24 лютого Ольга Юрасова прокинулась у Краматорську від вибухів. Тоді жінка зрозуміла, що війна прийшла знову. Знову, адже ще в 2014 році місто протягом декількох місяців перебувало під російською окупацією. Маючи попередній досвід, вона з сином вирішила негайно виїжджати в безпечне місто. Спочатку сім’я опинилася в Польщі, а потім повернулася до України та зараз мешкає у Дніпрі.
Ольга любить Краматорськ і переконана, що неодмінно повернеться додому, але зробить це тільки на вільній українській землі. Тому зараз активно допомагає переселенцям та жителям рідного міста.
Розкажіть, яким ви запам’ятали початок повномасштабного вторгнення?
Я прокинулася, почула вибухи і зрозуміла: те про що попереджали вже багато років почалося. Я відразу почала збирати речі, тому що моя дитина потребувала термінової евакуації. Синові 12 років, у нього низькофункціональний аутизм. У 2014 році, коли почалася війна, йому було тільки 4 роки. Тоді мені довелося виїхати з Краматорська, щоб ґарантувати йому безпеку. Ситуація повторилася і у лютому 2022 року. Головне на той час для мене було надати дитині безпечне середовище, йому важко витримувати гучні звуки, а будь-яке порушення його розкладу життя призводить до зривів. Тож вже ввечері 24 лютого ми залишили свій дім, вирушивши в нікуди.
Якою була для вас евакуація?
Спочатку ми дісталися Вінниці, вирішили перечекати, подивитися, що буде далі, але вже за два дні стало зрозуміло, що в Україні немає безпечних територій, уже тоді по всій країні були прильоти. Тому ми вирішили евакуюватись за кордон, знайшли спеціальний транспорт для батьків з дітьми.
Добре пам’ятаю кошмар перетину кордону з Польщею. Ми переходили 12 годин пішки, але коли йдеться про життя твоєї дитини, ти просто йдеш вперед, незважаючи на обставини та втому.
У Польщі нас зустріли та поселили до сім’ї. Це добрі люди, яким я дуже вдячна за те, що нас прихистили на декілька місяців. Я досі з ними листуюсь і зберігаю дружні стосунки.
Але згодом я вирішила, що нам треба повернутися. Розуміла, що війна в Україні надовго. Мій попередній досвід і розуміння того, що багато сімей потребують допомоги в Україні, спонукали мене до цього рішення. До того ж, я не бачила для себе можливостей для подальшого розвитку. Так, за кордоном можна жити, але жодної кваліфікованої роботи там не знайдеш. Шанси на самореалізацію та повноцінну кар’єру невеликі, я б сказала, майже нульові.
На той час в Україні активізувалася робота різних міжнародних організацій, яким потрібні були люди, які розбираються в ситуації і розуміють що відбувається і куди потрібно направити сили, де потрібна допомога. Так я стала частиною команди Всесвітньої продовольчої програми World Food Programme.
Розкажіть як ви опинилися у World Food Programm?
Нічого складного, побачила оголошення, подала заявку. Насправді зараз для українців відкрито багато вакансій у різних міжнародних організаціях. Але, звичайно, для роботи знадобиться знання іноземної мови, це обов’язкова умова.
Зараз я спеціаліст із підтримки операцій відділу безпеки та інформаційний менеджер. На жаль, з низки зрозумілих причин розкрити подробиці нашої роботи не можу, лише зазначу, що ми допомагаємо людям, які проживають у східній частині України.
Під час життя в Польщі вам кинулося в око щось, чого немає в Україні?
В Україні набагато простіше оформити довідку, взяти лікарняний або взагалі потрапити на прийом до лікаря. Загалом усі бюрократичні моменти в Польщі тяжчі.
У Дніпрі сприятлива обстановка для життя з дитиною, до якої потрібен спеціальний підхід?
Так, але через те, що в місті часто повітряна тривога, всі заняття проходять онлайн. Хочеться звичайно, щоб була соціалізація, але поки що я шукаю варіанти для цього.
Після евакуації ви приїжджали в Краматорськ?
Я не була в місті з 25 лютого, лише на пару годин приїхала влітку, аби вивезти деякі речі – це все, що змогла собі дозволити. На той час багато хто вивернувся в Краматорськ, незважаючи на те, що ворожі обстріли там були постійними. У вимушених переселенців просто скінчилися гроші на оренду житла та харчування. Я йшла вулицею і бачила як на вулиці грають діти під завивання сирен. Це страшне та страшне видовище.
Більшість магазинів було закрито, а ті, що працювали, ставили просто величезні ціни. Бензин знайти було практично неможливо, діяв «сухий закон». У місті були зупинені всі забудови, заморожені багатомільйонні проекти, в які вже було вкладено чимало коштів. Хоча незрозуміло, навіщо було їх починати, якщо ще за рік знали про напад. На той момент відчуття міста, що динамічно розвивається, як це було до початку повномасштабного вторгнення в мене зникло.
Які у вас плани на майбутнє?
Нині планувати щось взагалі неможливо. Поки що я посилено працюю і як буде далі – залежить від ситуації в країні. Я хочу залишитися в Україні і надалі допомагати нашим мешканцям. У Краматорськ повернутися після Перемоги хочеться, але все залежить також від наявності там роботи.
