Краматорськ подарував нам багато яскравих імен у літературі. У їх творчості звучать вічні теми добра, любові, вірності, материнської ніжності та гордості за рідну Донеччину. Пропонуємо вам знайомство з деякими з них.
Микола Рибалко
Микола Олександрович Рибалко народився 14 лютого 1922 року на Донеччині – в селі Орєхово-Василівка Миньківської сільської ради Бахмутського району, а у листопаді 1931 року сім’я Рибалко переїхала до Краматорська, який став для Миколи рідним містом.
У Краматорську родина поселилися в Старому місті, і малий Микола пішов навчатися в середню школу №1. Уже в шкільні роки він пробує писати вірші.
У 1940 році Рибалко закінчив школу і розпочав трудову біографію на новобудові, вступивши на заочне відділення філологічного факультету Дніпропетровського університету. На вступному іспиті з української мови та літератури твір на тему «Радянські льотчики – горді соколи країни соціалізму» він написав віршами й отримав оцінку «відмінно».
Подальші плани Миколи Рибалка перекреслила війна. У рідкі хвилини затишшя нак фронті бойовий офіцер олівцем записував поетичні рядки, які час від часу з’являлися в голові. Війна забрала у нього зір. Але він вирішив продовжити навчання, перерване війною, і закінчив філологічний факультет Дніпропетровського держуніверситету.
Багато займався самоосвітою, жив проблемами країни, цікавився справами земляків-донбасівців, намагався віднайти секрети поетичної майстерності у творах класиків, студіював основи літературознавства, основну увагу звертав на питання віршування.
Перші поетичні доробки поета-фронтовика з’явилися у газеті «Краматорская правда» 19 липня 1952 року. Згодом вірші Миколи Рибалка друкують обласні газети «Социалистический Донбасс», «Радянська Донеччина», «Комсомолец Донбасса». Його поетичними доробками цікавляться всеукраїнські газети, журнал «Донбас».
Великим щастям для поета стало народження доньки Валентини, з якою краматорець часто гуляв весняним містом. Це стало поштовхом для Миколи Рибалка до написання вірша «Цветы», який прославив нашого земляка на всю країну. Спочатку вірш був надрукований в газеті «Краматорская правда», а потім колишній співробітник цієї газети Михайло Трейдуб, потай від усіх, у тому числі й від автора, надіслав цього вірша до «Литературної газети». 5 жовтня 1954 року «Цветы» були надруковані з анотацією про долю їх автора. З того часу, в якій би аудиторії не виступав Микола Рибалко, його просили прочитати вірш «Цветы» – він, дійсно, став хрестоматійним.
Згодом вірші Миколи Рибалка все частіше й частіше з’являються на сторінках міської газети “Краматорская правда”, в обласних газетах, у «Літературній Україні», в журналі “Донбас” та в інших періодичних виданнях. А ветеран починає працювати у газеті «Краматорская правда», спочатку позаштатним кореспондентом, а з 1958 року – штатним літературним працівником.
У 1956 році вийшла з друку невелика поетична збірка під назвою “Под солнцем Родины”. Це була перша його книга і перша перемога, до якої наш земляк йшов більше десяти років. У 26-и віршах збірочки поет розповідав про військову доблесть і мужність, піднімав важливі моральні проблеми.
У 1958 році з’явилася друга збірка, що мала назву “Глазами сердца”. У березні місяці цього ж року краматорського поета приймають до Спілки письменників СРСР. Одна за одною виходять нові його книги. А всього за сорок років творчої діяльності поет видав 25 книг. Микола Рибалко є автором близько десятка пісень: “Я жил в такие времена…” (стала лауреатом Всесоюзного телеконкурсу “Пісня року-75”), “Запоминайте их”, “Неизвестный солдат” та інших.
Поет Микола Рибалко завжди був серед людей. Його запрошували в школи, трудові колективи, військові частини, і він із задоволенням туди йшов – почитати вірші, згадати воєнні роки, поділитися думками про пережите…
Особливо пам’ятним для Миколи Рибалка став 1968 рік – йому було присуджено республіканську премію імені Миколи Островського в області літератури за збірку віршів «Дорога на высоту». а у березні 1985 року шанувальники творчості Миколи Рибалка з радістю зустріли повідомлення про відзначення поета-земляка найвищою державною нагородою в області літератури – Державною премією України імені Т.Г.Шевченка за збірку поезій «Незакатная звезда» та нові вірші в періодичній пресі.
Микола Рибалко завжди відчував себе сином українського народу, одним із його вірних і надійних захисників.
Володимир Барсуков
Володимир Іларіонович Барсуков народився 14 вересня 1938 року в селищі Малотаранівка. Пізніше у своєму вірші він з гордістю скаже: «Я народився в Донбасі». У Краматорську він закінчив 7-річну школу, а пізніше – машино-будівельний технікум.
Після служби в армії Барсуков працював у різних містах України: спочатку у Сєверодонецьку Луганської області, пізніше – в Київській області. Згодом почав навчатися на філософському факультеті, проте, закінчити його не вдалося – почався новий етап у його житті. Володимир Барсуков повернувся в Краматорськ і став працювати майстром на НКМЗ.
Відчув покликання до журналістики, захопився краєзнавчою роботою. Був співавтором книги про історію НКМЗ – «Ново-краматорському – 50 років». У ті ж 80-ті роки Володимира Іларіоновича запросили працювати завідувачем відділом промисловості в газеті «Краматорская правда».
Писати вірші Володимир Барсуков почав вже з юних років. Згодом їх друкували найрізноманітніші газети – від місцевих багатотиражок і «Краматорской правды» до всесоюзних «Комсомолки» та «Правди». На його слова написаний гімн ЗАТ «НКМЗ», а пісня «Я народився в Донбасі» в 70-ті – 80-ті роки не замовкала на обласному радіо.
Постійний мотив поезії Володимира Барсукова – краса рідного краю, краса людей, які живуть у ньому. Він оспівує в своїх віршах улюблений Краматорськ, славить свою малу батьківщину.
Працюючи в «Краматорской правде», В. І. Барсуков зарекомендував себе як справжній професіонал, він був одним з кращих журналістів газети.
1994 року Володимир Іларіонович тяжко захворів, а коли здоров’я вдалося трохи поправити, він повернувся до написання творів. Проте, цей період його творчості характеризується вже іншою тематикою: він став писати на духовні теми. Через хворобу і страждання поет приходить до іншого осмислення життя, в його творчості з’являються інші мотиви.
У 2001 р. у світ виходить поетична збірка «Дотик до істини», до якої увійшли його філософсько-моральні поеми на теологічну тематику: «Голгофа», «Апокаліпсис – очима поета». «Сказання про Предтечу», «Марія», «Світло Віфлеємської Зірки». Наповнені морально-релігійним змістом, вони розповідають про духовне життя наших предків.
Борис Брусиловський
Брусиловський Борис Аркадійович народився в 1928 році в м. Києві в родині службовців.
З 1947 по 1952 рік навчався в Київському державному університеті, закінчив фізичний факультет за спеціальністю «Металофізика, рентгеноструктурний аналіз металів» і отримав призначення на Новокраматорський машинобудівний завод. На НКМЗ пропрацював 15 років. Був одним із перших викладачів Краматорського індустріального інституту (нині – Донбаська державна машинобудівна академія), де викладав майже півстоліття. У Краматорську жив і працював з 1952 по 2000 рік, а потім разом з родиною емугрував до Ізраїлю.
Борис Брусиловський – заслужений винахідник, має 117 винаходів. Його статті та фундаментальні роботи з металознавства, мінералогії, кристалографії, рентгенографії друкувалися й видавалися не тільки в Україні, а й в Англії, Німеччині, Італії, Японії, США. Автор 80 публікацій, має 10 авторських свідоцтв.
Обраний дійсним членом Нью-Йоркської академії наук. За досягнення в науці Борис Брусиловський удостоєний престижних міжнародних звань: «Людина 1999 року» (США), «Міжнародна людина 2000/2001 року», «Видатний діяч XX століття» (Кембридж, Англія). До 70-річного ювілею біографія Б.А. Брусилівського була розміщена в збірнику “Хто є хто в світі” в числі видатних людей планети.
Борис Аркадійович – талановитий поет, автор чотирьох поетичних збірок. Вірші писав з дитинства. У 1993 році вийшов його перший збірник “Поспішайте дарувати добро”. Пізніше “Зближення сердець”, “Горіння”, “Який прекрасний цей світ”.
Дитячі вірші Бориса Брусиловського знайомі читачам зі збірок «Поспішайте дарувати добро», «Зближення сердець», а також з публікацій в місцевих газетах. Вірші пройняті світлими і добрими інтонаціями, по-хорошому іронічні, позбавлені нав’язливої повчальності. Для них характерна досконала і легка поетична форма, вони легко запам’ятовуються і доступні широкій дитячій аудиторії.
Володимир Виноградов
Володимир Миколайович Виноградов народився 14 грудня 1946 року в Дружківці. Після армії приїхав до Краматорська, де працював на будівництвах і заводах міста. Перші літературні спроби він почав ще в шкільному віці. А потім було знайомство з міським літературним об’єднанням, перші публікації в «Краматорській правді».
Працював Виноградов у електросталеплавильному цеху заводу «Енергомашспецсталь» (ЕМСС) і одночасно навчався в УЗІТі (Українському заочному індустріальному технікумі).
Тематика творчості Володимира Виноградова невіддільна від життя країни, в якій він жив: романтика трудових буднів, ударні будови, що пізніше назвуть «застоєм», Афганістан і Чорнобиль, розвал СРСР, падіння виробництва, безгрошів’я, бартер, відділення України, незалежність.
У важкі для країни 90-ті роки, як і багато інших українців, Володимир Виноградов потрапив у розряд «заробітчан». Так, завдяки багаторічній трудовій біографії, визначилася динаміка і спрямованість багатьох віршів поета.
Володимир Миколайович – автор двох поетичних збірок: «До світла» (1998) і «Суєта» (2005). Друкувався також у колективних збірниках «Пошук» (1987), «Многоцветье имен» (2011), “Світ слова” (2011) та “Мой город – мое вдохновение” (2013). Крім того, В.Виноградов неодноразово друкувався в міській, обласній і республіканській періодиці, в журналі «Донбас».
Леонід Горовий
Леонід Олексійович Горовий народився 22 червня 1931 року в Краматорську. Ще, навчаючись у школі, Леонід прикипів до літератури, десь з 14 років, потайки став пробувати писати вірші.
Як поет Леонід Горовий почав по-справжньому формуватися в Харкові, де з 1950 по 1954 рік навчався в Харківському бібліотечному інституті на факультеті культосвітроботи. Тоді, в 1954 році, молодого поета прийняли в літературну студію при Харківському обласному відділенні Спілки письменників України. Згодом, в 1959 році, з’явилися перші публікації його віршів у кількох номерах газети “Краматорська правда”, а через рік вийшла добірка віршів в обласній газеті “Соціалістична Харківщина”, яка отримала похвальну оцінку також і в журналі “Дніпро”, в статті “Поезія в обласних газетах”.
Після закінчення інституту Леонід Олексійович деякий час працював завідувачем районним відділом культури у Волинській області, а після служби в армії, він повернувся до Краматорська й став працювати організатором художньої самодіяльності палацу культури ім. Леоніда Бикова.
Одночасно все більш активнию ставала співпраця Леоніда Горового з міськими та обласними газетами, міським літературним об’єднанням, яким керував поет-фронтовик Микола Рибалко. Зрештою журналістське покликання взяло верх, і Леонід Горовий перейшов на журналістську роботу. Працював власним кореспондентом обласної газети “Соціалістичний Донбас”, відповідальним секретарем газети “Машинобудівник” Старокраматорського машинобудівного заводу (СКМЗ), а потім завідувачем відділом листів газети “Краматорська правда”, а з виходом на пенсію, заснував популярний тижневик «В домашнем кругу» . Його статті, кореспонденції, поетичні репортажі, фейлетони і злободенні критичні замітки склали цілий пласт вітчизняної журналістики, літопис історії, буднів і свят улюбленого міста й регіону. Кожній справі в житті Леонід Олексійович віддавав всі сили розуму і серця, він нічого не вмів робити «наполовину».
Перша збірка віршів Леоніда Горового “Не все дороги пройдены” вийшла в 1962 році. Згодом вийшли збірки; “Пятая грань” (1976), “Сограждане мои” (1982), “А у нас во дворе” и “На стыке двух эпох” (1997), “Адрес войны”, “Не заросла народная тропа” (1998), “Седьмое чувство”, “Бойцы вспоминают” (2000) та ін. Усього вийшло 17 збірок поезії та прози.
Юрій Доценко
Юрій Тимофійович Доценко народився 19 вересня 1954 року року в селищі Малотаранівка в родині робітників. Після школи вступив до Донецького державного університету на українське відділення філологічного факультету.
З 1978 року працював на журналістській роботі в періодичних виданнях Донеччини. З початком російсько-української війни на Донбасі, Юрій Доценко повернувся до Краматорська.
Перша збірка віршів «Літо чебрецеве» побачила світ у видавництві «Донбас» 1984 року. Від першої до другої збірки Юрія Доценка пролягла відстань у довгі і важкі десять років. Другу — «Дерев мотив глибинний» — видало творче об’єднання «Лад» у 1995 році, третю — «Золотий апостроф» — Український культурологічний центр у Донецьку в 1998 році.
Пізніше вийшла у світ четверта книжка вибраних поезій «Осінні багаття». П’ята збірка «Вереснева паморозь» побачила світ у 2007 р. також в Українському культурологічному центрі. Через п’ять років, 2012, світ побачила шоста збірка поезій «Переступний вік».
Поетичні добірки Юрія Доценка друкувалися у багатьох колективних збірках (“Крона”, “Земле рідна, колискова”, “Письменники Донеччини”, “Світ слова. Краматорська література в іменах”, “Українські письменники Краматорська” та інших), у всеукраїнських газетах та журналах («Літературна Україна», «Голос України», «Літературний Львів», «Україна молода», «Донбас», «Березіль»).
Юрій Доценко — автор багатьох віршів для дітей, крім поетичної творчості та журналістики, займається ще й перекладом. Він – лауреат літературної премії імені В. Сосюри Донецького обласного фонду культури та обласної літературної премії імені Григорія Кривди. З 1995 року – член Національної Спілки письменників України.
Галина Онацька
Галина Миколаївна Онацька народилася 19 вересня 1966 року на Рівненщині в родині сільського зоотехніка.
Після школи вступила на філологічний факультет Рівненського педагогічного інституту, але, після одруження, здобуття вищої освіти завершувала вже в Слов’янському педагогічному інституті на педагогічному факультеті , оскільки переїхала до Краматорська, звідки був родом її чоловік. Після закінчення вишу Галина Миколаївна працювала деякий час вихователем в одному з дошкільних закладів Краматорська. В цей період писала вірші для своїх дітей та для діточок у дитячому садочку.
Про активний початок писання віршів сама Галина Миколаївна розповідає так: «Коли почався Майдан, я захворіла, але слідкувала за кожним моментом по телевізору в новинах. Мене дуже вразив дух людей, сила і віра в перемогу. А трагічні події сприймала з болем і гіркотою. Плакала разом з іншими і співчувала. Вірші самі складалися і виливалися на папір. Публікувала вірші на сторінках Всесвітньої мережі».
З 2014 року почала друкуватися в колективних збірках: «Він, вона і війна» (2014), «Галактика любові», «Скарбниця мудрості», «Огні горять…», «Серце Європи» (2017), «Думки романтика», «Лине слово понад Тором», «Понад усе нам – Україна» (2018) та ін.
2016 року видала перші авторські збірки «Незримий шлях моєї долі» та «Попереду – життя». Далі були: «Весна не може не прийти» (2017), «Іволзі весна наснилась» (2017), «Осінні міражі» (2018), «Сонячне джерело» (2019), «Стежина між соняхів» (2020), «Крок у безсмертя» (2020), «Для щастя так мало треба» (2021).
У березні 2017 року Галина Онацька ввійшла до складу Краматорського літературного об’єднання ім. М.Рибалка.
Поезія Галини Онацької дуже пісенна. Не залишають її поза увагою композитори та виконавці: Вячеслав Чорний («Вже і сонце сідає», «Летять лелеки», «Ми з тобою разом, осінь», «Рідний край»), Володимир Ринденко («Виший мені, мамо»), Микола Ведмедеря («Весняний день», «Вишиванка», «Все, чим я багата», «Вишиванки», «Житами в росах я ходила», «Намалюй мені зоряні весни», «Подарунки осені»). А співак Василь Лаврінчук записав пісню «Мадонна» на музику Валерія Залкіна.
Творчість Галини Онацької знаходить активні відгуки у читачів, за свої книги авторка отримала багато відзнак. У 2018 р. поетеса стала лауреатом ХІХ Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» в номінації «Рубежі подвигів і безсмертя» за збірки «Спиніть війну!» й «Осінні міражі». Організатори конкурсу: Національна спілка журналістів України й Одеська регіональна організація НСЖУ. А книга «Іволзі весна наснилась» була відзначена дипломом лауреата конкурсу в номінації «Країна, витоки, родовід». Наступного, 2019 р. у цьому ж конкурсі авторка отримала диплом та почесну відзнаку Лауреата ХХ Конкурсу “Українська мова – мова єднання” за книгу поезії “Сонячне джерело”.
2019 р. на Першому літературно-мистецькому конкурсі імені Всеволода Нестайка Г. Онацька отримала диплом І ступеня в номінації «Поезія» за збірку поезій «Осінні міражі». У тому ж році авторка була нагороджена дипломом за участь у ІІ Міжнародному фестивалі співаної поезії «Lviv Music & Poetry Week» за популяризацію розвитку української культури та почесною грамотою і цінним подарунком за участь у Міжнародному фестивалі «Славянска пролет», присвяченому Дню слов’янської писемності та культури, що пройшов у болгарському місті Бургас. 20 листопада 2019 р. Галина Онацька отримала І місце в номінації “Мій рідний край” ІХ Київського обласного відкритого фестивалю-конкурсу для осіб з інвалідністю “Поетичний рушник”.
Наталія Лапушкіна
Лапушкіна Наталія Павлівна народилася 9 серпня 1981 року в Краматорську.
Нині Наталія Лапушкіна – науковиця, кандидатка філологічних наук, має багато публікацій у наукових збірниках Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Кривого Рогу та ін.
Наталія Павлівна не тільки літературознавця, вона ще дуже активно займається краєзнавством. Свої творчі пошуки вона направила на дослідження цікавого і важливого питання сьогодення – розвиток українознавства на терені Донеччини, у рідному Краматорську.
2003 року вийшла в світ книга Наталії Лапушкіної «Українське письменство Краматорська». Це розповідь про творчий і життєвий шлях письменників, доля яких невідривно пов’язана з історією міста Краматорська.
Кразнавча дослідницька діяльність Наталії Лапушкіної була також націлена на творчість Василя Іваніва-Краматорського – краматорського поета, що стояв біля витоків українського слова в Краматорську та організації літературного життя міста.
Микола Кулініч
Кулініч Микола Олексійович народився 22 січня 1950 року в селищі Ясногірка.
Журналіст за освітою, він присвятив своє життя розвитку культури Краматорська, очоливши 1985 року міський відділ культури. За час його роботи у відділі культури в Краматорську стали до ладу дитячі школи мистецтв №№ 1 і 3, отримала нове приміщення Центральна міська публічна бібліотека.
З ініціативи Миколи Кулініча в 1993 році було засновано фестиваль мистецтв «Сіверський Донець», який набув статусу міжнародного та регіональний конкурс “Срібна струна”. “Міський міністр культури”, як жартома називали Миколу Олексійовича, всіляко сприяв створенню позитивного творчого середовища, в якому проявилися таланти десятків колективів і солістів Краматорська, визнані далеко за межами нашого міста. Він доклав також багато зусиль для збирання матеріалів про нашого земляка – актора і режисера Леоніда Бикова та увічнення його пам’яті й інших наших славних земляків. За його ініціативи на школі, в якій навчався Биков, на його честь була встановлена меморіальна дошка, а пізніше з’явилися вулиця Бикова на мікрорайоні “Лазурний”, медаль імені Бикова “За сприяння розвитку культури” та пам’ятник Леоніду Бикову.
Ідея глобуса Краматорська – карти міста, нанесеної на кулю, теж належала Кулінічу. І саме він придумав подарувати актору Михайлу Пуговкіну медаль у вигляді золотого гудзика. Він був організатором Днів міста на стадіоні “Блюмінг” і задумував багато інших проектів.
Микола Кулініч був надзвичайно харизматичною, творчою особистістю, поетом, журналістом, ініціатором багатьох унікальних акцій і програм. Член Спілки журналістів України, він друкувався в міській, обласній, центральній пресі, в журналі «Донбас». А ще писав вірші і встиг видати дві свої поетичні збірки.
Перша книга віршів «Состояние души» вийшла 2000 року. У 2005 році – друга, «Осенняя женщина». Остання, третя, книга «Ми не даром носили шинели» вийшла вже після смерті Миколи Олександровича.
Праця Миколи Кулініча відзначена Подякою Президента України, Почесними грамотами Донецької облдержадміністрації та срібною медаллю імені Леоніда Бикова.
Тамара Дятлікова
Тамара Семенівна Дятлікова народилася 1952 року в Сумській області. У однорічному віці разом з батьками переїхала на постійне місце проживання до Краматорська. Навчалася в ЗОШ № 17. Після закінчення школи в 1967 році, вступила в машинобудівний технікум, а потім на курси машинопису. З 1986 року й до виходу на заслужений відпочинок працювала друкаркою в Краматорській міській раді.
Писати вірші Тамара почала ще в шкільні роки. Перший її вірш було присвячено мамі й так і називався – “Мамі”. Пізніше друкувалася в обласних і республіканських газетах: “Правда України”, “Донбас”, “Собеседник”, “Краматорська правда”, “За технический прогресс”, “Комсомолец Донбасса”, “Радянська Донеччина”. 1994 року побачила світ її перша друкована збірка поезій “Снежность”.
Всього вийшло шість персональних збірок Т. Дятлікової: “Снежность” (1994), “Ожидание” (2002), “И послышется звон” (2003), “Жовтогарячий сад” (2004), “Осенняя молитва” (2005), “Картина маслом” (2016). Крім того, вірші Тамари Семенівни публікувалися в багатьох колективних збірках: “Поиск”, “Возраст любви”, “Как сердцу высказать себя…” “Світ слова”, “Многоцветье имен” та багатьох ін.
Тамара Семенівна – член міського літературного об’єднання ім. М. Рибалка. У 2004 році Тамара Дятлікова стала лауреатом обласного літературного конкурсу ім. М. О. Рибалка, де зайняла 1 місце.
2009 року Т. Дятлікова була нагороджена Почесною грамотою краматорського міського голови за активну участь у літературному житті міста. 2011 рокустала членом Всеукраїнської творчої спілки «Конгрес літераторів України». В цьому ж році стала лауреатом міського музично-поетичного конкурсу «Я люблю тебе, мій Краматорськ» (1-е місце в номінації «Лірика»).
2014 року нагороджена Почесною грамотою краматорського міського голови за вагомий внесок у розвиток культурно-мистецького життя міста і на честь 80-річчя літературного об’єднання ім. М. О. Рибалка.
