Сержант Збройних сил України Олег Зонтов нині — інструктор відділення рекрутингу та комплектування Житомирського районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Чоловік двічі добровільно йшов до лав Збройних сил України — у 2014 та 2022 роках. Напередодні Дня українського добровольця, який відзначається 14 березня, Олег Зонтов розповів журналістці Українського радіо Житомир Наталії Кулініч про свій військовий досвід, передає Суспільне.
День українського добровольця встановлений на згадку про цей день 2014 року, коли з Майдану Незалежності на тренувальну базу в Нових Петрівцях вирушили перші 500 бійців-добровольців самооборони Майдану, щоб сформувати перший добровольчий батальйон. Ви також — учасник Майдану. І хоча не були у складі тих перших 500 бійців-добровольців, але вже невдовзі у тому ж 2014-му так само стали добровольцем на захист України.
Так, я дуже добре пам’ятаю 2014 рік. Це був дуже складний період, як і в країні, так і для особисто людей, хто безпосередньо брав участь в Революції Гідності. І, дійсно, хлопці, які були в сотнях на Майдані, вони одні з перших пішли саме добровольцями в ці батальйони, які були створені.
Я після Майдану повернувся до себе на свою малу Батьківщину, на Донеччину. Бо в нас конче потрібні були також процеси оновлення. Але вже коли почалася повномасштабна агресія, зараз говорять, що вона почалася в 2022 році, але тоді там, на Донеччині, ми відчували, що вона почалася саме тоді, в 2014 році, то наприкінці серпня (2014 року — ред.) я також приєднався до Збройних сил України — вступив до лав 92 механізованої бригади.
І саме чому ми говоримо про добровільне приєднання. Така цікава історія, що на той час чомусь жителів Луганщини і Донеччини не призивали, їм не давали повісток до Збройних сил України. Я тоді зателефонував на “гарячу лінію” Міноборони, і мені запропонували їхати в Харків і мобілізовуватись через харківський військкомат. Ну я і поїхав Харків — і так я приєднався до 92 механізованої бригади.
А у 2022-му це ще цікавіша історія. Бо я вже працював тоді у Києві, ну і звичайно, як і десятки тисяч наших співгромадян, я 24 лютого зранку відразу вирушив до Слов’янська, де я стояв на обліку у військкоматі.
Але поки я доїхав, то тільки ввечері я отримав документи для відправлення в частину. І у зв’язку з тим, що була ніч, перенесли це на ранок. І коли зранку я знов приїхав до Слов’янська у військкомат, то з’ясувалося, що моїх документів немає, бо вночі прийшло розпорядження все знищити, бо очікували на захоплення Слов’янська і Краматорська.
То прийшлося заново пройти в пришвидшеному темпі ВЛК, це був просто папірець, на яку ставився загальний штамп, що ти здоровий. І я приєднався до лав славетного 90-го окремого аеромобільного батальйону — це батальйон, який також одним із перших був сформований в 2014 році для захисту Донецького аеропорту.
Чому саме до нього? Бо саме цей батальйон і саме ця бригада, в якій я воював, 81 бригада десантно-штурмових військ, це саме бригада Слобожанщини, яка сформована в більшості своєму із жителів Краматорська, Слов’янська, Сєвєрська, Сєвєродонецька (нині Сіверськодонецьк — ред.). Тобто там саме ті чоловіки, які стали на захист своїх домівок.
Пане Олеже, а вас особисто вразила така велика кількість чоловіків, які взяли до рук зброю, щоб захищати країну? Тому що якщо говорити про феномен українського добровольчого руху, це наша національна, так би мовити, традиція. Можна згадати, починаючи від війська Запорізького, це було добровольче об’єднання, легіон українських січових стрільців, армія УНР, Центральної Ради, це завжди була добровольча армія.
Це, дійсно, феномен саме української ментальності. Коли насувається біда, то українці гуртуються і встають. І саме це було і в 2014, і в 2022 роках. Це дійсно була величезна кількість чоловіків, які стояли в чергах для того, щоб отримати зброю і приєднатися до Збройних сил України або до інших Сил оборони.
І це дійсно вражало. Я розумію контекст вашого питання, чому зараз не так, чому так відбувається. Ну, на жаль, для цього є просте пояснення. Річ у тому, що коли відбувається загроза, це гуртує людей. Але якщо проходить певний час, то всі заспокоюються, все це переходить в такий звичайний формат і до нього всі звикають.
І тому сьогодні ми знову встаємо перед питанням мобілізації. Бо військо потребує оновлення, хлопці потребують ротації. Я, наприклад, сам півтора року провів в батальйоні взагалі без всяких, не те, щоб ротації, а взагалі без якогось відлучення. Тобто, бойовий шлях був від Харківщини — Ізюм, потім Донеччина — Святогірськ і Білогорівка — Луганщина.
Тому ті, хто з 2022 року в строю, то вони вже три роки без відпочинку. Зараз дають якісь відпуски невеличкі, але це не вирішує проблему заміни і оновлення. І тому, ще раз повертаюся до цього питання — зараз є звикання до ситуації і постійне очікування, що ось-ось все закінчиться. Але ні, і нам потрібно розуміти, що навіть якщо гаряча фаза війни закінчиться, то це на роки. Нам треба нарощувати темпи зростання чисельності своєї армії. І тому це вже звучить так — служити будуть всі.
Якщо говорити про джерела мотивації для нових добровольців, то хотіла б запитати про “Контракт 18-24”, який нещодавно запровадили в країні. На вашу думку, наскільки ця ініціатива спрацювала?
Скажу так, вона працює. Там річ у тому, що згідно умов цього контракту визначена певна кількість бригад, які можуть набирати на цей “Контракт 18-24”. Не всі бригади це можуть робити і не всі рекрутингові центри відповідно цих бригад або ТЦК. І тому це певна привілея, і тому там цифри, можливо, ще невеликі. Наприклад, статистика десь до 10 тисяч на сьогоднішній момент.
У нас було багато сперечань, мовляв, треба зберігати молодь для подальшого життя, для подальшого відновлення України. Але якщо ми втратимо Україну, то відновлювати немає буде що. А річ у тім, що коли ти молодий — краще воювати, це більш притаманно тобі.
Звичайно, і я в 55 можу воювати, але в 20 це робити легше. Наприклад, на бойових виходах ми переміщаємось в повному обладнанні, а це 30-40 кілограмів на людині. Якщо треба перебігти до 3 кілометрів, то, звичайно, ти за хлопцями молодими не вженешся.
Цікавий випадок стосовно мотивації. Дійсно, молодь може приваблювати і в тому числі високий рівень заробітної плати або одноразових виплат, бо всі молоді люди хочуть нормально жити і для цього треба заробляти. І війна, зокрема, дає такі можливості.
Але щодо мотивації. Днями був випадок, я був на чергуванні і прийшов хлопчина, йому 19 років, і саме з питанням, як піти на цей контракт. Я розказав, як це робиться, який пакет документів потрібно. І я його запитав, де він зараз працює. Він закінчив школу, потім технічне училище, працює на оптовому складі секонд-хенду. Він говорить, що хоче бути дотичним до чогось більшого, ніж перебирати старе сміття, яке нам передають. Тому ось одна із таких мотивацій, щоб щось зробити в цьому житті. І починати це робити ще молодою людиною.
Скажу так — мобілізаційний процес триває. Тому приходьте у рекрутингове відділення в будь-якому рекрутинговому центрі. Там ви вибираєте посаду, берете відношення до частини, і з вами проходять медкомісії, направляють через базову загальну військову підготовку, базову начальну підготовку, саме туди, куди ви хочете служити, з пристойною зарплатою, з пристойними підйомними. Щодо кількості людей, які в такий спосіб зараз прийшли до ЗСУ, цифри закриті, але люди є.
Ви згадали про обмежену кількість підрозділів, до яких набирають за цим контрактом. Зі скількома такими підрозділами працює Житомирський районний ТЦК та СП?
Ми працюємо з усіма. Тільки єдине, що ми не робимо супровід при їх оформленні. Через ТЦК проходить направлення на ВЛК. Тобто ми оформляємо їм направлення на ВЛК, а далі вже рекрутери саме цих бригад ведуть їх аж до проведення навчальної підготовки і зарахування до штату.
Питання щодо додаткової підготовки тих, хто, розглядає можливість приєднатися до Сил оборони. Фізична підготовка відіграє, напевно, чи не вирішальну роль в тому, що ти залишишся живий?
Ну так, тому і всі, без винятку — і мобілізовані, і хто приходить на контракт — всі проходять базову загальну військову підготовку. Тобто спочатку це навчальні центри, навчальні центри є загальні, а є і саме вже в бригадах. Всі чоловіки і дівчата, хто вступає до лав Сил оборони, зараз в обов’язковому порядку проходять цю базову підготовку. І навіть ті, хто має бойовий досвід, але не проходив такої підготовки раніше, то вже мають її пройти.
Що би ви порадили тим, хто, можливо, сумнівається, боїться. З власного досвіду. Коли ви приєдналися до Сил оборони, чи було щось, що вам давалося найважче, що вас в собі вразило, що вам згодилося із цивільного життя?
Дивіться, дійсно, є таке висловлювання, що коли ти на війні або вступаєш до Сил оборони, ти ставиш на паузи своє цивільне життя на невизначений термін. Хоча в “Контракті 18-24” вони підписують на рік, там є строкові контракти, людина знає, що він рік повоює і може бути звільнений.
А от саме тут ти повинен бути готовий до того, що на сьогоднішній момент ти не знаєш, наскільки ти будеш виключений з цього цивільного життя. І це, мабуть, найскладніше.
Але я ще раз кажу, що ми живемо зараз в такий час. Наприклад, Ізраїль, він постійно в війні. І там всі служать — від прем’єра до робітника клінінгової компанії. І це не є якимось винятком. Це просто необхідність. І як би там не було, на жаль, Україна також зараз в цій ситуації. В нас настільки потужний ворог, який не зупиниться зараз чи завтра, він буде постійно, і ми будемо в такому напруженні і очікуванні. А якщо це напруження і очікування є, то тоді треба до нього готуватися. Просто знати, що всі повинні пройти через це. І це обов’язок всіх.
