Сьогодні, 15 травня, професійне свято відзначають працівники пресслужб поліції. Вони часто залишаються за кадром й працюють 24/7, щоб правдиво інформувати населення про воєнні злочини. Повномасштабне вторгнення поставило перед ними нові виклики, з якими вони стикаються кожен день.
З нагоди професійного свята журналісти Pro100 media поспілкувалися з Олександрою Гаврилко – начальником відділу комунікації поліції Донецької області. Олександра входить до евакуаційного екіпажу “Білий Янгол”, який виїжджає у “гарячі точки”, аби правильно та правдиво висвітлювати війну.
–Олександро, Ви з Харкова й навчалися там, як ви опинилися в Донецькій області?
– Я народилася в Харкові. У 2009 році вступила до Харківського національного університету Міністерства внутрішніх справ за спеціальністю правознавство у 2009 році. Згодом мої батьки переїхали в Донецьку область і я теж переїхала з ними. З 2013 працюю в поліції Донеччини.
-Що спонукало вас стати поліцейським?
Я хотіла стати кінологом. Батьки мені пообіцяли, якщо я успішно здам “заліки”, то куплять собаку вівчарку, яку зможу виховувати й навчатися бути кінологом. Оскільки на той момент спеціальності кінолога не було, я вступила на стандартну спеціальність. Були мрії стати художником. Свого часу дуже багато малювала. Це була моя найулюбленіша справа, але в якийсь момент я почала вважати, що можливо в мене не достатньо для цього таланту (сміється). Тому так вийшло вибір впав на поліцію. Хоча у мене у нас в сім’ї ніхто ніколи не працював в правоохоронних органах. Те, що я буду працювати в поліції приголомшило моїх родичів, для них це було щось було нереальне.
-Як робота в поліції вплинула на вас особисто?
-Було дуже важко з самого початку життя в казармі. Навіть були думки, що не витримаю, але мені подобалося навчатися. Стресостійкість дала своє, дівчина яка росла дома з батьками після навчання перетворилася на людину, яка планує свій день та розпоряджається своїм життям. Я чітко розуміла що потрібно і як потрібно. Порядок всюди: і на роботі, і в житті, і в голові. Це мені реально зробило навчання робота в поліції. Я цим пишаюся. Якщо ти віддаєшся цьому, все виходить як найкращим способом.
-Стати пресофіцером це було свідоме рішення?
-Я чесно скажу, я навіть не розуміла що це за посада, посади кінолога звісно не було (сміється) тому мені запропонували роботу в пресслужбі. Я не розбиралася в журналістиці, але почала працювати і мені це сподобалося. Спочатку працювала інспектором по зв’язках з громадськістю, потім стала старшим інспектором відділу комунікації. Спочатку працювала у Волновасі, а потім у Маріуполі. Враховуючи свої обов’язки в пресслужбі, згодом я закінчила “магістратуру” за напрямом журналістика, бо це від мене вимагало сьогодення.
–Повномасштабне вторгнення застало Вас в Маріуполі?
-Так, повномасштабне вторгнення застало в Маріуполі це було важко, як особисто для кожної людини, так я для всіх хто жив у Маріуполі. Був страх у всіх, я признаюся чесно. Було страшно і довелося навчитися з цим жити та боротися. В цьому допомагав професійний досвід. Ми вже працювали в умовах війни з 2014. Також у мене в відділі працюють люди, які втратили житло у Донецьку та переїхали до Маріуполя, а потім втратили житло у Маріуполі. Ми розуміли, що потрібно переформатовуватися й боротися з пропагандою, а також показувати, що відбувається в Донецькій області. Наші поліцейські почали робити те, що не входило в їхні обов’язки, ми з людьми разом, ми один одного знаємо, тому почали допомагати людям. У себе в відділі ми домовились, що потрібно бути з поліцейськими, які несуть службу в містах, де ведуться активні бойові дії та прифронтових громадах, аби правильно висвітлити та правильно задокументувати воєнні злочини.
-Ви висвітлюєте воєнні злочини росіян та евакуації. В момент поїздок в «гарячі точки» як боретеся зі страхом?
-Спочатку було важко боротися зі страхом. Був інструктаж від керівництва та розуміння, що ти маєш робити. То страх не встигає опанувати, коли ти виїжджаєш на завдання. Але були такі ситуації, коли розумієш, що твоє рішення змінило хід поїздки. Ми повинні були опинитися в томі місці, де був обстріл, однак ледь не в останню хвилину змінили рішення, а якби опинилися там то і могли б загинути. Вранці ніхто з нас не знає, як закінчиться день. Страх є у всіх, звикати до нього погано, намагаємося боротися.
-Зараз поліцейські, можна сказати стали й психологами в плані переконання людей евакуюватися до безпечніших регіонів.
-Це правда. Коли ми проводимо евакуацію ми вже бачимо, хто ця людина, що вона відчуває. Ми розуміємо цих людей. Кожен з нас пережив те саме. Я так само намагалася евакуювати батьків, які до останнього не хотіли виїжджати. Проте батьків вдалося врятувати, майже тоді, коли це здавалося неможливим. Наш екіпаж “Білий Янгол” який працює в прифронтових громадах, складається з місцевих, поліцейські знають ледь не кожного мешканця з тих громад, завдяки цьому рівень довіри серед мешканців до поліції росте. Відповідно, досвід спілкування з людьми має велике значення, ми розуміємо що відчувають люди і як потрібно з ними говорити. Також є специфіка щодо населених пунктів та людей різних вікових категорій, наприклад діти з якими потрібно грати в ігри при спілкуванні, або підтримувати, якщо вони бояться.
-Як люди аргументують свою відмову від евакуації?
-Люди пояснюють це тим, що їм ніде їхати. Але це не так, ми показуємо, що є житло. Однак, люди відчувають себе не вдома і це відчуття пересилює. Відмова від евакуації вона зрозуміла. Є такі люди які протягом тривалого часу не виїжджали навіть за межі області. До речі, люди звикають жити при так обставинах, попри обстріли та загрозу життю. Найстрашніше це те, що люди звикають до такого образу життя. Мар’їнка під обстрілами з 2014 року і люди відмовлялися від евакуації. Зараз трохи інша війна. Це війна артилерій та авіабомб будинки просто складаються, такого не було у 2014 році. Дуже багато гине цивільного населення. А люди просто прив’язані до свого житла та бояться його покидати.
–Під час висвітлення евакуації, це висвітлення роботи поліції чи висвітлення воєнних злочинів росіян?
– Наша робота допомагати людям, ми як комунікаційники вміємо спілкуватися з людьми, бувають моменти, коли у правоохоронців іноді здають нерви. Ти підходиш до людини, відкладаєш свій фотоапарат і починаєш спілкування. В нас був випадок, коли людина агресувала по відношенню поліцейських, які займаються евакуацією. А ми вже приїжджали до неї, я підходжу до неї та питаю: “Ви мене пам’ятаєте”, жінка відповіла “так”. І я починаю спілкуватися у форматі давніх знайомих. Ми даємо час обдумати рішення, люди тоді вже відносяться по іншому. Дуже важливо дати людям можливість обдумати рішення про евакуацію. Зараз в зоні бойових дій на Донеччині ми зобов’язані рятувати життя людей та дітей.
-Чи є страх за своє життя, чи за життя своїх колег?
– Так, постійно. Наші виїзди плануються заздалегідь, погоджуються з керівництвом. Абсолютно кожен виїзд погоджується. Керівництво повинно знати, де ми перебуваємо та на яких “точках” працюємо. Від початку повномасштабного вторгнення у пресслужбі було поранено двох хлопців працівників поліції. Зараз вони обидва вже в строю. Це були такі моменти, коли повинна була їхати я, але змінили виїзд. Звичайно трапляються ситуації, коли потрапляємо під обстріли, але з цим в Донецькій області стикаються всі, як і цивільні, так і правоохоронці. Ми працюємо на території, яку знаємо. Бо під час війни важливо знати, людей та майже кожну вуличку міста. Ми любимо Донеччину, хто як не ми потрібні людям.
-Поліцейські рятують людей з гарячих точок, бо це їх обов’язок?
– Всі поліцейські, які виїжджають у “гарячі точки” є добровольцями, хлопці пройшли спеціальну моральну і фізичну підготовку. В цих людей є бажання працювати у цих містах. Наші екіпажі “Білий Янгол” створювався виключно добровільно. Я вам скажу більше, нам дзвонять люди з інших областей Дніпропетровської й Харківської, які мають бажання долучилися до наших евакуаційних груп. Ми це дуже цінуємо. Евакуаційний екіпаж”Білий Янгол”
-Що мотивує поліцейських рятувати людей?
– Нас мотивують люди. Це наша земля – це і є велика мотивація. Якщо говорити про мою мотивацію, то я дивлюся на своїх колег, як вони говорять про свою землю, як вони постійно ризикують. Це наш дім. Рятувати людей – це більше ніж обов’язок.
