Дуже складно бути україномовним письменником у Донецьку чи Луганську. Тут, окрім таланту, треба мати ще й моральні сили для щоденної боротьби. «Донбас ніколи не був українським», – кричать росіяни в своїй пропаганді. Проте з Луганщини родом автор віршу «Любіть Україну» Володимир Сосюра. І саме Донеччина і Луганщина – малі Батьківщини відомих шістдесятників. Зі Сходу родом і найцитованіший поет сучасності Сергій Жадан. Про це пише “Трибун”.
Володимир Сосюра
Володимир Сосюра народився на станції Дебальцеве на Донеччині. Дитячі роки провів у с. Третя Рота (зараз входить у склад Лисичанська). Коли йому було 11 років – пішов працювати до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом. Початкову освіту здобував під опікою батька.
У 1917 Лисичанська газета “Голос рабочего” надрукувала його вірш “Плач волн”, а трошки пізніше – перший вірш українською мовою “Чи вже не пора”. Цього ж року, в цій же газеті вийшов вірш В. Сосюри “Товаришу”.
У 1921 побачила світ збірка Сосюри “Поезії”. Цього ж року вийшла поема “Червона зима”, яка зробила Володимира Сосюру знаменитим.
У 1927-1929 написав низку поем. Тоді неупереджена критика вбачає у Володимирі Сосюрі провідного майстра ліричного жанру, але “провладні” критики все суворіше засуджують його творчість. За “націоналістичні ухили” у 1934 Сосюру виключають зі Спілки письменників. Через два роки його знову приймають до Спілки радянських письменників.
У наступні роки з’являються збірки “Нові поезії”, “Люблю”, а у 1940 році – Володимир Сосюра завершив свій найбільший ліро-епічний твір — роман у віршах “Червоногвардієць”.
У 1948 році Володимира Сосюру відзначили найвищою на той час нагородою — Сталінською премією, а у 1951 р. – звинуватили у “буржуазному націоналізмі” за патріотичну поезію “Любіть Україну”.
Іван Дзюба
Іван Дзюба народився у с. Миколаївка Волноваського району.
У 1932 родина письменника, рятуючись від голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар’єри, де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. До 17 років розмовляв російською.
Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті, згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.
Друкуватися почав з 1959.
У 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а в 1965 — з роботи у видавництві «Молодь».
31 липня 1963 взяв участь в несанкціонованому творчому вечорі в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.
У вересні 1965 року на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.
1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться».
У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений зі Спілки письменників України.
15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік», комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».
У 1973 Київський обласний суд засудив його до 5 років ув’язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу.
Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України.
У листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994). Їздив на роботу громадським транспортом, соромлячись користуватися службовим авто.
1999–2005 — очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.
Василь Стус
Народився 6 січня 1938 р. у хліборобській родині в с. Рахнівці на Вінниччині.
Після закінчення школи навчався у Донецькому педінституті. Далі вчителював, служив в армії, працював у газеті.
У 1959 у «Літературній газеті» з’явилися перші вірші поета.
У 1963 вступає до аспірантури Інституту літератури ім. Шевченка в Києві. Бере участь у роботі Клубу творчої молоді. За участь у протесті на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» виключений з аспірантури. Відтоді не надрукували жодного рядка Стуса.
У 1965 р. одружився з Валентиною Попелюх, народився син Дмитро.
У 1970 р. на похороні Алли Горської звинуватив владу у її вбивстві. У Брюсселі виходить його перша книжка «Зимові дерева».
У 1972 разом з іншими українськими поетам його було заарештовано й засуджено. Ув’язнення відбував у Мордовії. Після завершення основного терміну відправили у заслання. Після повернення відмовився від радянського громадянства.
У 1979 р. повертається та працює у Києві. У 1980 р. знову був засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання.
28 серпня 1985 р. його відправили у карцер, де він оголосив голодування. У ніч із 3 на 4 вересня 1985 р. помер.
Про його життя зняли фільм з назвою “Заборонений”.
Олекса Тихий
Олекса (Олексiй) Тихий народився 27 сiчня 1927р. на хуторi Іжевка бiля Дружківки на Донеччині. Закiнчив Московський державний унiверситет. Працював викладачем у школах Донецької областi.
У лютому 1957 р. заарештований i в квiтнi того ж року засуджений за «антирадянську дiяльнiсть» на 7 рокiв позбавлення волi i 5 рокiв позбавлення громадянських прав. Приводом для засудження послужили лист до Верховної Ради УРСР та стаття в газету, в яких Тихий засуджував введення радянських вiйськ в Угорщину та критикував радянську виборчу систему.
Вийшовши на волю в 1964 р., Тихий працював кочегаром та пожежним. Викладацька робота була йому заборонена.
У вереснi 1976 разом з десятьма членами-засновниками пiдписав Меморандум Української Гельсiнкської Групи, яка виступила на захист прав людини в Українi.
У сiчнi 1977р. був знову заарештований i 1 липня того ж року рiшенням суду, який вiдбувся в Дружкiвцi, засуджений по ст.62 КК УРСР («антирадянська агiтацiя та пропаганда») на максимальний строк — 10 рокiв позбавлення волi та 5 рокiв заслання з вiдбуванням покарання в колонiї особливого режиму. Суд визнав Тихого «виключно небезпечним рецидивiстом». Ув’язнення вiдбував в концтаборах Мордовiї та Пермської областi. Приймав активну участь в правозахисних дiях ув’язнених. Помер у в’язничнiй лiкарнi 6 травня 1984 р.
Іван Світличний
Іван Світличний – не просто талановитий поет з Луганщини, а й один із найактивніших діячів руху українського опору радянській владі 60-70х років. Він народовся на Старобільщині, в селі Половинкине.
З 1947 до 1952 року навчався на філологічному факультеті Харківського університету, який закінчив з відзнакою. З 1952 до 1955 р. в аспірантурі при Інституті літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР. Працював відповідальним секретарем журналу «Радянське літературознавство», завідувачем відділу критики журналу “Дніпро” (1955). Тут і заявив про себе як проникливий, непоступливий і принциповий літературний критик, як людина широкої ерудиції і справжній інтелектуал.
У 1960-х роках Іван Світличний був фактичним організатором культурного та наукового життя творчої молоді. Його помешкання було своєрідним центром формування національної свідомості наукової молоді, дискусійним клубом, у якому кристалізувалися погляди і формувався особистий вибір більшості шістдесятників. Мав одну з найкращих приватних бібліотек у Києві.
Через свою громадянську позицію зазнав переслідувань з боку репресивних органів тоталітарної радянської влади. Під тиском КДБ втратив роботу, був примушений перебиватися випадковими заробітками, публікаціями в пресі під псевдонімом або чужим прізвищем.
Навіть коли його діяльність призвела до заслання, він став незмінним авторитетом серед українських політв’язнів та вже за ґратами продовжував свою працю.
Микола Руденко
Руденко народився на Луганщині. Воював із гітлерівським нацизмом та писав вірші й фантастику. Він відмовився зводити наклепи на невинних та писати погані характеристики на єврейських письменників. Його перестали друкувати та взяли під нагляд.
Письменник народився в селі Юр’ївка Луганської області в сім’ї шахтаря. У 1947 році видає першу книжку віршів “З походу”. Протягом 50-х вийшло у світ сім збірок його поезій і романи “Вітер в обличчя” та “Остання шабля”.
Та під кінець 60-х доля письменника різко змінюється. Настає прозріння. З кола шанованих владою поетів він раптом переходить до дисидентів, стає критиком епохи “розвинутого соціалізму”. Руденко пише до керівних партійних органів листи, в яких критикує позірні досягнення як економіки, так і політики комуністичної держави. Невдовзі вступає до Міжнародної Амністії й утворює Українську Групу Сприяння Виконанню Гельсінських Угод.
Різко міняється характер та ідейна спрямованість творчості письменника. З-під його пера виходять дослідження “Економічні монологи” і “Слідами космічних катастроф”, в яких він переглядає і заперечує догми Марксової політекономії, передбачливо віщує економічні катаклізмі в СРСР.
Спостерігаючи абсолютну зневагу до своїх пропозицій, письменник починає активно діяти на іншому фронті суспільного життя: у листопаді 1976 року разом з Олексою Тихим та Левком Лук’яненком підписав тексти двох правозахисних документів: “Декларацію Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінських Угод” та “Меморандум № І”. Наступного року письменника заарештовують, і 27 червня Миколу Руденка й Олексу Тихого судять у Дружківці, об’єднавши їхні справи в одну.
Судилище в Дружківці одміряло поету сім років ув’язнення у тюрмі та в таборах і п’ять — заслання в райони Півночі. Ні в тюрмі, ні у засланні Руденко не припиняв писати. Його твори видаються за кордоном. Часто у віршах виринають спогади про рідний Донбас, його краєвиди, дороги, якими ще малим ходив поет:
Крізь грати, крізь мури виходжу на волю.
Рушаю додому по рідному полю —
Туди, де вітрець павутину снує.
Додому — в далеке дитинство моє.
Під кінець вісімдесятих, після закінчення терміну покарання, поет разом з дружиною, яка за підтримку ідей чоловіка теж перебувала у тюрмах, виїхав до Америки. Причиною виїзду тогочасна преса називала необхідність лікування. Та ясно було як Божий день—система хотіла позбавитись активного свідка і критика її неправедних діянь.
Недовго Руденко знаходився за кордоном, де продовжував працювати на користь Україні, звертаючись до рідного народу зі своїм палким словом правди за допомогою радіохвиль. Там написав ряд своїх творів—”Син Сонця—Фастон”, “Формула Сонця”, “Орлова балка”, “У череві дракона”.
Із змінами в України на початку 90-х років суспільство починає усвідомлювати значущість Руденка як людини і митця, правдивість його письменницьких і філософських уроків. Наш земляк нагороджений найвищим званням держави Герой України, він став лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка та премії В.Винниченка.
Василь Голобородько
Поет-шістдесятник і єдиний на Луганщині лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, крім того, премій імені Василя Симоненка та Миколи Трублаїні.
Народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. 1965 року став студентом Донецького педагогічного інституту, звідки на початку 1967 року був відрахований за наказом ректора з формулюванням: «за дії несумісні зі званням радянського студента». Ці дії полягали в тому, що поширював у Донецькому університеті серед студентів роботу Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», про що секретар Донецького обкому КПУ доповів у ЦК КПУ.
Влітку 1967 року була спроба продовжити здобувати вищу освіту в Літературному інституті в Москві, але, попри те, що успішно пройшов творчий конкурс, Голобородька не допустили до вступних іспитів.
Вірші розпочав друкувати 1963 року, коли в республіканській пресі з’явилося кілька добірок віршів. Перша поетична книжка «Летюче віконце», яка готувалася до друку в одному з київських видавництв, була знищена вже набраною для друку через незгоду автора співробітничати з органами державної безпеки колишнього СРСР.
1988 – Голобородька прийняли до Спілки письменників України. У 2001 здобув вищу освіту в Луганському державному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка.
Проживав у Адріанополі, а близько 2004 року перебрався до Луганська. Через бойові дії на Сході України в 2014 році став вимушеним переселенцем.
Ганна Гайворонська
Хоча вона і народилася в Харківській області, проте дитинство минуло на Луганщині, і саме цим місцям вона присвятила свої вірші.
Після навчання в школі закінчила Кремінське медичне училище та факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка.
Перші вірші поетеси надруковані в кремінській райгазеті «Ленінський прапор» та в обласній молодіжній газеті «Молодогвардієць». 1978 року з’явилася публікація в республіканському журналі «Ранок».
1988 року вийшов поетичний збірник поетеси «Перший поцілунок», за який авторку було прийнято до членів Національної спілки письменників України.
З 1992 по 1999 рік – засновник, видавець і редактор(одноосібно) української літературно-мистецької газети “Кам’яний брід” на 8 шпальтах. На той час в Луганську були закриті всі україномовні часописи і Ганна Гайворонська, видавала українську газету,яку ніхто не фінансував, а навпаки партійно-совєтська номенклатура всіляко намагалися часопис знищити. Кошти на видання вона шукала сама по всьому світу. За свою патріотичну діяльність нагороджена медаллю Всеукраїнського Товариства «Просвіта»- «Будівничий України».
Візіткой Луганщини стали рядки Ганни Гайворонської : “Луганщина! Світанок України. Земля моя й земля моїх батьків …”
Під цим гаслом проходять літературні фестивалі,огляди художньої самодіяльності,зустрічі поетів та прозаїків Луганщини.
Земляки називають письменницю « Білою ластівкою Донбасу”. Нині поетеса постійно зустрічається з учнівською та студентською молоддю. Працює над новими книжками поезії і прози. Але вважає себе тонким ліриком, любовна тема , пейзажна – це улюблений духовний простір поетеси.
До 2022 мешкала в місті Кремінна. На початку повномасштабного вторгнення переселилася у Тернопіль.
Сергій Жадан
Його часто називають «Голосом сходу», і не лише тому, що він народився на Луганщині у Старобільську. А тому що його творчість охоплює всі теми: від іронії до важких соціальних проблем. Серед яких – і конфлікт на Сході.
Сергій Жадан не лише поет, прозаїк та перекладач, а й громадський активіст, і це знаходить відображення і в його творчій діяльності. Окрім письменництва, Жадан відомий мультимедійними проектами, їздить на фронт, бере участь в мистецьких акціях та проектах. Не менш відомий тандем Жадана з музичним гуртом “Собаки в космосі”, який має назву “Жадан та Собаки”.
Народився Сергій в українськомовній родині. У часи Перебудови поширював у містечку рухівські газети та національну символіку.
Згодом, задля навчання в університеті, переїхав до Харкова.
У березні 2008 року роман Жадана «Anarchy in the UKR» в російському перекладі увійшов в «довгий список» російської літературної премії “Національний бестселер”
У травні 2010 року журнал «GQ» вдруге висунув Жадана на звання «Людина року» в номінації «Письменники» за книгу «Червоний Елвіс». Критики називають Сергія Жадана одним з найкращих літераторів з країн колишнього СРСР, відзначають його вміння бути своїм як для простої, так і для освіченої аудиторії. Особливу похвалу і підтримку отримав його роман «Ворошиловград», який було названо маніфестом цілого покоління.
Живе і працює в Харкові. Регулярно виступає зі своїми творами в різних містах України та Західної Європи — в тому числі в супроводі українських музикантів. У травні 2017 року «За особливий внесок у українську культуру та стійкість громадянської позиції» було нагороджено премією Василя Стуса.
У вересні 2017 року відбулася випуск нової книги «Інтернат».
У червні 2022 року отримав Премію миру німецьких книгарів. На сайті премії оголосили, що відзнаку присвоєно «за видатну творчість і за гуманітарну позицію, з якою він піклується про людей під час війни і допомагає їм, ризикуючи своїм життям»
Любов Якимчук
Любов Якимчук – поетеса, яка народилася на Луганщині. Її збірка віршів «Абрикоси Донбасу» потрапила до списку найкращих книг десятиріччя, а саму авторку в 2015 році журнал «Новое время» назвав однією зі ста найвпливовіших людей культури.
Народилася в місті Первомайськ Луганської області. Закінчила Луганський обласний ліцей при ЛНУ ім. Т. Шевченка та факультет української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка, а також маґістерську програму «Теорія, історія літератури і компаративістика» Національного університету «Києво-Могилянська академія».
У 2003–2008 роках належала до луганського Літературного угруповання «СТАН».
Авторка поетичних книжок «, як МОДА» (2009), «Абрикоси Донбасу» (2015). Співавторка музично-поетичного альбому «Абрикоси Донбасу». Поезії Якимчук перекладені більше, як на півтора десятки мов, зокрема, перекладені англійською, шведською, німецькою, французькою, польською, російською, чеською, словацькою, словенською, білоруською, литовською, болгарською, румунською, вірменською та на іврит.
У липні 2015 року журнал «Новое время» включив Якимчук в рейтинг ТОР-100 найвпливовіших людей культури в Україні.
У жовтні–листопаді 2016 року Любов мала тритижневий літературний тур Північною Америкою, зокрема, презентувала свої вірші в Колумбійському університеті в Нью-Йорку, в Інституті Кеннана в Вашингтоні, в Гарвардському університеті в Кембриджі, у книгарнях Філадельфії, у Пенсильванському університеті, а також у Торонтському університеті, в Альбертському університеті та університеті Мак’Юена в Едмонтоні та в «Осередку» в Вінніпеґу.
Як журналіст працює для чеського «Українського журналу» та польського порталу Culture.pl. Створила два кіносценарії для компанії Fresh Production.
У 2023 номінована на премію Emerging Europe Awards за збірку «Абрикоси Донбасу» й вірш «Молитва».
- Нагадаємо, в Івано-Франківському краєзнавчому музеї відкрилася виставка картин військового з Краматорська.
