Багато років кремлівська пропаганда через засоби масової інформації розповідає мешканцям власної країни та всьому світу про Україну – державу, яка, на їх думку, “не відбулася”, “не існувала до 1991 року”, “не має своєї власної історії” тощо. Пише, що сучасні Донеччина та Луганщина взагалі – це “територія історичної Росії”, а тому керівництво країни бере не себе місію щодо “захисту” їх населення від “неонацистів”. Звичайно, ця позиція пов’язана з необхідністю виправдовувати в очах росіян збройне втручання на територію іншої країни, але ж багато людей у всьому світі досі в це вірять.
Сьогодні журналісти “Pro100Media” розказують про основні міфи росіян про історію та розвиток українського Донбасу, які з самого початку агресії Росії проти України були серед головних тем російської пропаганди.
12 липня 2021 була опублікована стаття російського президента Володимира Путіна «Про історичну єдність росіян та українців», де диктатор, який на той час вже активно готувався до нападу на нашу країну, вивалив суміш історичних міфів та брехні про Донбас. Згідно з ним
Донеччина та Луганщина – споконвічно російські, незаконно передані Україні регіони
Насправді термін Донбас виник у XIX столітті, а територію нашого краю заселяли ще за доби палеоліту. До речі, пам’ятки того часу досі знаходять у багатьох місцях на Донеччині та Луганщині. Територію також заселяли скіфи та сармати. У Донецькому музеї досі бережуть скульптуру кам’яного Скіфа. Пізніше створили державу готи, згодом прийшли гуни. Тому наші землі ніколи не були пусткою.
Але російські підручники з історії та навіть російська Вікіпедія починає згадувати про Донецьку область тільки з XI століття у контексті Половецької землі.
Привабливості краю додавали й торговельні шляхи. Наприклад, Муравський шлях на Крим та Потайний Водний, який пролягав річками у море. Нинішня Донеччина також належала до Кальміуської паланки, яка є адміністративною одиницею козацької держави Військо Запорозьке Низове. Центром Кальміуської козацької паланки була фортеця Домаха над Азовським морем, нинішній Маріуполь. Також нинішній Луганськ – це козацький хутір Вергунівка, а Слов’янськ козацький форт Тор.
Появу запорізьких хуторів в Донецьких степах відносять до часу, коли відбувалися Азовський й Астраханський походи запорожців у 1559-1570 роках. Це період російсько-турецьких воєн. Після повернення додому, багато козаків знайшли тут місце для життя.
Також російська пропаганда запевняє, що землі Донбасу у XX столітті були заселені росіянами. Так, дійсно після Голодомору 1932-1933 та Другої Світової війни схід України, і перш за все села, був практично порожній.
Тому на Донбас почали переселяти людей з інших областей України, зокрема з Полісся, яке майже не постраждало від голоду. Звичайно переїжджали в наш регіон і з центральних регіонів Росії – Бєлгородської та Воронезької областей, а також з Білорусі, але архівні документи доводять, що переважна більшість переселених на Донбас були вихідцями з інших регіонів України. Так, в 1948 році 72% всіх прибулих до Ворошиловградської (Луганської) області були жителями інших областей УРСР, 17,6% — Росії. У 1950 — пропорція становила 67,9% до 27,5%, з інших республік — не більше 5%.
Щодо російськомовності. У регіоні більшість вільно володіє українською і російською, й багато хто переходить з однієї мови на іншу, залежно від обговорюваної теми, тому поняття україномовних та російськомовних теж досить розмите. Але слід зауважити, що на початку повномасштабного вторгнення значна кількість мешканців Донеччини та Луганщини перейшла на українську мову.
Цікавий факт. Перепис населення Російської імперії в Катеринославській губернії, що включала більшість сучасного Донбасу показав, що 68,9% жителів Донбасу розмовляли у 1897 році українською мовою. Російською розмовляли всього 17,3% місцевих жителів. Крім того, навіть на Кубані, згідно з радянським переписом 1926 року, проживало удвічі більше українців, ніж росіян.
Ще один цікавий факт. Саме на Луганщині Борис Грінченко склав словник української мови. Він був опублікований у 1907, робота над ним тривала 46 років. Словник став найповнішим зібранням українських слів на початку XX століття.
Індустріальний розвиток Донбасу результат роботи радянської влади
Насправді індустріалізація нашого регіону почалась з вкладів європейців. Промислові підприємства були відкриті наприкінці 1880-х бельгійцями, британцями та французами. Ці країни на той час були найрозвиненішими країнами Європи та світу. Спочатку місцевих мешканців європейці навчали працювати та давали найлегшу роботу, але привозили з собою весь інженерний кваліфікований персонал. Тому будували окреме житло для працівників, школи для їх дітей та лікарні.
Найбільшим інвестором була Бельгія. У 1890-ті роки бельгійці побудували металургійні заводи в Маріуполі та Єнакієвому на Донеччині та розпочали виробництво соди в Лисичанську на Луганщині. Але під час Першої світової війни, коли Бельгія була окупована німцями, російська влада скористувалася можливістю та націоналізувала побудовані європейцями підприємства, залишивши їх без власності.
Тобто індустрію Донбасу створили не «радянські п’ятирічки», як розповідають росіяни, це – європейський капітал, який, по суті, “віджала” Росія.
Згадаємо ми й кардинальні зміни Донеччини у середині XIX століття. Тоді сюди приїхав валлієць Джон Юз, побудував металургійний завод і назвав поселення своїм іменем – Юзівка, яке в майбутньому стало Донецьком.
До речі, 21 вересня в національний прокат вийде документалка “Євродонбас” режисера Корнія Грицюка. Це кінорозслідування, як стверджують творці стрічки. Фільм має на мету розвінчати радянські міфи про український Донбас та розповісти справжню історію регіону, який понад століття тому став невіддільною складовою європейської економіки.
У “Євродонбасі” покажуть іноземну спадщину міст, які розбудовували західні промисловці. Серед них – Лисичанськ на Луганщині, Маріуполь, Дружківка та селище Нью-Йорк на Донеччині.
На Донбасі завжди раділи російській владі
Росіяни стверджують, що національний рух притаманний тільки західній частині України. Але Організація українських націоналістів, послідовники Степана Бандери мали осередки по всьому Донбасу, включаючи Слов’янськ, Краматорськ, Горлівку, Костянтинівку та інші міста. Націоналісти випускали газети, розробляли підручники та друкували релігійну літературу.
До того ж багато українських діячів постраждали за свої проукраїнські погляди. Наприклад, Василь Стус та Олекса Тихий, яких добре знають в Краматорську, померли в радянських тюрмах. Є серед дисидентів й представники Луганщини: Надія Світлична, Іван Світличний, Микола Руденко. Загалом дисидентський рух на Донбасі був доже розвинений.
