Анна Котова, 20-річна переселенка з Сєвєродонецька, на початку повномасштабного вторгнення разом з хлопцем виїхала до Дніпра, шукаючи порятунку від війни. 14 січня 2023 року російська ракета влучила в багатоквартирний будинок на житловому масиві Перемога, де мешкала пара. В той день загинули 46 людей. Дівчина вижила, але отримала тяжкі травми.
Журналісти “Pro100Media” поспілкувалися з Анною про її боротьбу за життя, відновлення після трагедії та про незламний дух, який допомагає їй йти вперед.
Розкажи, чим ти займалася до повномасштабного вторгнення?
Я жила в місті Сєвєродонецьк на Луганщині, навчалася в університеті на соціального робітника та паралельно працювала у кав’ярні баристою. Мені подобалося життя, бо я ніколи не сиділа на місці. Постійний рух був моїм кредо, я постійно робила щось цікаве. І ніколи не могла уявити, що в Україні буде велика війна.
Яким ти запам’ятала перший день повномасштабного російського нападу?
24 лютого зранку я мала йти на роботу, в університеті тоді було дистанційне навчання у зв’язку з епідемією коронавірусу. Ми прокинулися з хлопцем, з яким тоді вже жили разом, о 6 ранку, збиралися на роботу. Хлопцю зателефонував товариш та сказав, що почалася війна і треба виїжджати з міста. Ми спочатку не повірили, думали: “Ну яка війна, нам на роботу потрібно, у нас плани”. Потім цей товариш прийшов до нас додому. Питає: “Ви що, справді зараз на роботу збираєтесь?”. Ми кажемо: “Так. Нам ніхто не казав, що туди не треба йти”. В Сєвєродонецьку ще тоді тихо було.
Ми вийшли з дому та почули перші вибухи на околицях міста. Дуже моторошно було, хоча я вже чула вибухи у 2014 році. Але тоді вони були далеко. До того ж 8 років минуло, вже забула як це. Зателефонувала керівнику з роботи, він сказав, що можна не приходити. Ось так мій робочий день закінчися за пів години.
Коли ви прийняли рішення евакуюватися з міста?
Я одразу почала збирати речі, бо мені страшно дуже було. Ми з хлопцем домовилися, що основні документи та речі зберемо, на всякий випадок, щоб були готові, бо у будь-який момент можемо виїхати. Приблизно 9:30 ранку нам зателефонував товариш мого хлопця та запропонував поїхати в Дніпро разом з ним. Ми не хотіли виїжджати з міста, бо Сєвєродонецьк – це наш дім, а в Дніпрі взагалі нікого з рідних та знайомих немає, та й за 10 хвилин було дуже важко прийняти таке важке рішення. У мене мати та бабуся теж в Сєвєродонецьку були, вони навіть не знали, що я взагалі кудись збираюся. А потім було декілька потужних вибухів, тому ми зателефонували товаришу та сказали: “Так, ми їдемо!” і вже через пів години були в дорозі. Думали, що евакуюємось максимум на два тижні., а потім повернемося і все буде добре.
Мати та бабуся залишилися в Сєвєродонецьку?
Так. Коли ми тільки зібралися їхати в Дніпро, я попередила мати. Вона не хотіла, щоб я їхала, бо теж не вірила, що буде щось серйозне. Гадала, що буде як у 2014. Але потім вона сказала: “Добре, що ви виїхали, бо в Сєвєродонецьку дуже небезпечно”.
Коли тривали важкі бої за Сєвєродонецьк, в місті довго не було води та світла, тому мати та бабуся на декілька місяців теж виїжджали. Там нереально було знаходитися тоді, постійно було гучно. Пізніше повернулися. Каже, що світло та воду відновили, але квартира в поганому стані, бо було влучання у дах. Мати живе на 5 поверсі, тому у квартирі буда величезна діра. Зараз потихеньку ремонтують дах, але рік вони прожили просто з діркою. Кажуть, що звикли вже до такого життя, але все одно їм складно. До того ж ми давно не бачилися і взагалі невідомо коли побачимося. Коли зі мною сталася трагедія, вони хотіли виїхати, але рідних не випустили з міста. Та й взагалі вони надовго не збиралися їхати, кажуть, що буде важко адаптуватися на новому місці.
Яким ти запам’ятала день, коли в будинок, де ви жили, влучила російська ракета?
Це був мій день народження. Мені виповнилось 19 років. Святкувати ми не збиралися, просто хотіли прогулятися, сходити в кіно і повечеряти.
Зранку хлопець подарував мені квіти та торт. Я тоді загадала бажання: швидше побачитися з рідними, які на той момент були під окупацією без постійного зв’язку.
Після обіду, коли в будинок влучила ракета, я була на кухні. Приймала по відеозв’язку привітання від сестри. Пам’ятаю, як подивилася на неї, потім на себе в камеру, і подумала: «Яка я гарна»… і вже за мить ракета вдарила по будинку. Я стояла біля вікна, і воно розлетілося на уламки, полетіло прямо на мене. Наді мною зависла плита, яка могла придушити. Я нічого не чула, не відчувала болю, тільки важко було дихати. Хлопця врятувало те, що він лежав на ліжку за шафою.
Трохи прийшла до тями лише в лікарні. Потім мені розповідали, що розрізали футболку, почали діставати уламки, обробляти порізи. У мене був уламок біля сонної артерії, порізана шия. Лікар дістав уламок і почав зашивати шию, а я нічого не відчувала. Без наркозу та анестезії, просто сказала, що трішки неприємно.
Потім мене перевезли в іншу лікарню, під’єднали до апарату штучного дихання й почали перші операції – видалили око та великі уламки з обличчя, прооперували зламаний палець. Через декілька днів, коли стан стабілізувався, мене відправили до Львова. Там я пролежала два тижні. Потім мене перевели в лікарню в Австрії, тут я була 9 місяців. Повернулася до України, лікувалася ще у нас. Зараз лікування триває, невідомо скільки ще часу потрібно.
Перші важкі операції мені зробили в Австрії. Але все пройшло добре. Зараз залишилось зробити пластику, корекцію шрамів. Все це довго триватиме, може навіть роки, щоб повністю відновитися.
Коли ти ще перебувала в лікарні твій хлопець освідчився тобі. Розкажи про це.
Ми тоді були у Львові. Денис кожного дня до мене приходив і весь день майже разом був. Лікарі не виганяли його, бо всі розуміли ситуацію. Ніхто не був проти. Мені дуже важко було, йому, думаю, теж. І ось одного разу ми сиділи разом, Денис сказав, що не хоче мене втратити, хоче завжди бути разом. Запропонував стати його дружиною. Зараз ми вже розписалися.
Як чоловік підтримує тебе?
Коли я була в Австрії, а він в Україні було дуже важко. Я там була одна і підтримка була тільки в телефонному форматі. Тоді не сприймала себе зовсім, не хотіла вірити в те, що відбувається, не могла дивитися на себе у дзеркало. Кожен день був нервовий зрив, кожного дня протягом 9 місяців я плакала. Але Денис робив все, щоб не втратити зв’язок зі мною., щоб я не закрилася від нього, а навпаки, ділилася своїми переживаннями, слухав мене, казав, що я гарна і він завжди буде мене кохати. Ці слова насправді дуже допомагали.
Зараз він також дуже мене підтримує, переживає. Не знаю, навіть, що б я без нього робила. І я дуже вдячна йому за це.
Де ти зараз мешкаєш та чим займаєшся?
Ми з чоловіком живемо в Чехії, але на лікування я приїжджаю в Київ та Львів. Вже понад рік я займаюся лише лікуванням та навчанням в університеті. Намагаюся наздогнати те, що пропустила, коли лежала в лікарні. Займаюся собою, намагаюся приймати себе, працюю з психологом.
Як ти вважаєш, людям, які постраждали під час війни, варто звертатися до психолога за допомогою?
Так, це потрібно робити. І навіть не тим хто постраждав, а всім, хто зараз живе в Україні. Бо в нашій країні кожен день вибухи, сирени, а це впливає на психіку. Вважаю, що звертатися до психолога ніколи не пізно. Це потрібно. Ми маємо це розуміти.
Особисто тобі допомогло спілкування з психологом?
Після трагедії я взагалі думала, що мені психолог допомогти нічим не зможе. Я не розуміла, що йому таке треба сказати, щоб мені стало легше. Бо ця людина ніколи не була в моїй ситуації. Але треба знайти правильного психолога. В мене їх було три, і лише третя спеціалістка почула мене та правильно піднесла мені інформацію. З цією дівчиною я змогла розкритися та довіритися. Ми працюємо вже 8 місяців. Щомісяця спілкуємось декілька разів і це мені справді допомагає.
Коли я була в Австрії, відчувала лише смуток, взагалі нічого мене не радувало. Лікарі дарували іграшки, прикраси. Але я навіть цьому не могла радіти. Я дякувала, бо мені було приємно. Але радості зовсім не було. І ось з моєю психологинею ми це довго пропрацьовували. Вона вчила мене відчувати якісь емоції окрім болю.
Чим, на твій погляд, життя в Чехії відрізняється від життя в Україні?
Мабуть, всім. Але мені не хочеться жити в Чехії. Мені тут не подобається, тому плюсів не шукаю. Просто розумію, що тут жити безпечніше. Я хочу повернутися в Україну, просто спокійно жити вдома.
З негативного можу відмітити бюрократію в лікарнях. В Чехії потрібно довго чекати свою чергу, все дуже повільно. Не так, як у нас: прийшов і відразу все зробив. Так загалом по всій Європі. Я коли в Австрії була, щоб кудись записатися теж довго чекала.
В Україну я планую повернутися після Перемоги. На лікування буду їздити поки й все. В Чехії я лише коли щось заболить можу до спеціаліста звернутися. Всі необхідні мені операції проходжу лише в Україні.
Мене насправді зараз важко приїжджати в Україну. Коли я перші рази приїздила, теж зриви були. Я чула сигнал повітряної тривоги й в мене починалася паніка. Здавалося, що зараз прилетить ракета в мій будинок. Не могла правильно керувати думками, тому що підсвідомо не хотіла переживати це знову.
Ми спілкувалися про це з психологинею. Вона казала, що треба зосереджуватися на думці, що я вже не в Дніпрі й такого не може більше повторитися. Тому, коли лунає сигнал тривоги, намагаюся згадати ці слова та заспокоювати себе. Але постійно жити в Україні поки не готова.
Зараз ти береш участь у проєкті “Врятуй красу”. Що це за проєкт та як ти до нього потрапила?
Восени 2023 я знайшла анкету в інстаграмі та заповнила її. Тоді я в Австрії була і моє лікування там завершувалось. Мені сказали: щоб продовжити треба чекати ще рік. І тому я прийняла рішення шукати проєкти в Україні.
Я коли заявку залишила, мені одразу ж передзвонили. Сказали, що чули про мене та вже чекають. Ми домовилися про зустріч у жовтні.
Я приїхала у Київ. Мене дуже тепло прийняли, ставилися з розумінням, кожен допомагав. Ми зробили вже декілька операцій і коли я побачила своє обличчя після них, не могла повірити. Після трагедії все було дуже страшне, а в Австрії мені навіть не запропонували такі операції. А в Києві я подивилася на себе і не могла усвідомити, що можу знову мати гарний вигляд. Зараз я шкодую, що чекала в Австрії 9 місяців і одразу не звернулася до наших фахівців. Там я сиділа, чекала одну процедуру 2-3 місяці, а в Україну я приїжджаю, активно лікуюся та бачу зміни моментально майже. В рамках проєкту “Врятуй красу” мені зробили більше необхідного, ніж за кордоном. Це справжнє диво.
Я познайомилася з організаторами проєкту. Вони розповідали, що до них звертаються люди, але бояться. Тому що все знімається на камеру. І ще бояться, що лікарі не допоможуть. Але це не так. Не треба боятися, бо тобі зроблять все, щоб почуватися краще. Завдяки проєкту я розумію, що я гарна та можу дивитися на себе у дзеркало.
Бачив, що у тебе була фотосесія з українською співачкою Ольгою Цибульською. Розкажи про неї.
Так, ми познайомилися на проєкті. Ольга приїхала, щоб підтримати мене. Вона була зі мною перед першою операцією, ми багато спілкувалися про мрії, цілі. Я казала, що мрію про фотосесію, щоб в мене було видно шрами. Хотіла, щоб в мене були світлини “до” та “після” лікування. І ми зробили з нею фотосесію після операції. Я не очікувала, що вийдуть такі гарні фото, бо я бачила себе іншою. Мені здавалося, що шрами це огидно, але зараз розумію, що це можна перетворити у власну “родзинку”. Я подобалася собі! І подобаюсь зараз.
Які в тебе плани на цей рік?
Я планую далі лікуватися. Хочеться вже завершити, але розумію, що для цього потрібен час. Зараз я беру участь у двох проєктах. “Врятуй красу” займається обличчям. Операції продовжаться восени, бо влітку не можна робити такі косметичні процедури. Другий проєкт – “Незламні” проходить у Львові. Там займаються шрамами на тілі. Теж потрібен час, щоб вони були менш помітними. Ось і всі плани.
Я просто хочу швидше повернутися до повноцінного життя та не думати про лікування. В Сєвєродонецьку та Дніпрі в мене було все по іншому. Я не сиділа вдома. А зараз я нібито відсторонена від усього. Тому намагаюся зануритися у навчання та лікування.
“Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО “Інститут масової інформації” в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network”.
