чому вирішив зайнятися цим?
Спочатку так склалася ситуація, що потрібна була допомога. Нам з братом сподобалось це, ми з ним готові робити все, аби іншим було комфортно і люди почували себе потрібними.
Що саме ви робите?
Я майже похвилинно пам’ятаю 6 грудня 2023 року, це був день ЗСУ. Ми з братом вирішили за власні кошти придбати невеличкі подарунки та порадувати військових. Вони були в захваті, зізнавалися: не очікували, що їх хтось привітає. З того часу й почалась більш активна волонтерська діяльність. Також один раз на тиждень ми з братом допомагаємо розвантажувати хліб. Це, знову ж таки, була наша ініціатива. Спочатку це було під керівництвом інших волонтерів, зараз робимо це самі.
З якими викликами ти стикаєшся на волонтерському шляху?
Та начебто все в нас налагоджено та працює, тому якихось труднощів немає. Але хотілося б мати якісь розпізнавальні знаки, щоб люди розуміли, що ми дійсно волонтери, а не хлопчики, які просто ходять допомагати та, можливо, й заважати.
Як ти захопився фотографією?
У 2022 році я почав фотографувати для себе природу, красиві місця Краматорська. До того ж друзі, які виїхали, теж просили для них фотографувати, робити відеоекскурсії. В липні 2022 ми створили свою групу “DenTeam”, де почали публікувати медіароботи.
Що тобі найбільше подобається фотографувати?
У нас в Краматорську та біля нього дуже красиві місця, я надихаюся ними. Ми не кожен день виходимо фотографувати, але намагаємося робити це частіше. Слідкуємо. Помічаємо та фотографуємо все, що вражає. Нам подобається ділитися красою Краматорська з іншими. Люди вже знають, що ми фотографуємо, публікуємо, але буває, що люди ставляться до нас негативно. Але хоч ми й молоді, маємо документи, які підтверджують, що ми не просто так це робимо.
В чому проявляється негативне ставлення?
Деякі люди іноді сварять, що ми фотографуємо, знімаємо та публікуємо світлини. Але ми знаємо, що можна фотографувати під час війни, а що ні. На початку року ми оформили власні редакційні посвідчення, вони допомагають нам, коли стикаємось з негативом.
А взагалі які відгуки отримуєте?
Люди дивляться, підписуються на сторінку, це дуже приємно. Так ми розуміємо, що наша справа комусь цікава.
Всі наші світлини можна побачити за посиланнями:
Медіа-група у фейсбуці: fb.com/groups/imdenteam
Канал про фото у телеграмі: t.me/imdenteam
Канал про відео у ютюбі: youtube.com/@imdenteam
А ще ти займаєшся рукоділлям. Що саме робиш?
Я з 12 років займаюся бісероплетінням, вишивкою картин. На деякий час припиняв цим займатися, а ось нещодавно відновив роботу. Коли в мене з’явилося обладнання, я почав робити відео своїх поробок. Зараз намагаюся робити щось простеньке, що є в кожного вдома.
Які в тебе плани на цей рік?
Хочеться розширити аудиторію групи “DenTeam” та щоб всі справи, якими я займаюся приносили користь та допомагали. Планую, звичайно, навчатися, щоб в майбутньому вміти теж якісно навчати майбутнє покоління українців та розбудовувати Україну.
Яким, на твою думку, має бути національно-патріотичне виховання після Перемоги?
Нам треба буде розповідати про всіх, хто віддав своє життя за цю Перемогу, не маємо забути жодне ім’я. Звісно, не треба забувати й про державні символи та нашу культуру, робити цікаві заходи, до яких долучати якомога більше людей. Це може, наприклад, бути День вишиванки, що святкується у травні. Ми не маємо права також забувати й про наші традиції та обряди та зацікавлювати нові покоління.
Яким ти бачиш Краматорськ після Перемоги?
Квітучим. Хочеться, щоб місто розцвіло та до нього повернулися люди, щоб з’явилося більше робочих місць, а ми нарешті не чули сигнал повітряної тривоги та не було ворожих обстрілів. Хочеться видохнути та розбудовувати місто, жити мирним життям. А головне, щоб наші діти не знали, що таке війна.
