Петру Кашуварі 36 років. Він народився у місті Вроцлав. Протягом 20 років працював журналістом у провідних телеканалах, радіо та онлайн-медіа Польщі. З 2016 року Петр висвітлював події в Україні як воєнний кореспондент, а з березня 2022 року майже постійно знаходиться в країні, надаючи гуманітарну допомогу військовим й цивільному населенню.
В один з візитів до Краматорська Петр розповів журналістам Pro100Media, чому вирішив переїхати з Польщі до України в такий непростий час, про рішення створити благодійний фонд для допомоги постраждалим внаслідок бойових дій, а також про побачене за 8 років безпосередньої участі в житті нашої країни.
Як ви познайомилися з Україною. Яке з міст Донбасу побачили першим?
Це був Донецьк ще у 2016 році. Я висвітлював події в Україні і хотів на власні очі побачити, яка ситуація в ДНР.
Що неочікуваного для себе ви тоді побачили? Що вас найбільше вразило?
Я заснув у маршрутці й прокинувся вже на кордоні з самопроголошеною ДНР. Вийшов з автобуса. Перше, що я побачив, було мінне поле. Йшов дощ. Дуже холодно. Це був початок травня. Скрізь солдати. Обидва узбіччя заміновані. Спалена чорна земля. Повалений величезний електричний стовп… В той момент я подумав: що я зробив? Нащо мені це все?
На російському блок-пості нас вишинкували у лінію, націлили автомати й почали перевіряти документи. Коли побачили, що я з Польщі, підійшов солдат, почав щось до мене казати, але тоді я майже зовсім нічого не розумів, ані українською, ані російською. Я звернувся до нього англійською, але тепер не зрозумів мене він. Тоді він витягнув гранату и став намагатися втулити мені до руки, і каже: «Держи!». Я відвів руку, сказав: «Ні, не хочу». Він сміявся. Тоді вже люди почали до нього щось казати, я показав прес-карту та дозвіл на в’їзд до Донецька. В підсумку мене пропустили.
Що ви робили у Донецьку?
Я хотів подивитися на ситуацію, відгадавши так, щоб застати парад на честь Дня перемоги. Але багато мені побачити не вдалося, бо, як виявилося, мій дозвіл давав змогу пересуватися лише центром міста. До речі, як я потім дізнався, ці дозвільні документи «курував» Гіркін. Звісно, заборону я порушив, наскільки міг.
Взагалі ситуація у Донецьку була погана. Більшість супермаркетів були зачинені, майже всі ресторани також. Працювали один чи два. Їжі обмаль. У магазинах були черствий хліб, вода, якась дуже погана ковбаса і горілка. Остання була скрізь. На ринку можна було купити трішки більше, бо люди привозили з сіл продукти власного виробництва. Також просто на вулицях продавали портрети Путіна, російські та ДНРівські прапори.
Що відбувалося на параді 9 травня?
Олександр Захарченко говорив, що йде війна з українськими нацистами і їх треба вбивати. У відповідь натовп кричав: «Так! Так!». Людей було дуже багато – тисячі. Думаю, що серед них немало було привезених. Від людей йшла якась агресія. У Польщі, до прикладу, коли приходять на парад, спілкуються, у людей можна щось запитати. А там, якщо до когось намагаєшся звернутися, на тебе дивляться косо. Можливо, це тому, що я не розмовляв російською і мені важко було їх зрозуміти, і їм також було важко зрозуміти мене. Було багато російських солдатів. Я навіть бачив Моторолу. Тоді я також не знав, що це він, просто сфотографував, а вже потім дізнався. Причому на той момент всі думали, що він загинув, а коли я скинув то фото, пересвідчилися, що живий.
Які враження у вас залишилися після відвідування Донецька?
Перше – людям або байдуже, де вони живуть, або вони дійсно хочуть до Росії. По всьому місту було дуже багато російських прапорів. Для мене це був шок. Я в Україні, а всюди прапори іншої держави…
Але також було видно, що серед цих людей є і такі, які не хочуть. Проте їм доводиться тут жити. Якось я зайшов до одного магазинчика і побачив, як дівчина дивиться на телефоні парад Дня перемоги. Я швиденько зазирнув, і виявилося, що це парад у Києві. Вона зблідла, бо не знала, хто я такий.
Загальне ж враження таке: ситуація тут дуже складна, багато пропаганди, але більшості жити так зручно, попри позицію.
Коли ви вдруге у вересні того ж року приїхали у Донецьк ваші враження змінилися?
Ситуація там була вже краща. З’явилися продукти. На ринку та в магазинах вже можна було купити майже все. Працювали ресторани. «Метро» ще не відкрився. Тоді моєю метою було відвідати самопроголошену ДНР на початку навчального року, щоб показати, як там працює освіта.
Цього разу мені вдалося побачити більше. Бо дозволили навіть відвідати першу лінію з тієї сторони: бачив Спартак, Піски, Донецький аеропорт. Але довелося виїхати раніше, ніж планував. Керівництво «республіки» запропонувало зробити інтерв’ю з Захарченком. Я погодився, бо це цікаво. Але вони сказали, що свої питання я задавати не зможу: буде екран з вже підготовленими. Мені потрібно буде лише це озвучувати. Я відмовився, але вони сказали: «Зробиш! Завтра о 9:00 по тебе приїде автівка, і будеш робити те, що ми тобі скажемо». Тож, я видалив всі записи й фото з телефону та ноутбуку. Вже о 7 ранку я був на вокзалі і на першій маршрутці вирушив у бік України. Більше я у Донецьку не був.
Перше місто під Українським прапором, яке ви відвідали?
Дніпро у 2017 році. Тоді він ще був Дніпропетровськ.
Чи була для вас помітною різниця, як люди жили на території самопроголошеної ДНР та в Україні?
Різниця була великою. У самопроголошеній ДНР очевидно, що йде війна: нестаток товарів, багато розбитих будинків, все за примусом, страх в очах у людей, всі приховують думки. Періодично на горизонті вибухають ракети, але при цьому в місті може проходити якийсь фестиваль… Відчуття сюрреалізму.
Приїхавши до Дніпра, я побачив цілком нормальне життя. Ходять та всміхаються люди, все працює. Для мене все це було дуже дивним, бо я думав, що війна йде по всій Україні. Пізніше я потрапив до Харкова. То дуже близько до лінії фронту, але тут так само вирує нормальне життя.
У Маріуполі, куди я потрапив у грудні 2017 року, для мене все було ще дивніше. Трамваї, магазини – нормальне місто. Я не міг сприйняти, як це – усього за кілька кілометрів страшна війна, кордон, люди не мають їжі та найнеобхіднішого, а тут як би нічого не відбувається. Розібратися допоміг мій друг, який працював в обласній адміністрації. Він був першою людиною, яка розповіла мені про ситуацію в Україні, що тут відбувається. Я читав до того якісь матеріали, але то зовсім інше, коли розповідає місцева людина.
Тоді ж я відвідав базу «Азова». Хлопці мене забрали, показали, як виглядає війна, як живуть солдати на першій лінії, що там відбувається. Я побачив, як стріляють танки, як збивають ракети, як працює ППО.
Тоді я вперше подумав, що більше не хочу їздити на війну, не хочу дивитися на ці речі, бо не побачу нічого людяного.
Де ви були 24 лютого 2022 року? Як дізналися про події в Україні?
Тоді я був у Палермо, куди планував переїхати з Польщі та купити будинок. Десь за півроку до цього я вирішив закінчити кар’єру журналіста. Почав шукати нове заняття. Створив свою компанію. Також медійну, але я більше не хотів працювати репортером. Я тоді не вірив, що в Україні почнеться повномасштабне вторгнення. За 8 років я написав все, що міг, про війну в Україні. Я тут був постійно і ця тема нікого не цікавила.
Але 24 лютого зранку я прочитав у ВВС, що щось почалося. Я написав до свого друга з «Азова», чи це правда? Він відповів, що, на жаль, так. Я запитав, що далі. Його відповідь: «Будемо битися до Перемоги!».
Тоді я вирішив, що треба їхати. Треба писати про те, що відбувається.
Весь наступний тиждень я телефонував усім, кого знав, з метою здобути бронежилет, каску та інші необхідні речі. Того часу то було складно, бо по всій Європі не було броників. Навіть купити не можна було, не кажучи про позичити. Але зрештою мені це вдалося. Каску, яку я зараз маю, позичив мій. Він полковник Війська Польського. Сказав: «Віддаси, коли війна закінчиться».
Ви сказали, що більшості поляків вісім років було не цікаво, що відбувається у сусідній країні…
Саме так. Увагу почали звертати тільки після початку повномасштабного вторгнення.
Що саме спонукало вас приїхати в Україну? Ви могли просто жити своїм життям у Палермо, розвивати бізнес.
Для мене ця тема була і є важливою. Я завжди хотів, щоб люди знали, що відбувається і на Донбасі, і по всій Україні. Я хотів розповісти, що тут війна, що ситуація дуже погана. Я багато розмовляв з цивільними й мав показати, що у безпосередній близькості до бойових дій живуть люди, як вони живуть. І це все близько до Польщі.
Крім того, коли я вперше приїхав до України у 2016 році, в Бахмуті познайомився з молодою дівчиною. Вона була з ДНР, і там залишився її дідусь. Ми зустрілися випадково, просто на вулиці. Вона хотіла вчитися у Польщі, але не могла залишити дідуся. Вона тоді мене спитала: «Коли закінчиться війна?». Я відповів, що не знаю. І тоді вона попросила, щоб я пам’ятав про Україну, щоб продовжував писати, розповідаючи й полякам, й людям з інших країн про ситуацію тут.
24 лютого я одразу згадав цю дівчину і вирішив, що треба їхати. Крім того, в мене вже був досвід, я більш-менш розумів, як треба поводитися на першій лінії, проходив спеціальні тренування для журналістів з НАТО. Тож, якщо треба, щоб хтось їхав писати про Україну, то повинен бути я.
Скільки часу пройшло з моменту повномасштабного вторгнення до вашого приїзду в Україну?
Я приїхав 6 березня. Подував, що треба взяти з собою якусь допомогу. Зробив допис у «Фейсбуці», що буду їхати, і якщо хтось хоче щось передати, заберу. Мої друзі навантажили цілу машину їжі, спальних мішків, ліхтариків, батарейок для військових тощо. Авто аж «присіло». Всього було настільки багато, що моєму другу Петру Аполінарському, журналісту з Великобританії, з яким ми мали їхати, не вистачило місця.
На польському кордоні я побачив людей, які тікали від війни, і не зміг втримати сліз. Це було страшно. Найстрашніше з того, що особисто мені доводилося бачити на цій війні. Жінки, діти тварини… Просто в піжамах, в капцях… Дуже холодно. Всі плакали і здригалися від жаху.
Я думав, що залишуся у Львові на декілька днів та вирушу далі – у бік Сходу. Але написали друзі з Харкова, попросили евакуювати їхню родину. Звісно, я сказав, що допоможу. Потім з’явилася ще одна родина, яку треба було забрати, потім ще одна, і ще…
Коли в котрий раз повертався до Львова, волонтери запропонували гуманітарну допомогу. На той час майже ніхто не їздив в Україну. Я погодився. Там були ліки, трішечки ковдр, спальні мішки, каримати, бронежилети, турнікети. Навіть на Західній у той час було багато блок-постів, солдатів, кожна громада організовувала загони тер оборони. І всі вони потребували допомоги у певних моментах.
Скільки часу ви займалися евакуацією?
Певно десь місяць. Кожного дня я їхав трошки далі й далі у напрямку Сходу. Але у той час страшно було їхати навіть у Тернопіль, бо ніхто не знав, де знаходяться росіяни і де вони опиняться наступного дня. Всі казали, що не можна їхати до Києва, бо там дуже страшно. Не можна було їхати до Житомира, бо там вже були росіяни. Навіть було можливо, що приїхавши до Вінниці, я наступного дня опинюсь в окупованому місті.
Коли ви дісталися східних областей України?
Спочатку я доїхав до Києва, бо там також треба було евакуювати родину товариша та привезти гуманітарну допомогу. Це було в той час, коли росіяни ще стояли в Ірпені та Бучі. Столиця тоді виглядала, немов «місто духів». Там нікого не було. Навіть сигарет не можна було купити. Все зачинене. Світла немає. Скрізь військові. Лунають вибухи. Я залишався там три дні. Хотів написати щось про ситуацію. І ще до мого від’їзду Ірпінь та Бучу звільнили. Але я туди не поїхав, бо знов мав гуманітарну місію. Тобто всі журналісти поїхали робити матеріали зі звільнених населених пунктів, а я відправився далі на Схід з гуманітаркою.
Напередодні 9 травня ми приїхали до Павлограда. Звідти ми поїхали у Барвінкове, де пролягала лінія фронту. Ми привезли два автомобілі військовим та багато гуманітарної допомоги для цивільного населення.
Коли ви знову почали писати про події на Сході України для польських читачів?
Писати я почав у кінці вересня. Перед цим ЗСУ звільнили Ізюм та Балаклію. Також точилися великі бої у Куп’янську. Тоді журналістів ще не пускали на ці деокуповані території, а я був першим волонтером, який поїхав туди з допомогою. Одним із перших я побачив масові поховання та російські катівні. Я це ніколи не зможу забути, бо це страшно. Вирішив, що про це треба написати. Спочатку написав про могили в Ізюмі, трохи пізніше – про Балаклію.
Ви раніше казали, що до війни в Україні хотіли залишити Польщу. Чому саме? Польща – рідна країна. У вас там була професія, друзі…
Я завжди хотів жити в іншій країні. Багато подорожував – відвідав майже 40 країн. І кожного разу було відчуття, коли перетинаю польський кордон, що стає легше. Всі проблеми залишаються там. Крім того, професія журналіста в Польщі зараз є дуже складною. Коли я починав працювати 20 років тому, було важливо висвітлювати події такими, якими вони є, розмовляти з живими людьми. А зараз треба дивитися в Інтернеті й писати матеріали, виходячи з чужих висловів. Як би я 20 років тому щось таке написав, мене б одразу звільнили з роботи.
Я не хочу бути таким журналістом. Тому я створив свою компанію, свій сайт і там почав писати репортажі, робити документальні фільми тощо. І це подобалося людям. Тож я вирішив, що буде добре як я подорожуватиму світом і розповідатиму про людей, які зустрічаються на моєму шляху. Я буду робити те, що люблю, і можливо навіть зароблю якихось грошей.
Тобто зараз ви фінансово не залежите від будь-кого?
Певний період в мене була компанія, яка дозволяла отримувати кошти. Все, що я заробляв, йшло на придбання гуманітарної допомоги, палива. У серпні минулого року я вирішив, що залишаю все, що маю в Польщі. Я віддав свою квартиру в оренду студентам. Закрив компанію. Спакував речі у два рюкзаки і з цього часу живу в Україні.
Водночас я замислився, що треба знайти якусь роботу і повернутися до журналістики. Я знову почав працювати для «Радіо 357». Це популярне в Польщі незалежне медіа. Там працюють багато журналістів, які мають власну думку. І там можна робити щось гарне. Також я працюю на сайті www.onet.pl. Це найбільший у Польщі сайт.
Паралельно я створив благодійний фонд. В мене завжди було відчуття, що допомагати людям – надзвичайно важлива справа, але ніколи не було часу. Тепер є.
Таким чином, зараз ви очолюєте благодійний фонд?
Так. Він має назву UA Future тобто «Майбутнє для України». Взагалі організації три. Перша зареєстрована 5 травня 2022 року у Польщі, друга громадська організація – у жовтні в Україні, а у січні ми відкрили аналогічний фонд вже у США.
Скільки людей працює у цих трьох організаціях?
Офіційно 5 людей, а також двоє віцекерівників громадських організацій в Польщі та США. Але ще є багато волонтерів та організацій, які нам допомагають. До прикладу, сьогодні ми були у селищі Сидорове, де допомагаємо відбудувати 10 будинків, розбитих під час бойових дій. Гроші для цього дав спонсор з Японії. Я йому розповів, що на Донеччині є селище, жителі якого потребують допомоги. Треба п’ять тисяч доларів. Пан Сакомото, почувши це, сказав: «Добре». І вже сьогодні ми привезли шифер, інструменти, купили більшу частину необхідних будівельних матеріалів.
Які основні напрямки допомоги ваших фондів. Кому ви допомагаєте?
Найчастіше ми допомагаємо людям, які знаходяться на першій лінії. Це, звісно, військові, а також цивільні, які, до прикладу, сидять у підвалах, жителі деокупованих територій. Їжа, гігієна, ковдри, взимку буржуйки, подарунки для дітей на свята, паливо для генераторів. Також ми намагаємося евакуювати людей з небезпечних місць. Але багато хто виїжджати не хоче.
Як ви вважаєте, чому люди не хочуть виїжджати?
Я не знаю, що б я робив, якби в мій дім прийшла війна. Я не був у такій ситуації, тож, не можу давати порад. Не знаю, чи зміг би залишити все, для чого працював все своє життя й поїхати «десь» без грошей, без майбутнього – коли гадки не маєш, що станеться далі.
Люди, які залишаються, напевне знають, що завтра будуть бомбити, завтра будуть сидіти у підвалі, завтра приїде гуманітарка о такій-то годині. Це точно буде. А що буде, коли виїхати? Як залишити, до прикладу, дві собаки й чотири коти? Або корів залишити чи інше господарство? Це важливі речі. Люди працювали задля цього усе життя. Ще у багатьох пенсія 2500 гривень. За ці гроші можна купити квиток до Львова, наприклад. І що далі? Що там робити? Де жити? Бідкувати? Певно вони й тут живуть незаможно, але тут вони в себе – на своїй землі.
Десь там це буде якийсь розподільчий центр або гуртожиток для переселенців. Скільки часу можна жити у спортзалі? На мою думку, в Україні бракує централізованої системи забезпечення переселенців житлом з пристойними умовами. Зрозуміло, що зараз всі кошти йдуть на військових та озброєння, щоб закінчити війну. Але через це багато хто, навіть якщо наважується виїхати, повертається додому вже через два тижні або місяць, бо жодної допомоги немає.
До речі, в нас є місце, куди ми евакуюємо людей. Це монастир у Тернопільській області. Там можна залишатися безплатно. Тихо, спокійно, є парк, школа, психолог. Переважно ми приймаємо жінок з дітьми. При храмі для кожного є приватна кімната. Ми забезпечуємо їжею та речами першої потреби. Єдине, що ми за це просимо – посильна допомога у господарстві – помити підлогу, щось прибрати тощо. Тобто все те, що кожен робить вдома. Єдине, що не можна – брати з собою хатніх тварин.
Як людині звернутися до вас по допомогу?
Можна написати в особисті повідомлення у соцмережі Фейсбук (https://www.facebook.com/UAFutureCharity), зателефонувати за номером або написати на електронну адресу, які вказані на нашому сайті (https://uafuture.com/?pagename=contact).
Чим загалом відрізняються поляки та українці?
У вас війна, а в нас – ні. Все. У нас різні традиції. Ми їмо журек, ви – борщ, у вас поминальна неділя у травні, в нас – у вересні. При цьому ми ходимо до костелу у неділю, ви до церкви – також, у нас проблеми з політиками та корупцією, у вас – так само. В Україні, можливо, трішки більше цих проблем, але це не суттєво. 100% українці живуть бідніше, ніж поляки. Але це вирішиться, коли ви знайдете спосіб приборкати ту саму корупцію. А загалом люди відчувають і думають однаково, кожен замислюється про майбутнє, хоче мати родину, дім, нормальну роботу, подорожувати, побачити світ, запросити друзів на вихідні. Я був у багатьох країнах і цінності в людей взагалі не відрізняються. Є різна історія, різна мова, різні традиції, різний вид з вікна. Але у всіх є серце і душа.
Чи є, на вашу думку, різниця між українцями зі Сходу та Заходу країни?
Дивлячись збоку, я б сказав, що між людьми різниці немає. Але знову ж є різниця в історії та традиціях. Безумовно, є велика різниця в мові. І це все створює в країни невидимий, але відчутний кордон. В мене склалося враження, що люди зі Сходу дуже бояться людей з Заходу і навпаки. Мені вбачається, що у вас різне коріння. Тут, на Сході, люди більш змішані, більшість розмовляє російською. І дуже відчутно, що це не подобається людям із західних областей. Коли, до прикладу, хтось приїжджає до Львова і говорить російською, це одразу «бан». Але я не бачив такого, коли людина з Заходу приїжджає на Схід. Такого не має, щоб хтось казав – ти не можеш говорити українською.
Є певна частина жителів західних областей, які вважають, що на Сході багато грошей, тут всі працюють у шахтах і отримують велику зарплатню. Але на Сході я чую те саме: на Заході багато грошей, вони так добре живуть…
Звідки, як ви вважаєте, пішли ці думки?
Можливо, все це відбувається через те, що за роки незалежності ви так і не спромоглися впізнати один одного, мало подорожували й просто не маєте гадки, як живуть люди на іншому боці країни.
Наприклад, пані Валя, яку ми евакуювали з Сіверська, спочатку хотіла, щоб ми вивезли її за російський кордон. Коли ми сказали, що веземо її до Тернополя, вона обурилась. Як так! Який Тернопіль?! Вона ніколи не була далі Бахмута і прагнула потрапити до ДНР або Росії. Я тоді поставив питання жорстко: або залишатися в Краматорську у гуртожитку, або Тернопіль.
Їй було страшно залишатися так близько до лінії фронту, тож погодилася. Опинившись на Західній, вона подивилася навкруги, поспілкувалася з місцевими й каже: «Боже, як тут гарно! Я таких будинків та такої гостинності на Донбасі не бачила».
Я дивився, як кілометр за кілометром в неї змінювалися думки про Західну Україну. Зараз вона вже півроку живе на Тернопільщині і не хоче повертатися додому, бо їй тут спокійно, ми їй допомагаємо. Вже вивчила українську.
Якщо говорити про мову, ваша українська дуже добра. Ви казали, що не знали її, коли потрапили в Україну. Ви цілеспрямовано навчалися?
Коли 6 березня 2022 року я приїхав до Львова, взагалі не розумів української. І вже за півроку якось саме по собі почав розмовляти. Я багато спілкуюся, намагаюся читати та писати. Так і вивчив. Але правил я не знаю, бо не вчився з книжкою.
Що ви плануєте робити, коли в Україні скінчиться війна?
Буду робити те, що сказано у назві нашого фонду – будувати майбутнє для України. Якоюсь мірою це буде стосуватися побудови історично-культурного мосту між Польщею та Україною. Більше я вам сказати не можу, бо ніхто не може бути зараз впевнений, що буде наступного дня.
Щоб ви хотіли сказати українцям?
Ви вже так багато втратили через цю війну за останні 8 років: майна, ресурсів, людей… Нехай ці втрати не будуть марними й повернулися чимось більшим. Щоб воїни на фронті, цивільні чоловіки, жінки, діти загинули не дарма. Щоб ви на цій трагедії збудували успішне майбутнє для України.
Я завжди думаю про майбутнє. Вчора для нас немає. Сьогодні завтра не буде. А майбутнє є завжди. Того, що було вчора, ми не змінимо, але можемо вибудувати завтрашній день, місяць рік, десятиріччя. Так само стосовно історії. Ми не можемо змінити те, що було між Україною та Польщею вчора, не можемо змінити того, що вже сталося всередині вашої країни. Але ми можемо побудувати інші відносини, такі, як захочемо самі, якщо докладемо до цього певних зусиль.
Думаю, попри жахи війни, це шанс для України налагодити взаємовідносини між Сходом та Заходом. І дуже важливо, щоб і влада, і самі люди про це не забули. Це великий шанс, але й великий труд для кожного українця.
