8 квітня 2022 року о 10:28 росіяни вдарили керованою ракетою «Точка-У» по залізничному вокзалу Краматорська на Донеччині. Загинула 61 людина, були поранені понад 120. Той обстріл залишається однією з найкривавіших атак проти цивільних. Про це повідомляє hromadske.
Росіяни сконцентрувалися на сході країни, люди масово евакуювалися звідти. Головним пунктом виїзду став залізничний вокзал у Краматорську — місті, на той час найбільш віддаленому від бойових дій.
6 квітня 2022-го звідти виїхали 8200 людей. Такий запис зберігся в журналі, який вела директорка вокзалу Любов Пазюра.
8 квітня пасажирів могло бути ще більше. Напередодні під російський обстріл потрапила станція «Барвінкове» за 60 кілометрів від Краматорська. Це на кілька годин зупинило рух поїздів, частина пасажирів лишилася на вокзалі.
19-річна Анастасія Шестопал уранці 8 квітня електричкою поїхала з Дружківки до сусіднього Краматорська. Там мала дочекатися на «Бла-бла-кар» до Дніпра. Надворі було тепло. Вона знайшла місце на лавочці й сіла читати «Портрет Доріана Грея» Оскара Вайлда.
Віталій Осьмуха прийшов допомагати на вокзал в середині березня. Після того, як від обстрілу загинули його сусіди, відправив дружину з 1-однорічною донькою на захід України. «Епіцентр», де він працював, через війну закрився. Віталій пройшов курси першої допомоги, тож відгукнувся на заклик однокласниці-лікарки, яка допомагала на станції.
Любов Пазюра пропрацювала на станції «Краматорськ» 46 років, 30 із них — керувала вокзалом. Того дня чекала великого напливу людей.
Із Краматорська планувалися рейси до Ужгорода, Одеси, три потяги на Львів. Близько 9:00 їй повідомили, що евакуаційний потяг на Ужгород затримується — прибуде після 12:00. Зазвичай його подавали о 9:00.
Близько 10:00, за оцінкою Любові Пазюри, на вокзалі було щонайменше три тисячі людей — здебільшого жінки, діти, старші, хворі. Вільних місць для чоловіків не лишалося, найчастіше вони тільки відправляли родини.
На другу платформу подали електричку до Лозової, що на Харківщині. Мала вирушити об 11:50. Директорка пішла в довідкове бюро, аби зробити оголошення. Сподівалася, що частина людей погодиться цим електропоїздом евакуюватися до Полтави.
О 10:15 Анастасія Шестопал записала відео: «Ось моя валіза, ось мій рюкзак. Я очікую на “Бла-бла-кар”. Мені трохи сумно, бо чекати ще довго». Водій мав забрати Настю о першій годині дня. Вона відправила повідомлення подрузі. Коли почула вибух, упала. Дивилася на свою закривавлену й неприродно вивернуту ногу. Другий вибух.Здавалося, вона у фільмі жахів: «Найбільше хотілося вижити. Було страшно, що моя нога відпаде». Підбіг рятувальник, наклав жгут і покликав на допомогу: «Дуже важка дівчинка». Іван Попов із батьком підійшли до намету. Мати була у вбиральні.
Хлопець почув гул і зрозумів, що почався обстріл: «Я бачив, як ракета-носій вибухнула в повітрі, а касети із зарядами почали висипатися й вибухати». Озирнувся, побачив тіла загиблих та поранених, зокрема дітей. Іван не відчував ніг. Коли спробував підвестися — підбігли поліцейські. Один помітив велику рану на спині Івана.
До 10-ї ранку Антон Малюський почав формувати групи пасажирів на ужгородський потяг і виводив їх на перон. Вибух був такої потужності, що в багатьох пішла носом кров.
Люди кинулись у приміщення вокзалу, з неба почали падати касетні снаряди. Зона ураження касети — щонайменше 100 метрів. Антон розумів це. До роботи в адміністрації був поліцейським, розбирався у видах зброї. Він зробив кілька кроків, щоби притулитися до стіни, але його збив натовп: люди почали падати на нього, і, як він вважає, — врятували.
Малюського контузило. Він сів під стіною й затулив голову руками. Чоловік пригадує: «Багато загиблих і важкопоранених. З ампутаціями. Тіла сильно пошкоджені. Навколо — море крові. З усіх боків чув стогін і крики: “Допоможіть!”»
Постраждалих доправляли до лікарень Краматорська, Павлограда та Дніпра. Дехто відвозив поранених власними авто. Спочатку переносили живих. Окремо складали тіла тих, у кого не було пульсу. Для тисяч уцілілих організували автобуси до Слов’янська — звідти запустили евакуаційні потяги. Через годину після вибуху постраждалих на вокзалі не було. Зранку Любов Пазюра зробила запис у журналі: «08.04.22. Потяг 45/46 “Краматорськ — Ужгород”, 14 вагонів очікується близько 12:00». Після удару тремтячою рукою вивела згори: «10 год 30 хв — ракетний удар».
«Вокзал став порожнім. Я лишилася з колегою з довідкової. Що робити? Страшно», — згадує начальниця вокзалу. До неї підійшов Антон Малюський із колегою, сказав: «Любове Володимирівно, я вас не кину».
Учотирьох почали прибирати. Кров із перону кілька місяців відчищали дощі. 14 квітня 2022 року очільниця вокзалу зробила останній запис: «Унаслідок обстрілу вокзал припинив працювати. 100 поранено, станом на 14.04 — убитих 59. 110 620 — евакуйовано з 26.02 по 7.04.2022 включно».
Анастасія Шестопал перенесла шість операцій. Після удару вона залишалася при тямі. Пам’ятає, як в операційній їй розрізали джинси. Мати намагалася з’ясувати в медиків, чи зможе донька ходити. Утомлений лікар відповів: «Моліться, щоби вижила».
Ампутація ноги була єдиним шансом. Операцію робили в Дніпрі. Після неї дівчина написала в Інстаграмі: «Зараз у Дніпрі, одна з поганих новин — мені ампутували ліву ногу. Не зовсім всю. Я вірю і знаю, що в мене буде найкращий протез і я знову зможу бігати, танцювати, як раніше».
До протезування Анастасію готували в німецькому Ессені, там вона мешкає й зараз. Займається спортом, дистанційно вчиться на соцпрацівницю і планує допомагати людям із протезами.
Івану Попову зробили кілька операцій, зокрема на хребті. Він провів місяці в різних лікарнях. Діагноз — мінно-вибухова травма, забій хребта. Вже може робити недовгі прогулянки. З батьками мешкає у Павлограді — на пів дороги між Дніпром і Краматорськом. Їхати далі не хоче, каже, одного разу вистачило. Віталій Осьмуха переїхав до Дніпра, працює продавцем-консультантом у магазині електроніки. Вихідними продовжує волонтерити.Антон Малюський залишається у Краматорську: «Покинути місто — все одно що покинути на кілька років будинок. Потім потрібен буде капітальний ремонт».
Ольга Лялько з батьком упізнали Марину в моргу. Доньку Марини Катю лікарі з Краматорська відправили до Дніпра. Поки вона оговтувалася, рідні боялися сказати, що її матері не стало.
«У мене три дні не було телефона. Потім Оля привезла. У фейсбуку було написано, що мама загинула», — каже Катя. Згодом вона змонтувала 25-секундне відео для ТікТоку: мами, яка любила фотографуватися. Останній кадр — Марина на платформі Краматорського вокзалу.
Лише восени 2022-го, після звільнення Ізюма, що на північ від Краматорська, регіон на який час став безпечнішим. 14 жовтня 2022-го року Укрзалізниця відновила сполучення із Краматорськом. А втім, навесні 2023-го місто продовжують обстрілювати.
Залиште коментар
Розгорнути ▼