Анастасія Яремчук народилась у Горлівці на Донеччині. Після окупації міста у 2014 році працювала у Краматорську та згодом переїхала з родиною до Дружківки. На початку повномасштабного вторгнення медикиня прийняла рішення на користь своєї справи та залишилась на Донеччині. Під час війни вона не тільки продовжує займатися улюбленою справою та допомагати людям, а й стала приватною підприємицею, народила другу дитину та зайнялась волонтерством.
Про це та багато іншого Анастасія розповіла журналісту “Pro100Media”.
Чому ви обрали професію медика?
Професія мені сподобалась ще в дитинстві. Я навчалась у медичному ліцеї у Горлівці, закінчила його з золотою медаллю та вступила до медичного університету за результатами співбесіди.
9 років тому ви вперше стали переселенкою. Як склалося ваше життя після переїзду?
У 2014 моя родина виїхала з окупованих Горлівки та Донецька. В той час я ще проходила навчання на інтернатурі. Ми переїхали в село Адамівка. Допомогли місцеві, які дозволили пожити у них на дачі. В жовтні того ж року я дізналась, що ДонНМУ, в якому я навчалась, переїхав в Краматорськ. Я закінчила інтернатуру і в січні моя кураторка та завідувачка кафедри запропонувала працювати в університеті асистенткою на кафедрі онкології та радіології. Паралельно з цим я працювала лікарем-радіологом в онкодиспансері Краматорська.
Як встигали поєднувати роботу лікаря та викладача?
Викладацька праця, на мій погляд, не буває без практичної діяльності, це паралельні процеси. В мене не було можливості орендувати квартиру на той час, тому 1 рік та 9 місяців я жила в на роботі в ординаторській, а на вихідних бачилась з сім’єю. З часом ми накопичили гроші та придбали квартиру у Дружківці.
Яким ви пам’ятаєте початок повномасштабного вторгнення та що робили у перші дні?
Напередодні, 23 лютого, коли багато хто казав, що напад росіян все ж буде, ми з чоловіком пішли у кіно. Взагалі я намагалася довести родині, що війни не буде. До того ж в той час ми дізналися, що чекаємо другу дитину. Коли все почалося, до останнього не могли в це повірити.
Прокинулись ми 24 лютого від вибухів зі сторони Краматорського аеропорту. Перед нами був вибір: їхати з дому чи залишитись. Чоловік вагався, бо йому було страшно за мене та дітей. Але особисто для мене все було очевидно. Треба було залишатись, тому що потрібно було надавати медичну допомогу та організовувати роботу. Родина мене підтримала.
Чим ви займаєтесь зараз?
Я дистанційно працюю медичним директором “Костянтинівської багатопрофільної лікарі інтенсивного лікування” та лікарем радіологом та мамологом у медичному центрі «АНВІТА» у Добропіллі.
В декретну відпустку я не пішла, тому вже рік поєдную материнство та роботу. Зараз ми не виживаємо, як багато хто каже. Ми пристосувалися до життя під час війни та живемо повноцінно, цінуючи те, що в нас є. Я проходжу курси та підвищую кваліфікацію, маю плани на майбутнє.
Як взагалі змінилося ваше життя під час повномасштабної війни?
Перш за все я більше стала цінувати всіх, хто зараз поряд. Та й взагалі звичайні побутові умови, такі як наявність газу, води та електроенергії у квартирі почали більше цінуватися. Пам’ятаю час на початку великої війни коли ні магазини, ні аптеки в місті не працювали. Тому зараз радію, що працює все та кожен може допомагати країні на своєму фронті.
На роботі теж пристосувалася до нових умов. У квітні 2022, коли було об’явлено масштабну евакуацію, батьків та старшого сина я відправила у місто Умань Черкаської області. Там вони прожили 8 місяців. Для мене це було справжнім випробуванням, дуже сумувала за сім’єю, хоч й відвідувала їх. Але пізніше ми прийняли рішення триматися поруч, тому забрала всіх додому.
Крім того, за час війні я стала приватною підприємицею, відкрила невеликий барбершоп у Дружківці під назвою “Шерлок”.
Розкажіть детальніше про це
На початку російського вторгнення ми побачили, що не вистачає кадрів у всіх сферах життя, бо багато хто виїхав. Ідея прийшла спонтанно коли я сама відвідувала перукарню. Багато хто заходив тоді в перукарню та їм відмовляли, тому що увесь день у майстрів був розписаний. Я подумала та остаточно вирішила: треба відкрити перукарню. Розповіла про свій задум родині. Вони в мене запитали: “Чому саме перукарню?”. Я кажу: “Тому, що під час війн є великі проблеми з гігієною. Людям важливо мати можливість просто прийняти душ та підстригтися. А якщо не слідкувати за собою, то можна легко отримати інфекцію, а це шлях до хвороб”. До того ж відвідування перукарні – це теж емоції та радість від спілкування, своєрідний релакс в умовах війни.
Почали шукати майстра, написали оголошення. Знайшли дуже творчого чоловіка, в якого був досвід в побутових умовах, але не було професійної освіти. Я знайшла для нього курси у Дніпрі, так він став професійним майстром.
Назву барбершопу я хотіла зв’язати з ім’ям якогось відомого героя чи особистості, щоб можна було стилізувати приміщення та зробить його незвичним. У нас невеличке приміщення 3/3 метри, в яке ми крім необхідного для роботи обладнання вмістили курильну трубку, капелюх як у Шерлока Голмса, стару друкарську машинку, скрипку, книжки та маленькі фігурки Біг-Бена, телефонної будки. Взагалі Голмс – це мій улюблений герой з дитинства.
Ви ще займаєтесь волонтерською діяльністю у Благодійному Фонді «Хатіко». Що саме робите?
Працюю дистанційно на “гарячій лінії”. Нам дзвонять люди, залишають заявки, а я передаю їх дівчатам. Це можуть бути повідомлення від людей, які знайшли тварину. Потім їй шукають новий дім. Або, наприклад, заявки на отримання корму та багато іншого.
Чи змінилася медицина на Донеччині під час війни?
Так, ще ніколи медичний персонал області не стикався з такою кількістю військових травм. Досить тяжко було до цього звикати. Нам допомагали волонтери та закордонні лікарі. Навчили нас як правильно сортувати поранених, надавати першочергову допомогу. Зараз кожен біль ми відчуваємо як особистий та всіляко намагаємось підтримати кожного.
Нам дуже допомагають колеги з Дніпра, приймають багатьох постраждалих. Зараз поранених стало менше, але все може змінитися, ми це розуміємо.
Займаємося ми й медичною евакуацією, коли люди потребують цього або якщо людині нікуди звернутись та в неї немає родичів. Тоді ми телефонуємо волонтерам, які допомагають людині з переїздом в інші регіони України.
Взагалі, в нашій лікарні зараз працює декілька відділень. Ми ні на день не припиняли роботу.
Війна якось вплинула на рівень захворюваності?
Звичайно, всі негативні обставини впливають на людей. Збільшилась кількість хвороб терапевтичного профілю. Особисто на моїй роботі мамологом я бачу, що збільшилась кількість виявлених пухлин молочної залози.
Чи впроваджуєте зараз ініціативи для покращення ментального здоров’я постраждалих під час війни?
Так, ця програма дійсно важлива. Я сама за фахом психолог, тому вважаю, що війну нам треба виграти не лише на полі бою, а й зберегти здоров’я нації, як фізичне, так й ментальне. Тому реалізується психологічна підтримка, яку проводить наш персонал чи волонтери. Щоб отримати таку допомогу треба звернутися до штатного психолога нашої лікарні.
Які маєте плани на майбутнє?
Дочекатись перемоги та продовжити працювати, вчити дітей шанувати близьких, любити країну та цінувати кожен день життя. А також мені дуже хочеться побачити своє рідне місто – Горлівку.
Що особисто для вас буде вважатися остаточною Перемогою України?
Мабуть, це повернення до кордонів 1991 року.
