Викладачка та поетеса з Краматорська Яна Ладика розповіла про свій досвід роботи та працевлаштування у Франції

Викладачка та поетеса з Краматорська Яна Ладика разом з донькою евакуювалася до Франції на початку повномасштабного вторгнення через війну в нашій країні. У нових умовах Яна стикнулася з багатьма викликами, найголовніший з яких – пошук роботи. Про свій досвід роботи та труднощі, з якими зіткнулася під час працевлаштування у Франції, Яна розповіла журналісту “Pro100Media”.

Яна Ладика

“Перша робота у Франції у мене була один місяць. В грудні 2022 року у Будинку для людей похилого віку  я займалася згортанням одягу. Це займало майже увесь день. У Франції подібні заклади мають попит і на роботу туди постійно потрібні люди. Мене взяли без знання французької мови. Людина, яка там працювала, пішла на місяць на лікарняний, тому мені довелося вчитися складувати одяг. Було складно, бо це стояча фізична робота. Графік роботи був стабільний, роботодавці виділили час перерви для обіду та два рази для чаювання по 15 хвилин.

Наступну роботу я знайшла через декілька місяців. В березні  2023 я пройшла  практику. Ми з колегою допомагали літнім людям та особам з інвалідністю по господарству. Є тут така послуга, якщо людині потрібно, вона може замовити. Це не завжди люди з особливими потребами, з різних причин могли замовити, наприклад, якщо маленькі діти й немає часу у людини займатися прибиранням. Ми в основному працювали саме з людьми похилого віку. Допомагали розвісити білизну, попрати, помити вікна та таке інше. Бувало, що треба було допомогти поміняти підгузок. Одного разу попалася жінка з депресією. Це була художниця, у якої був увесь дім обвішаний картинами. Ми з колегою привезли їй пігулки. Загалом у Франції є декілька подібних сервісів, кожен відповідає за щось своє, головна мета, щоб люди не почувалися покинутими.

Пізніше я пройшла практику на заводі, влаштувалася туди на роботу, уклавши контракт на три місяці. Потім був місяць безплатної відпустки, а потім ще відпрацювала три місяці. Думала пропрацювати до Нового року, але мене скоротили.

Яна Ладика

Працювала з металом. В цеху стояли 10 станків і менеджер давав завдання. Наприклад, випиляти певну деталь та обробити її. Я навчилася все це робити. Працювала на циркулярці, яка різала метал, машині-гільйотині, яка його рубала, та іншому необхідному для роботи обладнанні. Загалом робота дуже небезпечна. Не дивлячись на те, що я намагалася працювати акуратно, у мене одного разу засмоктало рукавичку у свердло. Перелому не було, але було сильне розтягнення нерва та зірвалася шкіра. Та й взагалі у мене часто були подряпини й порізи. Бувало мене перекидали в інші цехи, де ніхто не пояснював що робити. Найстрашніше було працювати на фрезі, стежила, щоб завжди в цей момент на мені були окуляри. Було дуже важко, щодня довго відходила від роботи. Але вибору не було.

Коли я знову залишилась без роботи, пройшла практику в коледжі. Спочатку хотіла влаштуватися хоча б прибиральницею чи на кухню. Але практику пройшла як викладачка, мені все сподобалось, все було зрозуміло. Чекала відповіді декілька тижнів, але мені відмовили в працевлаштуванні.

Населений пункт, в якому я жила – маленький, тому за допомогою друзів у квітні цього року я переїхала в місто, де навчається моя донька. Підприємств тут більше.Я влаштувалася в приватний Будинок для людей похилого віку, займалася прибиранням кімнат та санвузлів, миттям посуду, сервіруванням столів. Робота специфічна, тому, бувало, що я не відразу розуміла що та як мені робити. А мене за це сварили, казали, що погано працюю.

Яна з донькою

Паралельно я вчила французьку мову. Сама, бо ніяких курсів тут немає. Я склала міжнародний екзамен, почала більше спілкуватися. Але знову шукаю роботу. Я зареєстрована в усіх місцевих агентствах з пошуку роботи. Але, по суті, вони не допомагають знайти роботу. Проводять певні консультації та й все.

На початку повномасштабного вторгнення, коли у французів було більше емпатії до українських біженців, підхід був іншим. Зараз потрібно робити все самій, реєструватися в Центрах зайнятості, відправляти заявки, створювати особисті кабінети, ходити на співбесіди. На одну з фабрик я ходила три рази.

На фабрики постійно потрібні робітники, всюди висять оголошення, але ніхто нікуди не поспішає. Навіть якщо ти особисто приніс резюме, не зрозуміло чи подивляться його взагалі. Тому доводиться чекати.

З житлом мені допомогли, знайти, оплатити та облаштувати. Зараз ми з донькою живемо  в маленькій квартирі. Я сплю на кухні, донька в кімнаті. Я теж там працюю, проводжу уроки з англійської  й китайської мови онлайн, але учнів зараз небагато. Працюю як приватний підприємець, податки великі, 22%. В України з цим було простіше, я викладала оголошення в інтернет та мені телефонували клієнти, у Франції все працює трохи інакше.

Яна під час роботи з дітьми в Краматорську

За оренду та комунальні послуги також треба багато платити, це проблематично, бо немає постійної роботи. Виплати по безробіттю мені не запропонували і я навіть не знаю чому. Постійно якісь причіпки: то щось не так написала, то щось не так зробила. Але зі мною працює соцпрацівник, який гарно мене консультує та допомагає. Завдяки цьому я вирішила багато проблем з документами, зробила медичну страховку.

Загалом у кожного біженця з України ситуація різна. Дехто отримав соцжитло, але у мене не склалося з ним, бо треба багато чекати, а я про це не знала, тому й не подалася. Коли дізналася, чекала пів року, але питання так й не вирішилось. Тому ми орендували житло під гарантію друзів, бо для цього агенції треба, щоб на картці була певна сума грошей. Але в черзі на соцжитло стою.

Мене запросили на тренінг на фабрику з виробництва сиру, але тому, що там HR-менеджерка моя знайома. Взагалі таке відчуття складається: для того, щоб отримати роботу, треба мати під боком місцеву людину, яка буде тебе водити буквально за руку на співбесіду до керівництва. Ті українці, які тут працюють, влаштувалися на роботу ще до повномасштабного вторгнення.

Загалом від життя у великому місті багато плюсів. Поряд залізнична станція, автошкола, великі бібліотеки, магазини одягу. Дитина поряд, це теж важливо. Плюсів багато, але треба адаптуватися в роботі.

Бібліотека у Франції.

Ще треба вміти  писати мотиваційний лист. Це для мене було щось нове. Якщо в Україні ми жили за американською системою: писали гранти, розповідали про себе, а в мотиваційних листах відкрито могли написати, що шукаємо роботу заради грошей, то у Франції взагалі про гроші не можна писати. Місцеві сприймають це як образу. Я коли про це дізналася, пішла одразу до соцпрацівника, щоб ми разом переписали лист. На кожну посаду тут треба писати окремий документ, а це займає багато сил та часу. Не розумію для чого все це потрібно. Але бюрократії у Франції багато”, – розповіла Яна.

Попри всі труднощі, краматорка не втрачає віри в краще майбутнє. Її історія – приклад справжньої наполегливості. Вона продовжує шукати роботу, викладати англійську, китайську та підтримувати зв’язок з Україною. Яна переконана, що навіть у чужій країні можна знайти своє місце, але завжди важливо пам’ятати, хто ти є і звідки походиш.

partner

“Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.”