Вже місяць, як родина Світлани та Сергія Кравченко втретє стали батьками. Їх родина, в якій двоє своїх дітей, надала прихисток маленькому хлопчику Миколці, від якого відмовилася матір.
«Сьогодні місяць як змінилося наше життя!
Війна – це погано, це страшно, це жах. Але саме під час війни в нашій родині відбулися чудодійні зміни. Чи лелеки не захотіли нести в теплі краї, чи багатий врожай капусти на полях подарував нам Миколку.
За цей місяць ми згадали, як це – бути молодими батьками (окрема подяка Вероніці – таку няньку ще треба пошукати). Ми пригадали, як це – спати по черзі, пригадали, як це – відчувати по диханню, скільки у нас є вільних хвилин… Ми навчилися працювати, пританцьовуючи і приспівуючи (добре, що працюємо онлайн). Дякую моїм учням, які слухають іноді співи Миколи на уроках (а є ті, хто ще й підспівує).
Дякую керівникам, які дозволяють працювати не завжди по графіку. Та ми стараємося виконувати все своє навантаження!
Велика вдячність всім знайомим і незнайомим за підтримку, допомогу і просто теплі слова. Завдяки вам у дитини є все, що потрібно для щастя в цьому віці та навіть трішки більше!
Дякую Богові за те, що в нашому житті є такі прекрасні люди! І ще подяка вчителям КУГ – дитина обожнює уроки української мови!», – написала Світлана на своїй сторінці у Фейсбуці.
Не кожен, скажемо відверто, наважиться на такий крок. Крок, який викликає гордість за мешканців Донеччини, за краматорців.
Ми попросили сім’ю Кравченко розповісти свою історію. І дуже дякуємо, що не відмовили. Адже, можливо, цей приклад допоможе комусь прийняти непросте рішення на користь усиновлення дитини.
Світлана та Сергій Кравченко:
- Замислились ми про добре, коли спали вдома у коридорі. Війна, діти залишаються без батьків, шок для них та розтоптане життя.
Вирішили ми всиновити (удочерити) дитину, якщо буде така можливість, у віці від 5 до 10 років.
А тут приїхали до Черкаської області й на очі впало – «Тимчасовий прихисток для дитини». Зареєструвалися у Телеграм чат-боті, тривалий час була тиша. А через місяц-півтора нам зателефонували з міста Золотоноша та запропонували пройти навчання. Ми його пройшли. Надалі, хто все ж таки вирішив прийняти дитину від 0 до 18 років у сім’ю (там є різні варіанти – усиновлення, опіка, тимчасовий прихисток та ін.), той мав подавати заяву та навчатися далі.
Ми якось загальмували. А тут нам дзвінок! Кажуть, що приїдуть і подивляться умови проживання. Комісію не дуже вразили наші умови проживання. І вони поїхали від нас. А це обов’язкова умова – умови проживання повинні бути вище за середні. І ми подумали, що все, ми не підходимо по житлу. І розслабилися.
Пройшло ще небагато часу, десь місяць і нам знову зателефонували: «А хочете…». «Так, хочемо».
Призначили нам день, і ми поїхали знайомитися. Дитина – хлопчик, він народився 10 серпня. Був кинутий недолугою мамою через те, що народився з проблемами – трахея зрослася зі стравоходом. І з горла в стравохід не було проходу. Золотоніські лікарі поставили хрест на дитині, матуся відмовилася одразу…
Малюка відвезли до Черкаської обласної лікарні, де й зробили операцію. Сьогодні це здоровий хлопчик. Забрали на тимчасовий прихисток, подивимося, що далі буде…
Бажаємо родині Кравченко щастя та злагоди. А Миколці – рости здоровим та розумним на радість батькам!
