Захоплення хустинами для Оксани Рудавської почалося з поїздки до Краматорська у 2015 році. Зараз жінка має понад 150 хусток у колекції, серед яких є вироби з історією, сучасні та давні автентичні зразки. А на своїх майстерках Оксана поєднує традиції та сучасні способи пов’язування хусток.
Про це повідомляє Дрогобич.City.
Історія хусткування почалася з поїздки до Краматорська
У 2015 році дрогобичанка Оксана Рудавська долучилася до проєкту мандрівного автобуса “Книжковий дворик на колесах”, який організувала Любов Хомчак. Українські митці, видавці, бібліотекарі, народні майстри та звичайні книголюби мандрували містами сходу і півдня України та пропагували українську книгу.
“Ми поїхали в Краматорськ і я там допомагала продавати книги. До нас приходили люди й буквально плакали — вони хотіли почути українську мову, просили ще і ще говорити українською. Це невимовно зворушувало, адже для тебе ця мова звична, а тут місцеві приходять, щоб просто почути українську на побутовому рівні”, — пригадує Оксана з трепетом у голосі, коли ми зустрілися за чашкою чаю.
Під час другої поїздки мандрівного автобуса дрогобичанка проводила майстер-клас “Журавлик”: разом з дітьми вона робила журавликів, потім вони писали листи, які Оксана привезла в Дрогобич. Тут місцеві діти писали відповіді й відправляли їх своїм ровесникам у Краматорськ.
“Якось узимку зустрілася з подругою — поетесою та хусткувальницею Вірою Олеш — і зауважила, як їй личить українська хустка. Вона відповіла, що без хустки в цю пору себе не уявляє. Тоді й спало на думку на третю поїздку в Краматорськ привезти хустку”, — розповідає Оксана і додає, що в поїздці разом із подругою пов’язували місцевих жінок.
“Завжди хусткую жінок з якоюсь особистою історією”
Згодом Оксані Рудавській запропонували долучитися до проєкту зі створення етнічного календаря “Захусткована краса Дніпропетровщини”. Щоб створити образи для 12 місяців, дрогобичанка почала глибше вивчати не лише українську хустку, а й культуру. Необхідну інформацію жінка черпала з книг, спілкувалася з музейними працівниками та переймала досвід інших майстринь.
Пізніше Оксана також долучилася до створення етнічного календаря з жінками військових у Бориславі. А у 2022 році — з мамами військових у Львові.
“Захусткованих образів є багато й історій жінок теж. Так виходить, що завжди хусткую жінок з історією. Ці історії глибокі та непрості. Під час створення етнічного календаря у Львові невимовно зворушували розмови з матерями військових”, — акцентує майстриня.
Українська хустка — це про самобутність
Оксану Рудавську запрошували проводити майстер-класи й в рідному регіоні. З початку повномасштабного вторгнення жінка монетизувала свою справу. Усі зібрані зі занять кошти віддає на ЗСУ. Каже, це стимулює більше займатися улюбленою справою та волонтерити.
На майстерках Оксана проводить паралель від давнього до сучасного: показує способи хусткування, які застосовували колись, і розповідає про сучасні хустини українських виробників та як їх пов’язувати.
“Коли пов’язую жінок автентичними способами, характерними для різних регіонів України, вони ахають. Українки навіть не здогадуються, наскільки ми були красиві. Оце й хочеться передати жінкам, що наш народ самобутній”, — розповідає майстриня і додає, що давній спосіб пов’язування хустини — це насамперед про практичність, а потім про красу. Наприклад, щоб було тепло взимку.
Особливістю давніх хустин є те, що їх вишивали різними техніками на кут, бо вони падали по плечах. Ще робили китиці. Кожен регіон мав свою особливість: бойківські хустини були світлими, а чіпець жінки пов’язували під хустиною; а от лемкині могли носити чіпець і окремо, і з хустиною.
150 хустин у колекції
Зараз дрогобичанка Оксана Рудавська має орієнтовно сто п’ятдесят хустин. Це давні мануфактурні й вишиті вручну, сучасні, а також хустини з історією. Всі куплені. Подарованих немає.
Оксана визнає, що для підтримки колекції потрібні кошти. Хустини треба правильно берегти — намотувати на довгі дерев’яні палиці. Саме так давні зберігають у музеях.
Майстриня планує видати книгу про хусткування та мріє про авторську виставку хустин з історією — у неї є англійська хустина, випущена до річниці одруження Чарльза і принцеси Діани.
“Щирою рукою вишивала…” — хустка з трагічною історією
Однією з улюблених хустин майстрині Оксани Рудавської є хустка середини ХХ століття.
“Її вишивала дівчина нареченому, який був воїном УПА. Хлопець загинув біля села Підгірці і хустина залишилася в дівчини. Вона так і не вийшла заміж опісля. Про цю хустину дізналася від двоюрідної тітки тої дівчинки й разом з подругою відшила виріб”, — розповідає жінка й показує хустину, де на полотні вишито нитками: “Щирою рукою вишивала та щастя у Бога для тебе блага”.
Хустка як невіддільний атрибут
Хустка супроводжувала людину протягом усього життя — від народження, коли немовля повивали у бабусину чи мамину хустину, до поховання старших жінок у хустках.
Хустина була обов’язковим елементом посагу: дівчина вишивала їх собі на заміжжя, інколи їх купляв батько. Навіть записували, скільки у посагу є хусток золотими чи срібними нитками.
На Буковині була традиція дарувати маленькі хустинки гостям, яких запрошували на весілля. І чим більше було хустинок, тим людина вважалася більш шанованою у громаді.
“Для того, щоб чоловік купив дружині гарну хустину, треба було пропрацювати понад місяць чи продати корову”, — коментує Оксана Рудавська і додає, що заміжні жінки завжди ходили з покритою головою. А от молоді незаміжні дівчата переважно зав’язували хустку під вухами, щоб було видно коси.
Істинна українська хустка це та, яка вишита вручну
Оксана Рудавська зауважує, що не кожна придбана зараз хустка — українська. Більшість купує хустину, привезену зі закордону, на базарі. Майстриня ж рекомендує вибирати українського виробника. А хустинку з елементами бойківського взору можна замовити в майстрині Оксани Сокол.
“Істинною українською хустиною є та, яку вишила жінка вручну на полотні, вибіленому або не зовсім вибіленому, чи лляному з квітковими мотивами”, — каже дрогобичанка.
Пов’язувати сучасну хустину можна різними способами: зав’язати на шиї, перекинути через петлю піджака чи пропустити через сорочку, пов’язати замість пояса, на бік спідниці чи штанів. Правда, сучасні хустини не люблять проколів, їх потрібно ошатно зберігати. Не варто під’єднувати хустину брошкою, бо вона зіпсується.
“Щодо павлопосадської хустини, то вона подібна до української, бо є там також є великі квіти. Але та виготовляється в росії і її активно носять росіянки. Ми зараз відмовилися від матрьошок, самоварів та інших елементів російської культури, маємо відмовитися і від павлопосадської хустини. У нас є свої виробники”, — наголошує жінка.
