На початку повномасштабної війни Хмельниччина прийняла сотні тисяч переселенців. Хтось зупинився тут тимчасово, а хтось продовжує будувати життя з чистого аркуша.
Краматорськ – місто на Донеччині, звідки родом Юлія Хованська. Там 35-річна жінка виховувала сина і доньку, не уявляла свого життя без спорту повідомляє vsim.ua
Юлія – фітнес-тренерка. У той лютий четвер вона саме збиралась на роботу, але довелось залишати дім і тікати від війни. Розповідає, не думала про те, що доведеться кудись їхати.
– Дуже багато роботи в мене тоді було. На жаль, якщо і були якісь тривожні дзвіночки, я їх не помічала. Деякі мої знайомі вірили, що буде війна. Я – ні, – каже Юлія.
Покидати домівку довелось двічі. Тоді 24 лютого жінка прокинулась від звуків вибухів. Пригадує, як стало страшно. А далі кілька хвилин на збори, дві валізи в руки і шестеро людей вже їхали в автомобілі в напрямку “кудись”. Це була Юлія з чоловіком, сином і донькою, а ще свекрухою і бабусею. Їхали, поки не стемніло.
– Ми сіли в машину о п’ятій ранку і поїхали просто куди-небудь, на захід. Було дуже багато машин, людей, які виїжджали в тому ж напрямку, – додає Юлія.
Так сім’я опинилась у Кропивницькому. Юлія з чоловіком намагались швидко знайти вільне житло. Його просто не було. Тоді вдалось знайти рієлторку, яка поділилась номером знайомої. А та прихистила родину переселенців. Три дні вони вагались, що робити далі. Багато міст України обстрілювали. Жінка каже, тоді прийняли рішення повертатись додому. Мовляв, розгубились і не знали, що далі.
– Ми побули вдома тиждень. Страшно було з кожною тривогою. Всі сиділи між двох стін. Врешті не витримали в такому режимі і поїхали до Кам’янця-Подільського, де в чоловіка проживають родичі, – пояснює тренерка.
Так покидали дім вже вдруге. Цього разу з курсом на Кам’янець.
Люди на вулицях заспокоювали
Юлія із сім’ю приїхали на Хмельниччину в березні минулого року. Вільних квартир було дуже мало. Ті, що пропонували на оренду – за “космічними” цінами. Перший час переселенці жили у родичів, згодом переїхали на зйомне житло.
Пригадує, як під час повітряної тривоги на вулицях гуляли діти. Це здивувало і водночас заспокоювало.
– Ми були перелякані, ховались. Коли всі говорили за світломаскування, ми затуляли вікна, вмикали ввечері лише маленьку лампочку. Робили так, як вдома. Щоб не привертати зайву увагу. А визирнули у вікно і побачили, що тут скрізь ліхтарі горять, – каже Юлія.
Додає, що в Кам’янці їй стало спокійніше. Переважно, завдяки людям.
Поки 11-річна донька навчалась дистанційно, а молодший син поки не ходив до школи, Юлія сумувала за спортом. Її погляд за вікном прикував білборд з рекламою фітнес-центру.
Тренерка пояснює, дуже любить свою роботу, тому не могла більше довго засиджуватись. Завдяки соцмережам змогла набрати свою першу групу з пілатесу. А далі жінку вже було не спинити.
На її тренування сходились кам’янчанки й переселенки різного віку. Для усіх спорт був одним із способів розрядки у складний час. Так само, як і для Юлії. Це спосіб відволіктись від думок.
– Йде занурення у процес, плюс робота з людьми. Це відволікає від усього. І взагалі, коли працюєш з тілом, мозок відпочиває. Тобто, чим важче тренування, тим легше потім голові, – каже Юлія.
За словами тренерки, такі заняття необхідні зараз кожній. Аби бодай на годинку забути про домашні справи, новини і розвантажити мозок.
Наразі всі тренування, в тому числі й онлайн, жінка проводить українською. Пригадує, як спершу некомфортно було в голові перекладати шаблонні фрази, які відкладались в голові за багато років роботи.
Сім’я Юлії змушена була покинути Кам’янець. У зв’язку з роботою чоловіка. Зараз жінка будує життя у Черкасах й з осені планує відновити тренування у новому місті.
Про кам’янчан згадує тепло. Проживаючи у гуртожитку, люди пропонували допомогу й співчували.
– Люди нам почали приносити книжки, консервацію, хоча ми не потребували допомоги. Вони намагались проявити увагу, заспокоїти. Було дуже приємно, що так відкрито нас зустріли, – розповідає переселенка.
