Мейра та пан Котовський: як знайти щастя під час війни

Він з 2000 року живе в Краматорську, майстер на всі руки, с перших днів повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю, щоб захищати країну. Вона – горлівчанка, яка за 9 років пройшла довгий шлях від волонтерки до військового капелана. Нещодавно Олександр та Мейра одружилися та розповіли, хто став для них особистим Амуром.

Ви вельми цікава й нетипова пара. Представтеся, будь ласка, розкажіть, хто ви, звідки та чим займалися до повномасштабного вторгнення?

Олександр: Беспьорстов Олександр. Взагалі я хатній майстер. Можу відремонтувати майже все, що завгодно, бо руки ростуть, звідки треба. У 2014 році, коли насправді почалася війна, я почав волонтерити. А зараз служу в 49-му окремому стрілецькому батальйоні «Карпатська Січ», маю позивний пан Котовський. Якщо запитаєте, чому такий, відповім, що через вельми теплі стосунки з усіма представниками котячих.

Мейра: Я горлівчанка. У січні 2015 року переїхала до Бахмута. Тоді я ще була християнкою, а в днр всі церкви, які не належали до московського патріархату, були заборонені, і збиратися приходилось по домівках, фактично під дулом автомата. В якийсь момент мені це набридло, і я вирішила перебратися до тодішнього Артемівська. Тим більше прийшло розуміння, що Горлівка довго буде в окупації. До того я курсувала між рідним містом і Миколаївкою, де живе свекруха. Ще у 20124 році ми з колишнім чоловіком вивезли туди  дітей, тому що вони повинні навчатися на території вільної України.

Переїхавши до Бахмута і забравши доньок, я розпочала волонтерську діяльність. В той самий час почала займатися соціологією. Проводила соцопитування.

Чому ви не одразу виїхали з Горлівки?

Мейра: Я вважала, що скоро буде звільнення. Майорськ був українським, і здавалося, що залишилось зовсім трішечки, щоб ми теж стали під український прапор. До того ж безлер, який тоді керував містом, кудись зник. Ми вирішили, що він злякався та втік. І тільки після іловайського котла ми остаточно зрозуміли, що в окупації надовго. Якийсь час я ще їздила туди-сюди, бо не хотілось кидати своє житло, але все-таки остаточно вирішила переїжджати до Бахмута.

Чи не чіпали окупанти місцевих жителів?

Мейра: Я не хочу озвучувати, що відбувалося у той час. Мене рятувало те, що народилася у російському місті енгельс. Але враховуючи мій волелюбний характер, бувало різне. До прикладу, на микитівському блокпості у грудні стояла не днр, а регулярна російська армія. Вони збирали паспорти і чіплялися до дівчат, особливо, незаміжніх. Я стояла на початку автобуса. Солдат – до мене спиною. Я його передражнювала, як могла. Люди, які це бачили, блідли, бо могли забрати у будь-яку мить. А мені було по приколу. Люди в автобусі не могли стриматись і реготали, а «перевіряючий» не розумів, що коїться.

Де ви були 24 лютого 2022 року, як дізналися про тодішні події?

Олександр: На відміну від багатьох, я дізнався про початок повномасштабного вторгнення з Інтернету, бо момент обстрілів проспав.

Мейра: Про те, що повномасштабна війна розпочнеться, я дізналася набагато раніше 24 лютого. Буквально у середині січня ми проводили опитування в селищі Іванівське, а також у центрі Бахмута. Питання було таке: чи ви вірите, що росія на нас нападе? Не вірив ніхто. І цікаво те, що 80% моїх респондентів були проросійськими. Стандартна відповідь там – та нічого не буде, вони наші брати… Також скажу, що стрілянина у Бахмуті почалася саме 20 лютого – «лупили» по Курдюмівці. В той момент мені стало зрозуміло, що щось почнеться. Вже тоді люди зі спільноти вірян почали мені писати з питанням, що буде? А я могла відповісти тільки одне – я не пророк. А от вже 24 числа ті самі люди, яких до того війна не торкалася, які вважали, що це просто політика, повідомляли про те страшне, що розпочалося в їхніх містах. До речі, на той момент моя старша донька була у Харкові, а молодша – в Бахмуті з майбутнім чоловіком.

Мейра дуже незвичне ім’я для нашої місцевості. Чому саме так?

Мейра:  Це духовне ім’я. У 2017 році я почала слухати лекції равинів, мене зачепив юдаїзм. Я вийшла з християнства і поступово перейшла до юдаїзму.

Вже після початку повномасштабного вторгнення ми об’єдналися із християнами, мусульманами. Молилися всі разом за допомогою Інтернету. І я вам скажу, що молитва реально діє. Коли я була в Бахмуті, на відстані 80 метрів не було жодного пошкодження. І як тільки я виїхала, прилетіло. Перед тим мені було знамення – виїжджай! Якось вранці був приліт. І ні у кого вікна не пошкодило. А в мене вибуховою хвилею відкрило хвіртку, внутрішнє скло тріснуло на три частини і розпалося. Для мене це було знаком виїжджати. Потім було таке, що я вирішила піти до крамниці. Але раптово мені стає погано, наче «вимкнуло». А через 20 хвилин прокидаюся від двох вибухів. Прилетіло на вулицю Горбатого біля «України» та саме в ту крамницю, куди я збиралася йти. Це мене Всевишній зберіг.

Ви носите обручку на вказівному пальці. Чому так?

Мейра: Все просто. Так її носять усі жінки моєї віри. Для юдеїв у цьому немає нічого дивного.

Ви, жінка, обіймаєте посаду військового капелана. Як це сталося?

Мейра: Дуже багато знайомих військових. Не подивилися, що я жінка, що я не християнка, просто запросили служити. Це сталося два місяці тому. Спочатку я сказала, що буду думати, що треба оформити документи. Потім Олександр зробив мені пропозицію, сказала, що буду виходити заміж. Але саме це дуже добре, бо заміжніх жінок звичайно не чіпають. А у моїй вірі ніхто, окрім чоловіка, не має права навіть руку потискати. Я цю дистанцію бережу, і хлопці це добре знають.

Олександр, розкажіть, як ви опинилися на фронті?

Олександр: З перших днів повномасштабного вторгнення я вступив до тероборони м. Краматорськ. Для цього в мене були певний досвід і знання, отримані ще під час служби за радянських часів. З 1 вересня я служив у добровольчому батальйоні, а з середини січня цього року залишився в тому ж підрозділі, але вже офіційно увійшов до складу ЗСУ.

Питання, яке цікавить, мабуть, усіх – як познайомилися Мейра та пан Котовський?

Мейра: Насправді нас «звели» коти. Ми познайомились дуже давно у Фейсбуці, спілкуючись у котячих групах. В мене є коти, у Сашка є коти. Ми їх любимо. Особисто ми зустрілися влітку 2021 року, коли я проводила опитування в Краматорську. Перед цим я написала Олександру і запропонувала відповісти на питання. Він погодився і навіть знайшов ще респондентів. У думках не було нічого романтичного. Вважала, що поспілкуємося і піду далі працювати.

Таким чином, між віртуальним знайомством  і першою зустріччю пройшло декілька років. Потому ми вже почали спілкуватися, а прискорила процес повномасштабна війна.

Олександр: В якийсь момент я зрозумів, що у Бахмуті буде гаряче. Коли почалися активні прильоти, я почав кликати Мейру до Краматорська. Це було ще в лютому. Вона пручалася, аргументуючи великою кількістю котів. В мене тоді їх було двоє, а в неї – ще три. Я не бачу в цьому проблеми – п’ять котів, так п’ять.

Як ви зрозуміли, що подобаєтесь один одному?

Мейра: не знаю. Я на вдачу партизан, і сама першою ніколи не признаюся у чомусь подібному.

Олександр: Я навпаки – відкрита людина, що є, то й кажу. По мені все було видно. Все склалося якось само.

Коли ви приїхали до Краматорська?

Мейра: це сталося 17 липня. Переїхати мені допоміг брат по вірі, який займався евакуацією людей з Сіверська. Це було дуже велика допомога, бо у Бахмуті я винаймала житло, і треба було вивезти всі речі. Господар мав проросійську позицію, сам жив у Донецьку і надіявся, що місто візьмуть швидко. Тож, збирався там жити. Але не так сталося, як гадалося.

Олександр, як ви наважилися зробити пропозицію Мейрі?

Олександр: після поранення, отриманого 19 лютого, я повернувся зі шпиталю у Павлограді та зрозумів, що всі ми не вічні. Цього разу мені дуже пощастило, тому що хлопці, які знаходилися далі від падіння снаряда, отримали більш тяжкі ушкодження. Тож, все було просто. Одружуємось? Одружуємось. Без зайвої романтики та багатьох слів.

Зрозуміло, що Амур прийшов до вас у вигляді кота. Розкажіть про ваших улюбленців.

Олександр: 5 жовтня 2020 року померла Дашка. Це кітка-ворона, яку знають усі мої знайомі та підписники. Протримався після цього я не довго. Вже на Різдво одна з наших волонтерок зробила допис про те, що маленьке кошеня шукає дім. Це і був Семен, якого ви зараз бачите. В нього були певні проблеми зі здоров’ям, і у ветлікарні йому хотіли поставити дату народження 5 жовтня. Уявіть! Я заперечив – хоча б 10. Але себе не обдуриш. Кіт зайшов, як до себе додому. Усі повадки та звички як у Дашки. Тільки то була дівчинка, а це – хлопець. І от не вір потім у реінкарнацію.

Взагалі в нас наразі чотири пухнастики – три коти й одна кітка. Це Семен, Ліска, Адік та Мустафа. Був ще один, але ще в Бахмуті він пішов служити до тероборони. Також одного з котів повинна забрати донька Мейри до Києва.

А з ким котики залишаються, коли ви на фронті?

Олександр: до цього часу за ними наглядала Мейра. А тепер, коли вона теж буде виконувати свій обов’язок, подивимось.

Що на війні найтяжче для вас?

Олександр: Найтяжче – побутові умови. Доводилося знаходитися на позиціях і у -17˚, і коли все тане та берці й одяг перетворюються на суцільний панцир з багнюки, і у дощ, під час якого бліндаж буквально затоплює. Ще «доставляє», коли працює артилерія, і ти фактично втрачаєш слух.

Чого потребують бійці на фронті?

Це залежить від конкретної ситуації. Наприклад, ті, хто служать у добровольчих формуваннях, не отримують зарплатню. Тож, самі розумієте. Щодо бійців ЗСУ, тут індивідуально. У кожного свої особливості. Комусь потрібно певне взуття. Я одразу придбав собі складний приклад, бо з «оригінальним» було незручно. Мені особисто потрібні полум’ягасник, якісний шолом, який можна використовувати разом з «вухами», коліматор з оптикою, бо стріляю я непогано, але певні проблеми з зором у 50 років вже маю.

Якщо казати про загальні потреби, на передовій вони дуже специфічні. До прикладу, не треба ніяких генераторів і навіть окопних свічок. Бо все перелічене дає тепло, яке бачить ворог у тепловізор. Максимум – якийсь слабенький конвектор, щоб зарядити пристрої. Але все ж краще повербанки. Також потрібні тепловізори. Але нормальної якості. Від пристроїв, які «бачать» на 100-200 метрів, зовсім немає користі, бо все можна побачити й без них. Дійсно потрібні ті, які пробивають півтора кілометра і більше. А коштують вони від 30 до 150 тисяч.

Що ви плануєте робити після Перемоги?

Олександр: Жити. В мене є дочка. Згодом з’являться онуки, тож, буде чим зайнятися.

Мейра: Я збираюся вивчити ще три мови – арабську, фінську, а іврит я вчу вже зараз. Англійською я не спілкувалася вже давно, і в якийсь момент зрозуміла, що потребую практики. До того ж в моєї молодшої доньки три місяці тому народився хлопчик. Тож, я тепер ще й бабуся.

Як ви вважаєте, коли настане Перемога?

Олександр: 18-го. Рік та місяць назвати не можу, але те, що 18 – це точно.

Чого нам для неї не вистачає?

Олександр: Мізків. Також є внутрішній ворог, який набагато небезпечніший за зовнішнього. Ми спілкуємось з європейськими друзями, і вони не розуміють, як так можна – казати одне, а робити інше. Вони радіють допомогти Україні, але з таким рівнем корупції не бачать сенсу вкладатися. У нас на найнижчому рівні у людей сидить щось урвати собі. Треба воно, не треба… Дають – бери. Що коїться зверху, страшно уявити.

Як ви бачите Перемогу?

Мейра: Перемога – це не тільки вийти на кордони 1991 року. Треба змінити менталітет. Треба бути радикальними. Не погоджуватися на сумнівні домовленості. Якщо ворог прийшов до тебе зі зброєю, він повинен лежати в землі.

Олександр: Цей конфлікт не на рік або два. Він на десятиріччя, якщо не на сторіччя. Це так саме, як живе Ізраїль у постійній війні. Коли ми вийдемо на законні кордони, потрібно буде не тільки їх зміцнювати, а ще й будувати другу і третю лінії оборони. Ще не можна пробачати внутрішньому ворогові. А також треба припинити кожному тягнути ковдру на себе.

Щоб ви хотіли сказати українцям?

Олександр: Все буде Україна. Головне – залишатися людьми.

Мейра: Все буде Україна. І ще як священнослужбовець я б хотіла додати – бути чистішими. Якщо ми будемо любити один одного, не вживати кров (прим. ред. – кров’яну ковбасу), молитися і творити благодійність, Всевишній буде із нами.