24 лютого приблизно о 5 годині ранку змінилося не тільки моє життя, а й у мільйонів жителів України.
Ми прокинулися від потужного вибуху і по всій квартирі затремтіли вікна. З перших секунд було зрозуміло прийшла ВІЙНА. У паніці я не розуміла, що потрібно робити, але машинально почала збирати документи та потрібні речі.
Виглянувши через деякий час у вікно, я побачила ракету, що пролітає над моїм будинком, а внизу біля під’їзду велика кількість людей, які з дітьми, тваринами та сумками швидко сідали у свої автівки. Тоді я ще не знала, що мені теж доведеться бігти в нікуди з рідного міста та будинку.
У перші дні війни було величезне відчуття щось зробити, якось допомогти армії, Україні і просто людям. Але потім коли мій коханий чоловік пішов захищати столицю від наступу орків , а я залишилася одна з донькою, зрозуміла, що допомогти я зможу їй, якщо відвезу її подалі від усього цього жаху.
Ми не знали куди і як їхати, але розуміли, що західна Україна вже переповнена людьми і що наш шлях лежить за кордон. Описувати дорогу не буду, скажу тільки, що це був дуже тяжкий шлях, як і у багатьох українців, які вирішили шукати прихисток подалі від дому через війну. Велика подяка усім волонтерам, які дуже допомагають людям виїхати, ризикуючи своїм життям. Низький вам уклін і нехай бог оберігає вас та ваші сім’ї.
З Краматорська до Німеччини ми добиралися приблизно три доби. 8-10 годин зайняв лише перетин кордону. На пункті пропуску була черга із кількох сотень людей – в основному жінки та діти. І це, треба сказати, один із «найшвидших» пунктів пропуску до Польщі, казали волонтери зі Львову.
З обох боків кордону волонтери роздавали питну воду, пропонували чай, каву, печиво та бутерброди. Ми перетинали кордон в березні. Було дуже холодно і допомога волонтерів була дуже важлива. Малесенькі дітки кричали, плакали і не розуміли що відбувається насправді. І у всіх у нас було тільки одне бажання – хоч кудись приїхати…
По дорозі я постійно думала про те, що на нас чекає попереду, і як я житиму в чужій країні, як житимуть мої друзі та рідні які залишилися в Україні. Але найбільше серце розривалося від однієї думки, що я можу когось уже ніколи не побачити.
Як багато хто вже знає, коли ви приїжджаєте до Німеччини вас селять або в табір для біженців або вас приймає німецька родина. Мені дуже пощастило. Зі мною їхала подружка моєї доньки з мамою та бабусею і нам в п’ятьох було не так страшно. Точно, що чекає нас попереду, ми не знали і куди попадемо теж. Але сказали, що в Німеччині є церква, яка допомагає біженцям з України. Саме туди ми й приїхали.
Надворі вже був вечір, наш автобус зупинився у місті Бауцен, біля невеликої будівлі. Зайшовши всередину, ми побачили пастора Сергія і кілька німецьких людей. Нам пояснили, що зараз нас розселятимуть по сім’ях залежно від кількості людей у родині. Нас усіх п’ятьох взяла до себе дивовижна, тендітна жінка Сьюзана Роуз.
Знаєте навіть на іншому кінці світу ви можете зустріти людину, яка вам стане рідною і близькою.
Я знаю Сьюзі що ти зараз читаєш ці рядки і я хочу щоб ти знала: я вдячна Богу, що ти увійшла до мого життя, навіть у таких тяжких умовах. Я не можу висловити словами, наскільки я тобі вдячна за дах над головою, за їжу на столі та за твою підтримку. Ти людина з великим серцем. Я дуже тебе люблю. Vielen Dank…
З цього моменту, а точніше з 8 березня і почалося моє життя у Німеччині.
