У 1962 році у газеті Краматорська опублікували оповідання Олега Плуталова “Я люблю тебе так…” Може здаватися, що ця історія про кохання, однак за антисталінські мотиви, які містив твір, письменника, ймовірно, не раз допитували. Що відомо про автора та у чому особливість його оповідання — розповідаємо далі.
Про це повідомляє “Вільне Радіо”.
Дізнатися більше про краматорського письменника та журналіста у контексті тогочасних культурних процесів на Донеччині Вільному радіо допомогла кандидатка історичних наук, доцентка кафедри вітчизняної та зарубіжної історії Горлівського інституту іноземних мов ДВНЗ “Донбаський державний педагогічний університет” Юлія Стуканова.
Про Олега Плуталова історикиня Юлія Стуканова розповідала на VII науково-практичній онлайн-конференції “Регіоналістика в цивілізаційному вимірі: напрями та перспективи поступу”, яка відбулась у жовтні.
Частина з інформації, опублікованої нами з її слів, з’являється у вільному доступі вперше. Цього місяця її викладуть у науковому збірнику “Грані історії” (зб. наук. праць, Дніпро, 2023. Вип. 5).
Історикиня: у 50-60-ті роки на Донеччині з’явилися молоді літератори з покоління так званих шістдесятників
Радянська політика на теренах України, каже історикиня, залишила свій слід у творчості письменників.
“Перед тим, як вести мову про 50-60-ті, період “відлиги”, про літературне шістдесятництво на Донеччині, варто зауважити, що на момент встановлення більшовицької влади наш край був провінцією у культурному плані. Були певні культурні осередки, але зародження професійних закладів пов’язане вже з 1920-30-ми роками та пізнішими часами. Тому зрозуміло, що багато чого закладалося вже в часи саме більшовицькі, радянські. І це вплинуло на специфіку культурних процесів. До речі, попри русифікованість великих індустріальних центрів, у 20-ті українізація на Донеччині відбулася. Славнозвісний журнал “Забой” однойменної літературної спілки (Бахмут) до репресій 1933-34 років був майже повністю україномовним виданням”, — пояснює Юлія Стуканова.
Період так званого “Розстріляного відродження” у 30-ті роки, додає вона, деформував розвиток літератури. “Свіжа” пам’ять про жахи сталінських репресій відіграла свою негативну роль у літературних процесах на Донеччині.
“У 50-60-ті роки загальноукраїнські тенденції лібералізації були меншими за масштабами, ніж в культурних столицях, однак вони були дуже помітні, якщо ми говоримо про динаміку змін в регіоні відносно самого себе. Так, якщо взяти літературний альманах “Літературний Донбас” (так став називатися “Забой”) за 1953-й рік та прогортати, то там ми зустрінемо у змісті оповідань скорботу за Сталіним, а також ще якийсь такий псевдофольклор, присвячений Леніну та Сталіну, буцімто створений народом, але насправді написаний від імені шахтарів і так далі”, — зазначає історикиня.
Та вже наступного року у номері альманаху “Літературний Донбас” з’являються твори, не позначені ідеологією, додає Юлія Стуканова.
“У них, навпаки, є щирість почуттів, психологізація. І ці тенденції наростають, їхній пік приходиться на першу половину 60-х, коли в рубриці для молодих “Литературные всходы” регулярно публікуються поезії та мала проза шістдесятників, молодих письменників. Назву лише кілька імен: поезії Василя Стуса, Олега Орача, Галини Гордасевич”, — зауважує співрозмовниця.
Родом із Росії, майже все життя жив у Краматорську: що відомо про письменника з “неправильною” біографією Олега Плуталова
У 1962 році, у період “хрущовської відлиги”, у газеті “Краматорська правда” опублікували оповідання “Я люблю тебе так…”. Його автором був Олег Плуталов. За походженням він був росіянин, та ще у підлітковому віці разом із мамою переїхав з Рязані до Краматорська.
“У Олега Плуталова була, з точки зору більшовицької ідеології, “неправильна” біографія. Його батько був дворянином, за освітою військовим офіцером. І хоча у роки громадянської війни він перейшов на бік Червоної армії, у 30-ті він був заарештований і розстріляний. Фактично ні за що, сфабриковані обвинувачення тоді були поширеною практикою. Мати також невдовзі була заарештована (Олегу не було й двох років) і відсиділа, у 44-му вийшла. Однак були якісь проблеми знов наприкінці 40-х, через що вони втекли у Краматорськ. У 56-му, коли почалися політичні реабілітації, зняли з обох батьків обвинувачення”, — каже історикиня.
“Але незабаром пішла хвиля “другого саджання”. Сім’я практично втекла. Прихистила їх у Краматорську родина лікарів Гурарій, які в евакуації кілька років жили у них у рязанському будинку”, — так описують переїзд Плуталова у краєзнавчому нарисі.
У 1950-ті роки Плуталов здобув освіту за спеціальністю “Промислове і цивільне будівництво” у Краматорському машинобудівельному технікумі. Та за фахом попрацював недовго.
“Почав займатися журналістикою, паралельно літературною творчістю, відвідував місцеве літературне об’єднання, яке очолював поет, член Спілки радянських письменників України Микола Рибалко. І Микола Рибалко його дуже виокремлював, судячи з матеріалів його біографії”, — говорить Юлія Стуканова.
З кінця 1950-х до середини 1960-х років Плуталов обіймав посаду літературного працівника в газеті “Машиностроитель” при Старокраматорському машинобудівному заводі, потім — відповідального секретаря місцевої “Строительной газеты”, а згодом працював у “Краматорській правді”.
Від 1958 року молодий письменник був членом Спілки журналістів СРСР.
“Судячи з фото, де поряд з Олегом Плуталовим молода жінка та маленький хлопчик, я зробила висновок, що він був одружений і мав сина. У мене склалося враження з публікацій, присвячених його біографії, що у Краматорську, у вузьких колах, він відомий передусім саме як журналіст. Помер [у листопаді 1997 року] у Краматорську”, — додає співрозмовниця.
Жага свободи від радянського контролю над особистістю та тема безкарності злочинів сталінських часів: у чому особливість оповідання Олега Плуталова
На момент публікації “Я люблю тебе так…” Олегу Плуталову було 26 років. Оповідання написане російською мовою та складається з шести частин, які побудовані здебільшого на діалогах. На початку автор знайомить нас із дівчиною та хлопцем, між якими виникає кохання.
“Випадкова зустріч колишніх однокласників. Вона студентка, а він муляр. Кохання розвивається дуже швидко, вже на другому побаченні він їй освідчується. Далі йде натяк на те, що у героїв відбувся інтимний момент, і вони обговорюють: як добре, що ми разом, але у нас у паспорті немає штампа. Це такий певний протест героїв. Тобто маніфест про те, що держава не контролює хоча б наші відносини, це тільки наша особиста справа. Бо тоталітарна держава прагне керувати всіма сферами життя людини, в тому числі і приватною”, — зауважує Юлія Стуканова.
Додати в оповідання сцену, що натякає на інтимну близькість, каже історикиня, — теж сміливий крок Плуталова. А в одній із частин вона вбачає й автобіографічність.
“Коли в оповіданні наречена разом зі своїм батьком, полковником, чекають на прихід її коханого, (оскільки має відбутися перше знайомство з батьком) для читача дещо несподівано з’являються подробиці дитинства героя: ми дізнаємося, що його батько — також полковник, однак розстріляний в 37-му. І от, коли герой приходить в дім коханої і бачить її батька, він впізнає у ньому НКВС-ника, який робив обшуки та, ймовірно, заарештовував його батька. З оповідання до кінця не зрозуміло: чи це саме той, хто засудив його батька, чи лише один із тих, хто вчиняв подібні злочини, тобто збірний образ. Батька ж самого Плуталова розстріляли в 37-му, як і батька героя оповідання. Цей твір явно має автобіографічні моменти”, — ділиться Юлія Стуканова.
Головний герой, продовжує історикиня, висловлює звинувачення батьку нареченої та засуджує його дії у минулому.
“А далі він закидає йому й інші злочини отаких, цитую, “красномордих” полковників, свідками яких він був, однак до яких направду не був причетний батько його обраниці”, — додає співрозмовниця.
“Влада прагнула всю провину за злочини сталінізму покласти на очільника держави та кількох його прибічників, при цьому не зачіпати ані основ системи, ані усіх співучасників репресій. У творі Олега Плуталова постає “низовий” співучасник злочинів, убивця як один з великої кількості таких людей, які продовжують жити в суспільстві й не зазнали покарання”, — так історикиня пояснює, за що у ті роки критикували оповідання Олега Плуталова.
Також у своєму творі краматорський письменник і журналіст проводить паралелі між представниками радянських і німецьких нацистських спецслужб. У такий спосіб автор наводить читача на думку про спільну злочинну природу радянського та німецького тоталітарних режимів.
“Це не проговорено, але ми розуміємо, що головний герой, висловивши батькові героїні все, що було на душі, йде, та раптом чує крик. Незрозуміло, чи то це, наприклад, серцевий напад, і її батько помер, чи він вчинив самогубство, але [хлопець] повертається у квартиру. Його кохана — донька злочинця, але вони прощають одне одного і свою ще не народжену дитину. Бо діти не винні в тому, що виростали у такому суспільстві, навіть якщо вони нащадки злочинців. Кінець оптимістичний, героїня каже: “Встає сонце”, а герой вторить: “Сонце встає”. Тобто, надія на новий день, нове життя, гуманістичне майбутнє”, — переповідає Юлія Стуканова.
Наслідки крамольності оповідання для Олега Плуталова
Після публікації оповідання “Я люблю тебе так…” партійні чиновники звинувачували Олега Плуталова у відступі від “правди соціалістичного реалізму”. За низкою аспектів, пояснює історикиня, твір суперечив радянській ідеології.
“У контексті доби цей твір мав яскраво виражену антисталінську, антирепресивну, антиколективістську спрямованість. Я так розумію, що в Плуталова були розмови з КДБ, з обкомом чи райкомом партії. У КДБ його викликали кожен день упродовж місяця, він мав серйозні проблеми. Не знаємо достовірно, чи це правда, чи байки, але йому хтось з редакції газети, у якій він тоді працював, порадив вступити у партію. Щоб він показав свою “лояльність”, і йому дали спокій”, — розповідає Юлія Стуканова.
Плуталов продовжив працювати у краматорській газеті, але згодом почав також публікувати свої твори.
“У 60-ті виходили його фейлетони, які, схоже, були популярними у читачів “Краматорської правди”, та писав також вистави для театру “Данко”. Мене зацікавив саме цей твір через те, що це один із творів 60-тих нашого краю. Критикували його тоді передусім за цю антисталінську ідею. Тому що в цьому оповіданні він виходить за межі офіційно дозволеної десталінізації”, — каже співрозмовниця.
“Демократичні паростки” на Донеччині
Українські митці, яких потім називатимуть шістдесятниками, підсумовує історикиня, теж зробили свій внесок у те, аби радянська авторитарна система перестала існувати. Фахівчиня проводить паралель і з нашим часом.
“Шістдесятники закладали своєю творчістю демократичні цінності. Ще у ті роки вони заклали ті демократичні паростки, орієнтири, які й далі десятки років проростали на Донеччині. Але були забиті жорстоко у 2014-му році за допомогою зброї, сили”, — зазначає співрозмовниця.
Юлія Стуканова додає: приклад цього покоління показує, що навіть після страшних репресій 30-х і повоєнних років з’явилося молоде свідоме покоління, яке протистояло системі.
“Це оптимістична перспектива щодо того, що (попри пропаганду та відсутність механізмів правової держави) в середовищі молоді, яка зараз змушена жити та зростати на окупованій [Росією] території, проросте генерація тих, хто становитиме опозицію окупаційній владі”, — каже історикиня.
