Богдан Зуяков та Миколай Сидоров – члени Краматорського об’єднання волонтерів. Цих хлопців знають у Бахмуті, Часовому Яру, Авдіївці та інших найгарячіших точках Донеччини. Одразу після початку повномасштабного вторгнення обидва пішли до військкомату, але отримали відмову. Тоді вони вирішили боронити країну в інший спосіб – допомагаючи тим, хто постраждав від ворожої навали.
Богдан народився у Краматорську. До війни займався спортом. Випробовував себе у тренерській діяльності. Він розповів журналістам Pro100Media, що 26-27 лютого приходив до військкомату, але там йому сказали: «Вчися, студент». Наразі Богдан отримує дві спеціальності. Тоді він вирішив, що буде допомагати людям
Миколаю 44 роки, він родом з Мирнограда, але в Краматорську живе вже 5 років. Приїхав сюди працювати на приватному підприємстві «Інтеграл» старшим модельником. Волонтерською діяльністю почав займатися з березня 2022 року. За його словами, спочатку це було просто, щоб щось робити.
«Я одразу пішов до військкомату. Там сказали – приходьте пізніше, потім ще раз – пізніше. І поки чекав, треба було чимось займатися. Цією справою стало волонтерство. Через деякий час я ще раз відвідав військкомат. Пройшов комісію, і виявилося, що непридатний після травми».
Як ви познайомились з Богданом?
Миколай: Абсолютно випадково. На пункті переливання крові. Була десь середина березня 2022 року. Ми тоді вікна закривали мішками з піском. Просто прийшов, дивлюся, хлопці працюють. Запитав, чи потрібна допомога? Виявилось, потрібна.
Яким був ваш перший волонтерський день?
Богдан: Ми будували блок-пости на виїздах з Краматорська до Слов’янська та Дружківки.
Що вас мотивує займатися волонтерством?
Миколай: Люди. Ми тут живемо. Я часто провожу паралель: в мій дім прийшов скажений собака й гризе моїх близьких. Я буду усіма силами цього собаку виганяти. Якщо не можу робити цього зі зброєю в руках, буду допомагати у спосіб, на який здатен.
Взагалі ви до 24 лютого могли уявити, що почнеться війна?
Богдан: Всі казали, але ніхто не вірив.
Миколай: Коли до наших кордонів почати стягувати війська, це був дзвіночок. Але до останнього не хотілося вірити, що з того боку вони настільки божевільні. Особисто я плекав надію на здоровий глузд. Тобто погримлять-погримлять на кордонах типу «ми такі злі дядьки», а до найстрашнішого не дійде. Але 24-го вранці я почув вибухи, потім дізнався вже, що це по аеродрому. Знайомі телефонують: все, війна! Я дивлюся в Інтернет, а там дійсно все це відбувається. Тоді я зрозумів, що почалися незворотні процеси. Ракова пухлина. Це було дико.
Особисто для мене це був шок. Я не розумів, як діяти. Там – за вікном – війна. А ось я. Керівник телефонує, каже, що на роботу виходити не треба. Як у розбитого корита. Звісно, одразу пішов до військкомату. Я порахував, що так має бути: якщо війна, чоловік йде захищати країну. Потім поступово почала з’являтися ясність. Я гадав, що волонтерство – це тимчасово. Поки все з’ясується. Можливо, цих росіян виженуть, і все це швидко скінчиться. Але з часом стало зрозуміло, що це надовго. І треба допомагати. А як інакше?
Напевне, у вас є родина. Ви давно не бачились?
Миколай: Батьків давно немає. Є дві старші сестри. Вони вже давно живуть у росії, а я тут. Ми не спілкуємося.
Богдан, а у такого видного парубка чи є дівчина? Багатьох цікавить це питання.
Богдан: Ні. Немає часу. Немає життя, окрім головної справи…
Ви постійно їздите на «передок». Чи страшно? Наскільки страшно? Що найстрашніше?
Миколай: Страшно, коли приїжджаєш додому й починаєш все те прокручувати в голові. Там не те що страшно, там є переляк, коли адреналін б’є. А от страх приходить вже пізніше, коли починаєш усвідомлювати. В нас були дуже якісні інструктори, які пояснили, як правильно поводитися. Там немає часу боятися. Якщо боїшся, ти пропав.
Богдан: Для мене найстрашніше, коли по тобі стріляють. Але ще є таке – страх можна контролювати. Ми завжди залишаємось у рамках усвідомлення себе та завжди знаємо, що треба робити. Немає розгубленості або зайвої метушні. Коли ми йдемо, уявно придивляємося, куди саме. Програємо у мозку, якщо що, куди нам треба забігти, куди присісти, де лягти. Коли ми йдемо, на підсвідомості ми все це знаємо.
Нещодавно у вас з’явилися нові досить незвичайні шеврони. Чому саме такі?
Миколай: В мене є друг – мій колишній керівник. Наразі він перевіз підприємство на Черкащину. Ми постійно переписуємось. І ось одного разу він сказав, що знайшов шеврони, які саме про нас з Богданом. Це не ексклюзив у повному сенсі, але саме таких – не вишитих мультяшних – у воєнторзі знайшлося тільки два. Тож тепер в нашого «підрозділу» є свій фірмовий знак.
Розкажіть про ситуацію під час волонтерської діяльності, яка запам’яталася найбільше.
Миколай: Якщо з негативних… Коли ми крайнього разу були в Авдіївці та вже закінчували видачу гуманітарної допомоги, поспілкувався з місцевим жителем. В мене на бронежилеті український прапор. Я питаюся, як живете, як справи? Якісь стандартні фрази, щоб почати розмову. Він з ненавистю витріщився мені на груди, а я не можу зрозуміти, чому. Спочатку вирішив, що людина у ступорі. А він дивиться з пекельним вогнем в очах й каже: «Я вашим ничего не скажу!». Я перепитую, яким нашим? А він тицькає мені пальцем у прапор й повторює – «вашим». До Донецька 5 кілометрів, будинки зруйновані, всюди валяються «лепестки»… А він таке каже. І він такий не один. Певна кількість людей впевнені, що Україна їм не потрібна. Навіть там, знаходячись під обстрілами…
Як можна це пояснити?
Миколай: Не знаю. Я не знав, що сказати цій людині. Просто відійшов. І в кожному населеному пункті, де ми буваємо, є такі «екземпляри».
Чи були випадки, щоб такі люди якось намагалися вам нашкодити?
Миколай: А що вони можуть зробити? Вони – «ждуни», не здатні діяти. Як у тому мультику «А я маленькая гадость, а я маленькая дрянь». Воно сидить й боїться навіть себе. Їм все одно, хто буде при владі, під яким прапором. Це амеби, які не здатні приносити ані користі, ані шкоди. А усі ці корчі саме від безсилля.
Але багато й хороших ситуацій. Часів Яр. Жінка. Я такий заряд отримав! Уявіть. Вщент розбите місто. Звичайна українська жінка дістає телефон й показує свої вишиванки – я так до Великодня підготувалася. Навкруги суцільна руїна, а вона якісь писанки робить. Показує старе перезняте на камеру чорно-біле фото – це мої батьки у вишиванках. Я питаюся, чи вірить вона, що все буде добре? Відповідає: хлопці, я до сьогодні сплачую комунальні. В її будинку ані вікон, ані дверей немає, а вона за нього сплачує!!! Оце ЛЮДИ. І ось заради них ми туди їздимо.
Мені пишуть багато коментарів в Інстаграмі. Найстриманіше – ми молимося за вас! Реально, я чоловік, який дуже багато бачу, деякі з цих коментарів не можу читати без сліз. У кожне місто, де ми були хоча б одного разу, приїжджаємо, як додому. Нас там знають, чекають і люблять. І ми так само любимо цих людей.
Як ви вважаєте, чому люди залишаються у майже зруйнованих містах?
Миколай: Це суто моя думка, вона може бути для когось образливою, але… Всі адекватні вже виїхали. Тим більше зараз евакуація не щось таке вельми складне, як було на початку війни, коли треба було самотужки якось втиснутися у потяг. Приїжджають, забирають, увозять. Але вони сидять, на щось чекають. Це люди, які занехаяли себе повністю.
Чого так відбувається?
Миколай: Скоріше за все, психіка ламається й призвичаюється до того, що погано. Навкруги повний треш. Люди приїхали й можуть тебе вивезти туди, де спокійніше. Ми завше кажемо, що з Краматорська. Вони питаються, як там. Розповідаємо: так, нас бомблять, але є світло, є вода, ходять тролейбуси. Для них це «ходять тролейбуси» звучить як диво. Міста розбиті, там доріг немає, навіть ходити складно по тих ковдобинах. Ці люди «забили» на себе. А чого так, я відповісти не можу.
У якому випадку ви поїдете з Краматорська?
Богдан: Коли не залишиться тих, кому можна допомагати. Коли в сусідньому дворі буде сидіти русня.
Миколай: Погоджуся. Волонтери – «ласий шматочок» для них. Над нами просто будуть знущатися. Судячи з коментарів, вони нас знають і моніторять. Але навіть якщо поїдемо, то поїдемо недалеко – до найближчого місця, де можна буде продовжувати діяльність. По-іншому ніяк. Поки вони тут, в Україні, ми будемо це робити.
Як можна більше дізнатися про вашу діяльність та, можливо, доєднатися до волонтерського руху?
Богдан: У Краматорського об’єднання волонтерів є група у Фейсбуці та канал в Телеграм. Дивіться, пишіть. Також є особисті сторінки – мої й Миколая. Вони цікавіші й, думаю, знайти їх не дуже складно .
Зрозуміло, що Ванги серед нас немає, але як ви вважаєте, наскільки довго ще триватиме війна?
Миколай: Звісно, вангувати ми не можемо. Я дуже надіюся на хлопців, які зараз на «передку». Їм дуже важко. Дай Боже їм терпіння та сил. Дуже хочу, щоб у росіян закінчились люди. Не можу сказати, коли. Напевне це триватиме довго.
Як ви бачите Перемогу? Як це може виглядати «фізично»? Ми переможемо силою або це буде політичне рішення, або станеться диво тощо?
Миколай: Як я бачу, риба гниє з голови. Я дуже бажаю смерті путіну. Вважаю, росія розколеться, як тільки його не стане взагалі або хоча б на посту президента. Я надіюся, що там звичайним людям все це безглуздя теж не потрібно. Хоча, судячи з коментарів з того боку, багато людей хворі. Вони впевнені, що Україна збиралася на них напасти. Тобто ми озброїлися, і щоб «злі бандерівці» не напали, вони завдали превентивного удару. Буває, здають нерви й вступаю в суперечки, де кажу: подивіться на карті розміри України й росії, чи варто було б нам нападати?
Про мирне життя. За чим ви найбільше сумуєте з довоєнних часів?
Богдан: Сумую за спортом, за змаганнями. Зараз спорт вийшов з мого життя, а я багато чого хотів досягнути. Я впевнений, що все ще буде. Але зараз пріоритет – волонтерство.
Миколай: Мене часто про це питають. Найменше – я більше не хочу носити бронік. От чесно. Набридло. А так я вже забув, що таке мирне життя. Це не гучні слова. На тлі того, що вже сталося, здається, що те мирне життя було не зі мною. Для мене змінилося абсолютно все: коло спілкування, сфера діяльності. Мій завод евакуйовано. Я залишився тут, оскільки вважаю, що потрібен. Навколо мене золоті друзі. Я називаю їх братами, і вони ближче, ніж рідня. Тому за тим життям я не сумую. Воно було з іншою людиною.
Більше мене лякає те, що буде після Перемоги. Не знаю, як буду адаптуватися. Нещодавно ми були у Полтаві. Там тихо. Випадково я почув, як у когось задзвонив телефон. Рингтон – автоматна черга. Мене смикнуло, бо здалося, що дуже поряд. А інші не звернули уваги. Там живуть у тиші. І дяка Богові, що вони так живуть. Але для людей там війна – це з іншого світу. А ми тільки-но звідти. Ще пахнемо порохом. І невідомо, як потім з цим жити.
Яке ваше улюблене місце на Донеччині? Можливо, воно зруйноване, але дуже хочеться, щоб відновилося. За чим жалкуєте найбільше?
Миколай: Найулюбленіше місце я не можу назвати. А жалкую найбільше… За всім жалкую. У кожне місто заїжджаєш… Вони ніби всі однакові – з типовими вулицями, будинками. А от «обоїна» різна. Жаль усього того, що зруйноване. І я розумію, що таким, як було, воно вже не відновиться.
У вас є хобі, яке давало до війни або навіть зараз дає розраду?
Миколай: Будете сміятися – акваріуми. В мене сім акваріумів в однокімнатній квартирі.
Ви вже замислювались, чим будете займатися після Перемоги?
Миколай: Я бажаю, щоб мій побратим Богдан Став президентом України. Вій не такий наївний і давно вже не юнак. За цей рік з майже дитини він перетворився на чоловіка. І я бачу, який потенціал криється за цим перетворенням. Спорт – це гарно, але країні потрібні саме такі люди сильні, порядні та розсудливі. Особливо, після всіх цих подій.
Богдан: Я 100% повернуся до спорту. А щодо слів Миколая, для початку було б непогано обійняти посаду губернатора області .
Щоб ви хотіли сказати українцям?
Богдан: Треба не відсиджуватися вдома, а йти допомагати країні. Багато тих, хто нічого не робить, а тільки б’є себе у груди – Слава Україні! Показувати треба справами. Не варто намагатись когось робити кращим. Почніть з себе.
Миколай: Тримайтеся! Все буде добре. Все буде Україна! І ще доповню Богдана. Нещодавно вивантажували гуманітарну допомогу. З одного боку працюють волонтери, а з іншого – вже видають людям. І люди через цю гуманітарну ледве не деруться, ненавидять один одного. Яка ж це вільна Україна? Тим більше, що в Краматорську не так все погано з продуктами. Я більше ніж впевнений, що 50% з тих, хто отримав, навіть ящика не відкриють. Він їм не потрібен. А сусіду, до прикладу, ледве очі не виривають. Будьте ближче серцем до тих, хто поряд. Це не пусті слова. Не треба навіть допомагати грошима, чи інше щось своє віддавати. Просто не хами, поважай. Боляче на це дивитися. Особливо, коли не все так погано, як там, де ми буваємо.
