Багато краматорців виїхали за кордон, щоб захистити своїх дітей від жахів війни. Так само зробила й багатодітна мати Оксана Мамченко. Спочатку жінка з 12 дітьми евакуювалась до Нідерландів, а потім переїхала до Америки. Зізнається, що дуже мріяла про це.
Журналіст “Pro100Media” поспілкувався з Оксаною й розпитав про виклики, спричинені війною, як родина долала труднощі та підтримувала один одного та продовжує це робити, а також як сім’я адаптувалась на новому місці та яким бачить своє майбутнє.
Яким ви пам’ятаєте початок повномасштабного вторгнення?
Насправді ще до початку великої війни я морально була готова до того, що вона може початися. Єдине, тільки не знала, коли це станеться. У 2014 ми жили в Старому місті й практично всі події бачили з власного вікна. Вже тоді зрозуміли, що таке війна. Коли місто деокупували, я усвідомлювала, що конфлікт не закінчиться на цьому. Тоді прийняла рішення, що коли Краматорську знову буде загрожувати небезпека, ми з дітьми одразу поїдемо з України.
24 лютого, того страшного для України дня, ми прокинулися від вибуху. Я одразу зрозуміла – почалося. Хоча раніше за новинами я активно не стежила, і без того вистачало проблем. Почали збирати речі й наступного дня вже були готові до від’їзду. 26 лютого вранці ми поїхали з Краматорська.
Ви одразу поїхали до Нідерландів?
Спочатку ми не планували куди саме їхати, просто хотіли виїхати з України. Загалом я давно хотіла в Америку. Але це було на рівні мрії, конкретної мети не було.
З Краматорська ми прибули до Львова, потім поїхали до Польщі. Вже тоді на всіх пропускних пунктах я казала, що їдемо до Америки. Коли волонтери у Польщі запропонували обрати місто, в яке хочемо евакуюватися, я зробила вибір на користь Варшави, бо там є американське посольство.
Там нас на одну ніч поселили в пункт для біженців, а вранці без моєї згоди відвезли до міста Гдиня. Там ми були близько чотирьох днів. Нас питали, що плануємо робити далі. Я кажу – не знаю. Тому що сім’я у нас велика й умови потрібні особливі. Волонтери запропонували пожити місяць на дачі в поляків. Місяць, це звичайно мало. Пізніше нам запропонували поїхати до Нідерландів. Розповіли, що там дуже люблять дітей. Дуже добре там прийняли. Прожили там 11 місяців. Але весь цей час я планувала переїзд до Америки.
Підготовка до переїзду була важкою?
Нам допомогли знайти спонсора. Ми поспілкувалися з ним, одразу сказали, що плануємо переїзд до Америки та повертатися в Україну не будемо. Заявки на нас із сестрою прийшли швидко, а на моїх 12 дітей – дуже довго, майже 10 місяців. Я вже не знала, що й думати. Нідерланди – дуже гарна країна, але не моя за духом, і залишатися там жити мені не хотілося, сприймала її як тимчасове житло. Я вже навіть на Канаду оформила документи, якщо зі Штатами не вийде. Але коли настав час отримувати канадську візу, надійшли документи на Штати.
Ми летіли із трьома пересадками. До речі, це була перша наша подорож літаком. Спочатку ми планували їхати до Вашингтона до друзів, але поки чекали візу, вони переїхали до Південної Кароліни. Якщо чесно, я дуже зраділа, бо там гарний клімат та доступні ціни. Ми оселилися у невеличкому містечку Сімпсонвілль неподалік від Грінвіллу, бо там вдалося знайти великий будинок для нашої родини.
Як в Америці ставляться до вимушених біженців?
Тут чудово ставляться до всіх людей, незалежно від статусу чи національності. В Америці дуже поважають українців, вважають нашу націю однією з найрозумніших і найпрацьовитіших. У цій країні я ще більше почала пишатися тим, що я українка.
Місцева влада допомагає?
Звісно допомагає. Але багато питань потрібно вирішувати самостійно, тому складати руки та сидіти на місці не доводиться. Коли ми тільки приїхали, дуже допомагали друзі. Старші діти одразу пішли працювати. Зараз зі мною мешкає 10 дітей, 5 навчаються та 5 працюють. Дві доньки залишилися у Нідерландах.
Роботи багато, із цим проблем немає. Головне – мати бажання працювати. Я поки що не працюю, приділяю час молодшим дітям, везу та забираю їх зі школи, допомагаю з уроками.
Чи були у вас проблеми з адаптацією?
Звичайно, навіть попри те, що я довго налаштовувалася на переїзд до Америки. Коли приїжджаєш у нову країну завжди потрібен час, щоб звикнути. Клімат тут чудовий, єдине, що насторожувало – наявність диких тварин неподалік. Тут їх багато. Часто бачимо змій та олені можуть вибігти на дорогу. Коли тільки приїхали, мені постійно здавалося, що якийсь звір може на мене вистрибнути. Але насправді нічого страшного у цьому немає.
Америка знаходиться в іншому часовому поясі, і це, по приїзду, теж відчувалося. Я місяць відлежувалася на ліжку, слабо почувалася, взагалі нічого робити не могла. Дуже великий стрес ми зазнали під час наших пригод. Добре, що можливість відпочити була.
А з медобслуговуванням?
Колись я чула, що в Америці все дорого і все платно. Насправді в інших країнах дорожче, як на мене. Тут живуть родичі мого колишнього чоловіка, і від них я завжди чула про Америку лише погане. Зараз я рада переконатися у протилежному. Тут все зроблено для людей. У нас є медстрахування, вони покривають усі витрати. Їх надають усі роботодавці.
Дітей успішно вдалося оформити до школи?
Так, діти пішли до школи, як тільки ми почали жити окремо. Школи знаходиться недалеко. Взяли їх без проблем. Єдине, що для дітей, які вчаться у старшій школі, попросили надати документи про попередню освіту. Звичайно, у мене їх не було, ми виїжджали швидко і нічого не встигли взяти. За таких умов дітям дозволили навчатися у школі, але попередили, що документ про освіту вони не отримають. У Нідерландах діти теж навчалися, але, оскільки провчилися менше ніж рік, жодних документів з оцінками надати не можуть.
У школі діти адаптувалися швидко. Жодних підготовчих курсів не було. Вони просто приходили на уроки, спілкувалися з носіями мови та намагалися зрозуміти почуте. Тут вчаться й українські діти, вони теж можуть щось підказати.
Що вам найбільше подобається в Америці?
Найбільше мені подобається дух свободи. Коли ми тільки прибули, я відразу почувала себе як вдома. Я розуміла, що мій дім – це Україна, там я прожила більшу частину життя. Тому жодна інша країна не зможе стати мені повноцінним домом. Але атмосфера в Америці максимально наближена до України. Та й взагалі, мій дім там, де мої діти, а тут ми усі разом. Тут я можу організувати своє життя та життя своїх дітей, так само як удома, робити все як ми звикли, не підлаштовуючись під когось, не змінюючи звички та менталітет. Наприклад, у місті, де ми живемо, я знайшла українську крамницю, де є все, що мене цікавить.
Ще в Америці легше матеріально, головне мати голову та руки. Перед кожним відкрито десятки доріг, будь-який бізнес. Наприклад, дрібним бізнесом займається кожен третій американець. Тут можна добре жити, навіть не маючи освіти. І легко можна збільшити свій матеріальний статус.
Крім того, як я вже говорила, мені подобається клімат та взагалі атмосфера у місті, де я живу.
Що, на вашу думку, вирізняє українців та американців?
Я ще не дуже добре знайома із менталітетом американців. Але, як на мене, американці набагато ближче до нас, ніж німці чи голландці. Вони прості, відкриті люди, дуже культурні та порядні, терплячі та спокійні.
Які у вас плани на майбутнє?
Зараз я планую підтягнути знання англійської мови та здобути професію. В Америці дуже цінуються медпрацівники, і ця професія мені дуже подобається. Ще дуже в пошані вчителі, робота з дітьми тут вважається складною. Я планую отримати медичну спеціальність і працювати медсестрою. До речі, медсестри тут часто ходять вулицею просто у своїй уніформі, бо дуже шановані.
Звісно, скоро доведеться шукати й інше житло, старші діти мають свої плани на життя та житимуть окремо. А з молодшими мені потрібне меньше житло, та й таке, щоб я сама змогла його оплачувати. Зараз нам з оплатою допомагає спонсор.
А ще хочу влитися у суспільство та знайти нових друзів серед місцевих. Це дуже важливо. Тільки американці можуть поділитися всіма особливостями життя тут.
Крім того, планую більше часу приділяти сім’ї. В Америці взагалі сім’я – це дуже важливо. У майбутньому вона у нас тільки зростатиме.
За Україну я дуже хвилююся. Але розумію, що життя продовжується. Намагаюся жити тут і зараз. Діти ростуть дуже швидко і навчаються, як жити в мене. В Україні практично не залишилося родичів, але мені дуже хотілося б приїхати. Це мої рідні місця.
Зараз я вважаю, що якщо ви маєте можливість врятувати дітей від війни та поїхати, це потрібно робити. Діти не повинні бачити війни. Їм потрібно дати спокій та можливість сформуватися. У будь-якому разі ми завжди залишимося українцями й можливість повернутися завжди буде.
