Краматорка Ірина Шоленінова вже багато років займається розвитком освіти та викладанням іноземних мов. У 2002 році вона заснувала лінгвістичний центр “English Club”, що спеціалізується на вивченні англійської та німецької мов, а також програмуванні. Під її керівництвом центр отримав визнання, ставши срібним членом Британської ради. Однак, після початку повномасштабного вторгнення, життя Ірини кардинально змінилося. Вона була змушена евакуюватися до Словаччини, де згодом відкрила філію свого центру. Попри нові виклики, Ірина продовжує навчати дітей та розвивати свій бізнес, не втрачаючи зв’язку з Україною. В інтерв’ю журналісту “Pro100Media» краматорка ділиться своїм досвідом адаптації на новому місці, викликами ведення бізнесу за кордоном та планами на майбутнє.
Яким було ваше життя до повномасштабного вторгнення?
З 1997 року я займаюся підприємницькою діяльністю, а у 2002 році відкрила в Краматорську лінгвістичний центр ‘English Club’. Ми займалися розвитком дітей з 3 до 6 років, з дітьми старшого віку та дорослими вивчали та вдосконалювали іноземні мови: англійську та німецьку. Крім того, навчали дітей програмування.
В Краматорську в мене було дві філії центру, на вулиці Героїв України та Двірцевій. Зараз центри в Краматорську закриті, бо ми не хочемо наражати дітей на небезпеку. Ми перейшли на онлайн навчання, спробували таку форму навчання ще під час епідемії ковіду та зрозуміли, що це працює.
До речі, 16 лютого 2022, напередодні повномасштабного вторгнення, я отримала відзнаку “Знак якості” за Найкраще підприємство країни. Крім того, лінгвістичний центр “English Club” є срібним членом Британської ради. Наші учні складали кембридзькі іспити, а викладачі регулярно отримували професійні підвищення.
Як повномасштабне вторгнення вплинуло на роботу лінгвістичного центру?
Коли почалося повномасштабне вторгнення ми близько 4 місяців працювали безплатно, бо хотіли підтримати дітей. Потім перейшли на мінімальну оплату – 450 гривень в місяць за 12 занять. Зараз з цими дітьми ми продовжуємо заняття.
Під час навчання в Краматорську ми використовували інтерактивне обладнання, яке я закупила у 2018, коли робила в приміщенні ремонт. І ось все це під час повномасштабного вторгнення просто стояло. Пізніше я вирішила все вивезти. Тиждень шукали хто це може зробити. Врешті-решт знайшли, і ось під час перевезення, водія, який був за кермом, забрали співробітники ТЦК.
Я шукала організації в Україні, які допомагають в релокації, але мені всі відмовляли, тому довелося в Краматорську шукати перевізника до Івано-Франківська, а звідти провозила все за кордон за власний кошт.
Коли речі все ж вдалося евакуювати, я подумала: а чого обладнання просто буде стояти? Тому вирішила відкрити філію English Club’ в Словаччині, куди ми переїхали.
А чому ви вирішили евакуюватися саме за кордон?
Ще у 2014 я дізналася, що вагітна, це було у день, коли над Краматорськом почали літати ворожі літаки. Звісно, мені було потрібно перебувати під наглядом свого лікаря, тому родину я відправила у безпечне місце, а сама залишилася у Краматорську. Так вийшло, що коли мені самій була потрібна допомога, я залишилася у небезпечному, на той час, місті. Було складно, мені навіть в автівку стріляли.
Тому, як тільки почалося повномасштабне вторгнення, я відразу розуміла, що з міста треба оперативно виїзджати. Тоді оренда житла в більш безпечних регіонах різко підвищилась, ми декілька тижнів пробули в Україні, і нам запропонували переїхати в Братиславу та оселитися у квартирі безплатно. Ми подумали: а чому б ні?
Загалом у нас настрій був як у всіх українців. Думали, ось 2-3 місяці поживемо в Словаччині та поїдемо додому. Тоді ми ще працювали онлайн, тому обладнання я не вивозила. Ми навіть речей з собою небагато взяли.
Як пройшла адаптація на новому місці?
В питанні мови нормально, бо у Словаччині вона схожа на українську. До того ж до Ужгорода їхати відносно недалеко, тому, як тільки ми приїхали, я можна сказати, одною ногою ще в Україні була. Загалом в мене не було відчуття, що я в Словаччині надовго. Тому я довго не перевозила сюди речі. У мене і зараз такі відчуття, та й мій молодший син не сприймає Словаччину як країну, в якій він буде жити далі. Старший син вже 8 років живе в Канаді, деякий час ми в нього жили, а там, можна сказати, зовсім інша цивілізація. До того ж це дуже далеко від України, а я весь час думками вдома.
Чи важко було відкрити філію ‘English Club’ в Словаччині?
Дуже важко, бо тут інші закони та податки. Я зовсім не розуміла як просувати свій бізнес. Я вважаю, що в плані маркетингу, реклами, розумінні бізнесу, сплати податків Україна більш прогресивна. У Словаччині все дуже повільно та головний маркетинг тут – сарафанне радіо. У нас працюють консультанти, можна прийти до інспектора, а у Словаччині одні “гарячі лінії” або соцмережі.
Я багато разів ходила на бізнес – зустрічі, де збираються українці, і ось там отримувала більше інформації, ніж від місцевих. Підприємцем я стала в Словаччині влітку 2024, працюю зараз сама, а в Україні онлайн працюють педагоги. Але всі ми не втрачаємо надії повернутися в Краматорськ.
Я така людина, якій потрібно працювати та постійно вдосконалюватись, до того ж не дуже добре було б, якщо все обладнання десь стояло в Україні, а я в Словаччині жила, тому вирішили спробувати свої сили тут.
Чи змінилася специфіка вашої роботи у порівнянні з тим, як було до повномасштабного вторгнення?
Так, знаходитись за кордоном, це, немов, не мати під ногами нічого. Я працюю, але не розумію де мої клієнти будуть через місяць або рік. Українці, що приходять на заняття або давно вже переїхали, або ті, хто чекає закінчення війни, щоб повернутися в Україну. Розумію, що як в Краматорську, коли дитина приходила до нас в 3-4 роки, а закінчувала навчання в 11 класі, не буде. Зараз немає стабільності, повне нерозуміння. До того ж, я не відчуваю, і мабуть, ніколи не буду відчувати себе у Словаччині корінною мешканкою. Тут інший менталітет, далекий від українського. І вони не відносяться до нас, як до своїх. Так, словаки прихистили українців, спочатку було якесь співчуття. А зараз ми немов їм заважаємо, бо привезли якісні послуги та товари. Зараз з тих українців, що приходять до мене на заняття 70% не розуміють чи будуть тут залишатися.
Багато, хто думає, що за кордоном легко. Але це не так. В Словаччині не забезпечують нікого, всі працюють, до того ж не за спеціальністю та за маленькі гроші. Наприклад, я на заправці познайомилась з чоловіком, який до війни в Харківській області працював хірургом, але тут його взяли на роботу лише санітаром, бо в нього необхідного сертифікату не було. Але він досвічений спеціаліст. Чоловік пропрацював санітаром, але йому було тяжко тягти тіла в морг, бо це вже літня людина. Тому він вирішив піти працювати на АЗС. За фахом тут працюють лише ті, хто робить манікюр, працює перукарем та таке інше.
У словаків інший менталітет, їм не потрібна якість, їм потрібна низька ціна. Тому тут працюють дешево, але багато. Відношення до українців таке собі. Навіть з машини мені колись махали та кричали: “Украйна, йди додому!”. Не знаю як в інших країнах Європи, але в Словаччину треба або з великими грошима приїздити, або багато працювати.
Як у вас зараз проходять заняття?
Як і в Краматорську. Я обладнала приміщення, тому воно зараз виглядає як маленький шматочок Краматорська в Словаччині. Атмосфера така ж, я коли приходжу на роботу, немов вдома опиняюсь. Учнів знаходжу у соцмережах або приходять, бо хтось порекомендував. Працюю кожен день, як і в Краматорську.
Оформлена як підприємець я тут на умовах, які створені для українців, які тільки приїхали. Знижок на оренду приміщення для українців немає. Навіть наперед доводиться сплачувати.
Ви лише українців навчаєте, чи місцеві також відвідують заняття?
Я не володію словацькою мовою на достатньому рівні, щоб викладати місцевим. Трохи пізніше, якщо буде можливість, візьму на роботу словаків, які зможуть викладати місцевим, але поки я працюю сама. Я можу вільно англійською викладати, українською, російською, бо в Словаччині багато живе російськомовних українців, які евакуювалися зі Сходу нашої країни. До мене на заняття приходять як україномовні, так й російськомовні. Я не розділяю їх, бо для мене всі діти однакові. Це біженці з Дніпра, Запоріжжя, Києва, Харкова, з різних міст Донеччини. В Братиславі навіть живе знайома викладачка з Макіївки.
Окрім основної діяльности, чим зараз ще займаєтесь?
Нічим, бо робота вимагає багато часу. Це ж не тільки сам процес викладання, а й підготовка. До того ще й робота з документами. Окрім викладання в Словаччині, в Україні теж працює центр і зараз в ньому навчається понад 200 учнів. Вони теж роз’їхались по всьому світу під час війни.
Що вам найбільше подобається в Словаччині, а що ні?
Мені імпонує, що словаки дуже стабільні. Наприклад, вони можуть купувати квитки на концерт за півтора року. У нас в Україні максимум за пів року продаються квитки. Місцеві святкують Новий рік і одразу ж, шукають та бронюють місце, де будуть святкувати наступний.
О 15 годині дня на вулиці вже затори, бо словаки додому після роботи їдуть, а о 16 батьки вже виходять з дітьми у футбол на двір грати. Працюють вони з 6-7 ранку, а далі, як вони самі кажуть, їдуть жити. Словаки багато відпочивають, насолоджуються життям. А о 20 годині, коли я лише додому з роботи повертаюсь, тут вже у більшості світло вимкнене. Вони рано лягають спати.
Не подобається мені медицина у Словаччині. Якщо тобі потрібна допомога саме зараз, ти її тут не отримаєш. В такому випадку легше сісти в авто та поїхати в Ужгород.
Словаки по життю дуже повільні. І цю повільність можна всюди побачити: у банках, податковій. Інколи це гарно, а інколи – дратує. Коли тобі потрібна послуга, а ти навіть не знаєш, коли її отримаєш, це не може не дратувати. Але місцеві щасливі, вони посміхаються, не поспішають, не розробляють великі стратегії та плани, щодо розвитку свого бізнесу. Інколи навіть не розумієш як бізнес тут працює та чи є він взагалі. Коли я бачу якесь затишне кафе чи салон краси з якісними послугами, то розумію, що, скоріш за все, його відкрив хтось з українців. В Словаччини здебільшого працюють великі мережі, які діють по всій Європі. Маленьких підприємств, фермерів тут немає. Тут люди поважають себе, працюють так, як їм зручно, не думаючи про клієнтів. Багато хто зачинається влітку на два місяці або на різдвяні свята.
Мені це здається дивним, бо в нас в Україні навіть бабусі, що продають овочі з городу влітку ті ж підприємці. Здається, що Словаччина застрягла приблизно у 1990-х.
Освіта в Словаччині теж відрізняється від нашої. Таблицю множення тут діти лише у 5 класі вивчають. Також тут не потрібні якісь великі досягнення. Є багато критих басейнів, але мало професійних плавців та тренерів. Бо місцеві один раз на тиждень позаймаються і це норма.
Які у вас найближчі плани?
У нас, українців, плани зараз взагалі короткочасні. Думаю інколи от може ще два-три місяці та поїду додому в Краматорськ. А може доведеться ще багато чекати. Ми один в одного питаємо: “Ну що, ти на зиму тут?” або “Ти куди після зими?”.
Я постійно з Україною. Я саме та людина, яка поїде після війни її відбудовувати. Планую повернутися в Краматорськ, якщо він не буде окупований. Але в Україну точно повернусь після Перемоги. І син у мене такий. Він навіть ходить у словацько-українську школу.
В Словаччині люди дивуються якістю освіти в моєму лінгвістичному центрі ‘English Club’, тому, можливо, в майбутньому я зроблю тут мережу мовних шкіл. Я лише починаю. Складно, бо немає великого ком’юніті підприємців і важко просунути бізнес, як в Україні. Може буде щось змінюватись, тому з часом я зрозумію їхню систему. Я хочу розвиватися, бо не люблю сидіти на місці.
В Україні ми розвиваємось онлайн наскільки це можливо в сьогоднішніх реаліях. У нас більшість викладачів ще в Краматорську живуть, тому, буває, що на заняття з укриттів виходять. Необхідне обладнання для цього у них є. Але, звісно, я турбуюся, що буде далі та чи зможуть викладачі працювати далі.
